Реальні історії про відношення до української і російської мов

          Історія 1.  В нашому селі  в 50-90 –ті роки минулого століття майже всі мешканці розмовляли українською мовою, але у багатьох із них забрудненою російськими словами від тих, хто служив в армії чи мешкав у місті. В школі як предмет навчання російську мову ввели із третьої- четвертої четверті другого класу. До цього вже були в розкладі  читання і письмо українською мовою, арифметика, каліграфія, малювання, співи та фізична підготовка. Українську мову вела класний керівник Галина Михайлівна (див. фото). Вона нас любила як своїх дітей. Ми це відчували і з любов’ю відносились до неї та її предмету. Російську мову викладала молода, худа, струнка , нервова жінка із сусіднього села Куликівки. Вона була дуже вимогливою і чомусь незадоволена життям. Як її, так і чужу нам мову  частина учнів не любили. Тому коли вона через все село поверталась додому, а це біля 3 км, із густих кущів дерези, що росли під горою, нерідко летіли як «подяка» грудки землі. Я із цікавістю вивчав обидві мови.

         Історія2. Ще студентом ветеринарного факультету Української сільськогосподарської академії в 1961 році мені випала честь бути в числі трьох делегатів на комсомольській конференції студентів Литовської ветеринарної академії ( Каунас).Всього було 8 таких делегацій із вищих навчальних закладів (ВНЗ) Радянського Союзу, переважно Російської Федерації (РФ). Основним завданням цього заходу було укріплення відчуття єдності різних національностей держави. На конференції панувала литовська мова. Тому кожен гість мав перекладача   із числа студентів. Моєю перекладачкою була     литовка : красива молоденька скромниця.

  Після офіційної частини була неофіційна в  приміщенні студентської їдальні. Столи поставили г-подібно. Гостей розмістили так, щоб не були поряд зі своїми колегами. Наприклад, я був недалеко від центру зали, а мої колеги на значній  віддалі від мене і між собою. Столи « ломились» від закусок і напоїв. Всі вони мали підписи лише  на литовській мові. Без підпису був тільки спирт ректифікат (96^о) в плоскодонних круглих колбах ємкістю  по одному літру. Він мав привабливий  рожевий колір. Бойовий тамада оголошував вагомі тости один за одним: за мир, дружбу, дівчат і жінок тощо. За них вимагалось пити до дна чарки. І пили. Після четвертого тосту в залі з’явилось бажання  виконувати пісні. Зазвучала красива литовська пісня, можливо про моряків. Кожен співак брав сусіда чи сусідку під  руки  і всі дружно нахилялися в такт пісні то в одну то в іншу сторону, як морські хвилі. Наступною оголошена пісня на  українській мові. Очікували, що її будуть співати делегати з України. Члени нашого «хору», як я вже писав, сиділи явно роз’єднано. Тому  це дуже заважало проявити їм свій пісенний талант на рідній мові. Другою причиною цього був зовсім дріб’язок- всім трьом українцям один і той же ведмідь наступив на вуха. Але  литовці це передбачили. В залі зазвучала українська пісня « Рідна мати моя…» у  красивому виконанні майбутніх литовських ветеринарів. Підкреслю, що пісні на « могучем  языке» так і не відбулося. Далі почались танці. Моєю напарницею була все та ж красива перекладачка  з литовської. Через десяток хвилин я відчув, що не розрахував  із дозою алкогольних напоїв і відправився в гуртожиток, де мене чекало ліжко одного із студентів, який приймав участь у спортивному змаганні в Вільнюсі. Вранці прокинувся. Три ліжка були вже пусті. В кімнату зайшов білявий студент середнього росту. Я звернувся до нього моєю рідною мовою. Він нічого не зрозумів. Тому відповів: « Говорите медленно и по-русски…».Я дійшов висновку, що в Литві «русский язык» вчать, але без ентузіазму. На сніданку в академії вияснилось, що більшість делегатів ВНЗ з РФ втратили естетичний вигляд прямо в їдальні. Українців від цього спас Господь бог, але, можливо, не тільки він, якщо врахувати, що за литовською піснею  красиво звучала українська переважно із вуст молодих литовців.

