140 років від дня народження Івана Мясоєдова.
Мабуть немає більш таємничої особистості серед полтавських художників початку ХХ століття, ніж Іван Григорович Мясоєдов (1881-1953)
У моїй уяві цей митець ніяк не складається в цілісну особистість: так, окремі осколки дзеркала, розкидані по світу: щось - у стародавній Греції, щось - в Італії, щось - в Альпах, щось - на Павленках. Здається, в його творах і Полтава як місто відсутня. І він цурався її мистецького середовища. Жив відлюдником у своїх павленківських світах. Мандрував із рушницею, з мольбертом чи з фотоапаратом звідси - і аж до Ворскли біля Патлаївки. Потім, на еміграції, тужив за Павленками. Хоч і був, по суті, "людиною світу", як зараз кажуть. А може й потойбічного, бо бачив демонів.
Його батько Григорій мені цілком зрозумілий: натурфілософ, художник-реаліст. Часто підкреслюють його антагонізм із сином. То так. Бо геть інший світ був у душі Івана. Крім тої старої груші, у нього мабуть і немає реалістичних творів про Павленки. З реалістом-батьком вони антагоністи. Перечитував листування Григорія Мясоєдова. Він не вірив, що з його сина буде щось путнє. Тільки перед смертю визнав, і покликав його до себе. Син виконав його прохання, днів за десять до смерті батька приїхав і сидів біля помираючого. Оті його рисунки батькової агонії, як здається, відповідь на заповіт старого: поховати біля колодязя - єдиного близького джерела води. Заповіт виконав: поховав, поставив пам'ятника. І ... забув дорогу до батькової хати. Тільки перед втечею з білогвардійцями восени 1919 року зайшов до її підвалу й заховав свої картини та фото.
Мабуть Іван - то єдиний випадок, коли людина не приходить у сни після вивчення його біографії і творів. Я його не відчуваю і погано розумію. Так, осколки дзеркала, розкидані по світах... А Ви?
