Спогади професора Скибіцького Володимира про початок роботи на ветеринарній ниві в Диканці
Описані реальні події в роботі за направленням молодого ветеринарного лікаря в «глухому» Диканьському районі Полтавської області в 1967 році. В боротьбі з негараздами в відносинах із колегами по роботі та партійними керівниками він отримав перемогу завдяки працелюбності, нестандартному мисленню, принциповості, наполегливості, знанням і досвіду роботи фахівцем із ветеринарії та постійною працею над собою щодо підвищення рівня своїх знань і вміння застосувати їх на практиці.
«В Полтавському облуправлінні сільського господарства я з’явився осіннього дня 1967 року. При собі мав диплом ветеринарного лікаря, виданий Українською с.-г. академією, і направлення на роботу у Зіньківський район. Начальник ветвідділу А.А. Колесник сказав: «Пошлю тебе не у Зіньків, а директором туди, де чорти водяться». Тиждень думав, а потім погодився. Лякало незвичне слово «директор», бо ж просився рядовим лікарем.

Директор облветлабораторії І. Т. Нечваль відвіз мене у Диканьку, представив у райкомі Комуністичної партії і райуправлінні сільського господарства. І почалися «будні». Чорти дійсно в районі водились. Попереднього директора лабораторії « з”їли» за один рік. Він встиг лише налагодити серологічне дослідження на бруцельоз з допомогою РА.
Співробітники райветлабораторії – всі 10 чоловік були добре просякнуті анархістським душком. В робочий час лузали насіння, розповідали анекдоти і т.п. Мене сприйняли з деякою цікавістю – мов, тут уже один такий був, подивимося ще і на цього. Можливо, що і я повторив би долю попередника, якби не мав за плечима трьохрічного стажу роботи на посаді ветеринарного фельдшера та певних знань із мікробіології, одержаних від професора В. Нікольського під час виконання дипломної роботи ще із другого курсу. Я зразу заявив, що роботу почнемо терміново. Це вже не дуже сподобалось. Місцева ветлікар лабораторії - «лідер» попередніх подій, єхидно заявила, що раді були б працювати та «немає пробірок». Решта співробітників це дружно підтвердили, посиділи і вчасно розійшлись. Я ж залишився і, обстеживши господарство, на горищі лабораторного приміщення знайшов чотири ящики пробірок і поставив їх посеред кімнати, де «народ» зазвичай « працював». Наступної доби любувався реакцією співробітників. До цих пір пам’ятаю їх широко розкриті очі і розгубленість. Зрозуміли, що жарти закінчились. Десь за 2-3 тижні налагодили бактеріологічні дослідження, через один місяць запрацював віварій і ізолятор, а через півроку і автомобіль ГАЗ- 69 стояв уже в гаражі, а не на вулиці.
Першим результатом бактеріологічних досліджень було встановлення діагнозу на вібріоз. Від абортплодів із 6 господарств району виділив культури Vibrio fetus subsp.ven (Campilobacter). Знайшли і джерело інфекції – бика із полтавської племстанції, із спермою якого занесли збудника ще у кілька господарств інших районів Полтавщини. Колеги із райветстанції мали інший діагноз щодо абортів: « доярки не чемно поводяться із тваринами, б’ють їх табуретками… тому і аборти ». Правда, не всі так вважали. Із висновком лабораторії погодились кілька лікарів господарств та епізоотолог І.А.Лебедєв – висококваліфікований фахівець своєї справи і доброзичлива людина. Фінал цих подій був такий: за оздоровлення господарств від вібріозу колеги, переважно ті, що діагноз не сприйняли, отримали премії. Лабораторія ж залишилася не поміченою. Так часто буває у нашому суспільстві.
Тепер про « допомогу» райкому КПРС. Спецавтомобіль лабораторії використовували як заманеться його працівникам. Телефонує якась жінка, щоб «завтра о 12-00 автомобіль та водій були біля райкому» (трубку взяла лаборант). Я заперечив, бо була запланована поїздка у Шишацький район, господарства якого також обслуговувала наша Диканьська райветлабораторія. Через кілька хвилин знову дзвінок, до апарату викликали мене. Почув писклявий категоричний голос тієї ж особи. Не дослухався її хамської поведінки і кинув трубку. Ще через кілька хвилин дзвінок. Мене викликають «на завтра» на бюро райкому партії. Перший секретар : «Ви що, був п’яний вчора, як Ви могли кинути трубку?!». Моя відповідь: «Якщо зі мною так будуть розмовляти, ще кидатиму». Десь 12-14 червонощоких «членів» хіхікали і нахвалялись «провчити» і цього вискочку, як вже провчили (пізніше узнав) молодого фахівця – директора інкубаторної станції. За подібні вчинки його направили у віддалене господарство. Не буду розповідати все. Лише згадаю, що на кінець засідання перший секретар сказав: «Ідіть, ми подумаємо, що з Вами робити. Зайдіть через 2 години». Звичайно хвилювався, але більше розізлився. Навіть пошкодував, що не погодився на пропозицію професора В. Нікольського залишитись на кафедрі мікробіології. Через 2 години, у райкомі застав лише Першого. Він мене обійняв та почав «по-батьківські» пояснювати, що таке райком: «якщо навіть прибиральниця буде щось вимагати … потрібно виконувати» і т.п. Хоч тоді ще і не був комуністом, але стало зрозуміло, яким чином реалізується принцип демократичного централізму. Зразу ж мене рекомендували у райком комсомолу, де навантажили іншими дорученнями. Але я вже знав, з ким маю справу. Селекція членів бюро відбувалась за відомим принципом (до речі як і сьогодні) і постійно відчував «особливу» увагу райкому до моєї персони. Якось один із співробітників «компетентної» організації старався мене напоїти та випитати все, що я думаю. Правда, він помилився. Знову виручив ветфельдшерський гарт . Ледь живого дотяг його до квартири, а він буркотів: «.. ти такий хороший хлопець, чого вони пристали до тебе…».