        Історія 3.Із 1970 по 1975 роки я жив в РФ: три роки навчався в аспірантурі у Всесоюзному інституті експериментальної ветеринарії (ВІЕВ, Москва) і майже три роки працював за направленням молодшим науковим співробітником Бєлгородського відділу ВІЕВ. За цей період я не мав якихось неприємностей, через те, що я українець. Скоріше, через це я попадав у приємні ситуації.

   Так, в 1972 році в Москві захистив кандидатську дисертацію черговий аспірант мого наукового керівника доктора ветеринарних і доктора біологічних наук професора Притуліна Петра Івановича.  До речі, він - напівукраїнець із Бєлгородщини: його батько був українцем, а мати росіянка. На неофіційній частині один із співробітників лабораторії із вивчення хвороб свиней, відомий вчений, якого я глибоко шанував і зараз шаную як людину з великої літери, назву його умовно АК , випив лишнього. Це було помітно навіть зовні. Жив він в будинку по вулиці «Профсоюзной». Добиратись до неї із району Кузьмінки досить складно: треба їхати на метро із застосуванням двох радіальних ліній і кільцевої. Я пив мало. Тому взявся супроводити АК до дому.  Проблема чекала нас  уже на першій станції метро « Рязанский Проспект». При  вході в неї як із під землі перед нами з’явився  молодий сержант міліції і заявив, що п’яного товариша в метро він не допустить. Їдьте в таксі. Я пояснював, що їхати в таксі до квартири товариша далеко і довго, а у нас  закінчились гроші, що мені до першої години ночі треба повернутись в Кузьмінки в гуртожиток, бо вже не ходитиме від метро до нього рейсовий автобус і т.п. Я добре розхвилювався і в моїй російській мові почали проскакувати українські слова. Міліціонер пильно подивився на мене і спитав: Ви українець ? Кажу: так. Його відповідь: проходьте, під Вашу відповідальність і пам’ятайте, що на платформі для посадки пасажирів стійте з товаришем не менше одного метра від колії, бо туди можете звалитись. Я подякував земляку. Свою місію я виконав. Ключиком до успіху  була рідна українська мова.

        Історія 4. В 1972 роція закінчив експериментальну частину своєї кандидатської дисертації і приступив до збору  наукових першоджерел для підготовки статей, написання огляду літератури і самої дисертації. Ця робота найбільш ефективно може бути виконана лише в бібліотеках. В Москві вони були досить багаті. Найбільше потрібних статей і книг для своєї роботи  я отримував  в бібліотеці ВІЕВ, Центральній науковій сільськогосподарській бібліотеці ВАСГНІЛ та  бібліотеці ім. В.І. Леніна (Ленінці), а патентні джерела –в Патентній. Ленінка розміщувалась в  двох-трьох сотнях метрів від Кремля. Вона закінчувала роботу  о 22 годині. Через Манежну Площу я ішов 10-12 хвилин до готелю «Москва». Там в цей час ще працювало кафе « Москва», в якому  мене завжди чекала півлітрова чашка  з смачним курячим бульйоном, пиріжок і гаряча запашна  кава. Але одного разу ця ідилія  була порушена. Чомусь кафе не працювало. В Кузьмінках продовольчі магазини  вже були зачинені. Мене не влаштовувала перспектива спати голодним. Прохожі  москвичі підказали вихід: ідіть на вул. Богдана Хмельницького. Там працює ресторан. Я забув його назву. Але добре запам’ятав те, що там відбулось, бо був його свідком. У величезній залі ресторану стояло понад півсотні столів, над кожним із яких світила електрична лампа. Столи розміщувались на віддалі один від одного так, щоб їх відвідувачі  не заважали розмовляти між собою. Я наповнив піднос їжею і сів за столом біля вікна, смакував нею, відпочивав  і спостерігав за залою. Раптом  із-за одного стола в середині зали піднявся  чоловік біля 40 років і сказав п’яним голосом російською мовою: « Внимание товарищи ! Предлагаю всем выпить за великий русский народ! » Уже через декілька хвилин до нього підійшов  молодий чоловік в цивільній формі із військовою виправкою і щось сказав на вухо. « Новоспечений шовініст сів і замовк». За часів СРСР відносини між його національностями контролювались продумано.

         Історія 5.Я написав і захистив кандидатську дисертацію за три тижні до закінчення терміну навчання в аспірантурі і за направленням почав працювати в  новоствореному Бєлгородському відділі ВІЕВ. Необхідно зауважити, що Бєлгород – рідкісне місто в РФ. Більшість його населення, як і області, що я узнав пізніше, складали українці, які розмовляли російською мовою. За три роки життя в Бєлгороді я ні разу не замітив якихось меж між націями, чи виділення росіян в окрему касту. Жили всі в мирі і дружбі.

      Як співробітники наукового закладу ми допомагали практичній ветеринарній службі у вирішенні проблем, що постійно виникали особливо у Губкінському свинокомплексі на 108 000, а пізніше – 216000 голів  свиней  в обороті за один рік. В 1974 році я отримав відрядження в селище Ровеньки -районний центр, розміщений від Бєлгорода на віддалі понад 200 км на території між Воронежською і тодішньою Ворошиловградською (Луганською) областями. Приїхав туди лише у другій половині літнього дня. Поселився в готелі , а ввечері прийшов до « Дома культуры». В ньому та біля нього зібралось понад півсотні переважно подлітків. Мене вразило те, що всі вони розмовляли українською мовою. Наступного дня я прибув у колгосп цього району- великий молочний комплекс, де організував бесіду із доярками про вічно не вирішену проблему: як отримати побільше молока відмінної якості і зберегти новонароджених телят. Зібралось більше 30 доярок ,  а через десяток хвилин до них приєдналось ще і 5 їздових, яких не запрошували. Слухали мене дуже уважно. Я був  задоволений собою і своїм виступом. Десь через одну годину завідувачка ферми, 40-літня жінка, каже мені на вухо: Василь Петрович, ми повинні закінчувати доїння корів, а ми ще й не починали це робити. Я закінчив бесіду через декілька хвилин і був шокований тим, що було далі.   Всі працівники ферми розмовляли між собою українською мовою. Тому бесіду я вів також українською. Вияснилося, що їх мало цікавила тема бесіди та її наукова глибина. Вони стверджували, що отримали величезне задоволення від чистої української мови, яку вперше почули, і за це дружно, щиро   дякували. Признаюсь чесно, що мій виступ не був « чистою українською  мовою». Але порівняно з їхньою українською вона їм такою здалася. Все це свідчило, що українці в РФ постійно мали бажання бути українцями, розмовляти рідною мовою і їм це в ті часи  ніхто не заважав.

         Історія 6. Із 1975 по 1992 роки я обіймав посаду старшого наукового співробітника  Полтавської зональної науково-дослідної ветеринарної станції (ПЗНДВС) і завідувача її лабораторії епізоотології. 

Був 1990-й рік.  В розпалі виконання державної тематики- вивчення мікоплазмозу – нової  хвороби свиней та розробка заходів щодо боротьби з нею. Для мене вона не нова, а продовження вивчення за  темою кандидатської дисертації, але на значно вищому науковому рівні. Ще за період навчання в аспірантурі в ВІЕВ я  зібрав значну кількість референтних штамів  і епізоотичних культур мікоплазм тварин і людей та старався їх підтримувати в ліофільному стані. В цьому мені допомагали професори ВІЕВ П.І. Притулін, Р.В. Душук, Г.А. Грошева, І.А. Яблонська і ін.; Інституту мікробіології та вірусології ім .М. Гамалеї (Москва) доктор мед. наук В.І. Васильєва  та Інституту бактеріальних інфекцій (м. Йена, ГДР) професор Д. Шіммель. Вони ж мені і допомогли в 1976 році перевезти цей музей  мікоплазм із ВІЕВ в ПЗНДВС. В Полтаві допомагали мені поповнювати музей новими штамами мікоплазм і ахолепазм директор Інституту ветеринарної медицини ( Київ) професор А.І Собко та доктор ветеринарних наук Т.В. Пашов. Всі культури і штами мікоплазм я зберігав у ліофільному стані ( висушені культури із замороженого стану в вакуумі). Їх ліофілізував, як правило, через один рік зберігання в ліофільному стані в Українському інституті експериментальної ветеринарії (Національний науковий центр « Інститут експериментальної і клінічної ветеринарної  медицини», м. Харків ). Неоціненну допомогу в цьому мені надавав  його науковий співробітник В.К. Мажар.

          В музеї мікоплазм були також приготовлені нами якісні кролячі антисироватки до референтних штамів. Він був найбільшим референтним центром мікоплазм в СРСР. В ПЗНДВС приїджали для ідентифікації мікоплазм науковці Мінська, Ленінграда, Воронежа, Бєлгорода, Кишинева, Усть-Каменогорська (Казахстан).

         Інтенсивно розроблялись технології виготовлення діагностикумів мікоплазмозу свиней. Виготовлялись їх дослідні взірці. Кожен день весь робочий час працювало чотири швидкісні центрифуги при 6000g.( g – gravitas, притягання, сила тяжіння Землі або гравітація, становить 9,8м/сек² ,що еквівалентно 1g ). З їх допомогою осаджували культури збудників  мікоплазмозу. Осад і був антигеном. Наша лабораторія отримала ще одну таку ж центрифугу, як і наявні чотири. Але вона була укомплектована ротором - хрестовиною і могла давати лише 2000g. Постачальник  центрифуг із Москви повідомив, що одна із лікарень  Риги може замінити Ваш ротор-хрестовину на кутовий ротор, потрібний Вам. Авіарейсом із Києва відправився в невідому мені Ригу. Два латвійці зустріли мене в аеропорту як брата. В лікарні організували дружній обід. Вони ж і доставили мене в аеропорт з заміненим ротором. Коли проїжджали мимо 35-метрового пам’ятника воїнам СРСР, які звільняли Латвію від німецьких фашистів, то особливо не підбирали «добрих слів» про нього і росіян, як окупантів. Також пообіцяли, що  латвійці лише ждуть нагоди, щоб його знести.  

          Історія 7. В червні1986 року в ПЗНДВС прийшла телеграма Головного управління ветеринарії Держагропрому СРСР  з вимогою: терміново направити в їх  розпорядження кандидата ветнаук Бердника В.П. Там йому в напарники дали молодшого наукового співробітника із Всесоюзного Державного науково-контрольного институту ветпрепаратів ( м. Москва)і вручили авіабілети до Петропавлівська Північно-Казахстанської області Казахстану.  Мета відрядження- допомога радгоспу «Карагандинський» Возвишенського району  в виясненні причини загибелі і дорізів за одну добу  в межах 30 підсвинків живою масою  тіла 60-80 кг. Я уявляв, що в Петропавлівську сонячно і тепло і   мав на собі лише теніску. Але аеропорт зустрів нас пронизливим вітром з дощем,холодом і « великокаліберними » комарами. Нас зустрічали двоє ветеринарів-росіян: чоловік і жінка. Я був безмежно вдячний чоловіку за теплий шерстяний светр, який він обачно взяв для мене. Нас поселили в затишному готелі. Черговим адміністратором була молода, красива казашка. Ми попросили її завтра  розбудити нас о сьомій годині ранку, щоб без  поспіху приготуватись до поїздки в радгосп, який був  на віддалі понад 160 км. Ранком проснулись ми  о восьмій годині, бо прибули з автомашиною вчорашні ветеринари, які нас зустрічали, для супровіду в радгосп. Про відношення до нас казашки пояснили коротко: це очікуваний негатив щодо росіян. Я зрозумів, що і мене вона прийняла за росіянина, бо розмовляв я російською.

         Історія 8. 1993-1994 роки. Їду тролейбусом в центр Полтави. Перед зупинкою « Сінна» дві огрядні жінки біля 45-50 років розмовляють між собою на російській мові: «выходишь на «Ленинградской»? Да». Я уточнюю, що Ленінград до цієї зупинки не має ніякого відношення. Колись це була вулиця  Сінна, бо на ній працював ярмарок, на якому продавали сіно (1). Обидві зреагували моментально. Їх обличчя набрали вигляду хижачок і мені відповіли дуетом: « Бандера»!  Я засміявся і задоволено їм подякував, пояснивши, що Степан Бандера - національний герой України. Тому мені приємно, що я подібний на нього. Вони, можливо хотіли, але  не змогли чи не встигли підібрати якусь образливу для мене фразу. Тролейбус зупинився. Двері відкрились Вони вийшли із нього із розкритими ротами і перекошеними від злості фізіономіями. Так в Україні реагували на українську мову  особи з так званої 5-ї колони РФ та їх прибічники-прихвостні.

           Історії 9 і 10 із історії. Ще у 146 році до н.е. римляни остаточно  завоювали Грецію, перетворивши її на свою провінцію Ахайя. Вони могли , але не нав'язували свою мову жорстко. Навпаки, грецька мова залишалася домінуючою в культурі, освіті та навіть серед еліти, особливо молодої, тоді як латина була мовою адміністрації та армії. Згодом обидві мови співіснували, позитивно впливаючи одна на одну, особливо з розвитком Візантії (2).

Теж саме було і з литовською мовою.  Литовці під керівництвом князя

Ольгерда розбили військо  Золотої Орди в 1362 році в битві на Синіх Водах (Поділля) і звільнили значну територію від загарбників та певний  час самі , наче б то ними були, бо правили в   Київській Русі. Литовці, особливо правляча еліта, вивчали і використовували в спілкуванні давньоруську (руську) мову, тобто мову корінного населення.  Вона була мовою діловодства, адміністрації та культури, але самі литовці розмовляли  своєю рідною мовою (3). І римляни ,і литовці, особливо їх керівництво, цінили досягнення людей, що жили в завойованих територіях. Вони поступали обдумано і мудро. Чого не можна сказати про сучасних рашистів. Але про це мова буде в іншому, спеціальному повідомленні.

Добавимо, що в 2012 році був прийнятий Зако́н України «Про заса́ди держа́вної мо́вної полі́тики» № 5029-VI (неофіційно відомий як «Закон Ківалова-Колесніченка») . Він підтверджував  незмінність щодо визнання української мови як державної в Україні, але істотно розширював використання регіональних мов, якщо кількість  їх носіїв була не менше 10 % від населення певного регіону, а в окремих випадках й менше 10 % (4). 28 лютого 2018 року Конституційний суд України визнав його неконституційним, бо був прийнятий із порушенням процедури голосування. 

На сьогодні в Україні діє Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (2019 р.). Він закріплює українську мову як єдину державну мову, обов'язкову до використання в усіх публічних сферах: владі, освіті, ЗМІ, обслуговуванні, судочинстві та науці(5).

Але час від часу, переважно перед виборами, в Україні витягають на світ божий питання щодо мови як не вирішене і потребує перегляду. Це робота ворогів нашої держави, направлена на розкол суспільства..  Кожен  справжній українець повинен пам’ятати,  що українська мова  є його генетичним кодом і зброєю. Їх потрібно захищати. Так,16.07.2020 року в ряді міст України пройшли мітинги і демонстрації  на захист української мови. Ситуацію спровокував  депутат від «Слуг народу» Максим Бужанський. Він виступив у Верховній Раді з пропозицією про перегляд  Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

 Таким чином, Закони про мови за  час існування СРСР були контрольованими і продуманими. Російська мова функціонувала в ньому як інструмент спілкування між націями. Але у частини населення, особливо в  Прибалтиці, вона викликала, м’яко кажучи, неприємні спогади і відразу. Після проголошеної незалежності і особливо агресії РФ  українська мова стала, як стверджувала  геніальна українка Ірина Фаріон, зброєю проти окупантів та їх посіпак.

Василь Бердник