Ще один приклад. «Перший» зібрав фахівців району (40-50 чоловік) і повідомив, що згідно розпорядження першого секретаря обкому КПУ Мужицького необхідно додавати до силосної маси солом’яну різку у кількості не менше 30%. Коли я зробив спробу дещо уточнити, він не дозволив. Більше того, буваючи у господарствах, ми (лабораторія, ветстанція, - жили вже дружно) акцентували увагу на необхідності дотримуватись технології силосування і аналізувати при яких обставинах можна додавати солому. Зразу ж це стало відомо Першому і він обізвав нас диверсантами. А далі – закономірні результати. Силос неякісний, порушення обміну речовин у тільних корів, масові захворювання і загибель телят. Лабораторія все це ретельно аналізувала. Результати я підвів у об’ємному документі, зробивши, зокрема, висновок про те, що : «…Основною причиною масової загибелі телят є порушення обміну речовин у корів-матерів, спричинене, зокрема, згодовуванням неякісного силосу. Неякісний силос – результат порушення технології його приготування…». Матеріал подав в Управління сільського господарства та Райком партії . Через півгодини на території лабораторії з’явилась райкомівська машина з вимогою доставити мене терміново Першому. Він прочитав моє послання і лагідним голосом запитав, куди ще попав цей документ. Я відповів, що зобов’язаний буду подати в облуправління та облветбаклабораторію. «Ой не потрібно, ми тут самі розберемося…» попросився тихим голосом.
Через кілька годин у лабораторії з’явився кореспондент районної газети з пропозицією сфотографувати мене за роботою. Я спочатку відмовлявся (не той був настрій та й розумів нікчемність «аргументувати»), проте, коли він сказав, що його «…можуть звільнити з роботи», - погодився. Так з’явилась фотографія спочатку в обласній, а потім у районній газетах про те, що «лабораторія…досліджує якість кормів…». До речі перша моя публікація у районній газеті також була спробою зашкодити «розумній» пораді щодо силосування. Якимсь чином райком її пропустив, можливо, що там все-таки були грамотні люди.
Інший випадок із діагностикою. Мені телефонує головний ветлікар району і сказав, що в одному з господарств виникла підозра на сказ, але «…сказу звичайно немає і близько…». Я виїхав туди розібратись. Виявилось, що пару днів тому одна з телиць повела себе агресивно до жінки, що роздавала корм. Запідозрили сказ. Повідомили у ветстанцію. Головний ветеринарний лікар і епізоотолог знайшли у годівницях великі куски буряку і дійшли висновку, що причиною «сказу» є «…застрявання буряка у глотці телиці…» (аж незручно про це писати). Місцеві медики швидко поставили діагноз на сказ і забили тривогу. Всім, хто контактував з хворою твариною, включаючи головного ветлікаря та епізоотолога, призначили антирабічне щеплення.
Виявилось, що телиця вже загинула. Труп відправили на скотомогильник. Під час відбору проб патматеріалу для лабораторного дослідження я умудрився скальпелем нанести собі рану, але нікому не зізнався, вважаючи, що швидко зорієнтуюсь за результатами дослідження. Тоді ще РІФ не застосовували, а виявляли лише в мозку тільця Бабеша-Негрі та ставили біопробу на білих мишах. Щоденно, мінімум тричі, головний ветлікар телефонує з тим, щоб почути про відсутність сказу, бо через щеплення вакцини боїться пити горілку. Я подумав, що про лабораторію згадали лише після призначення щеплень. На 17-18 добу (значно пізніше ніж зазвичай) гинуть білі миші. У них знаходять тільця Бабеша – Негрі, а я виявляю в себе ознаки гідрофобії. Признаюсь про це І.Т. Нечвалю. Він зразу ж повіз мене до рабіолога Полтави. Його висновок: «… Ви ж розумієте…». Специфічних сироваток не було. Мені призначили курс вакцинопрофілактики. Це вже було моє друге антирабічне щеплення. Перше я отримав ще під час здачі держекзаменів у Біло-Церківському ветеринарному технікумі. Випадково рятував симпатичну ровесницю- студентку медучилища від нападу на вулиці явно скаженої собаки. Тоді діагноз був поставлений лише на основі вираженої клінічної картини, яку запам’ятав на все життя.
Звичайно, допустив помилку. Можливо, що мене спасло те, що труп телиці пролежав влітку на сонці біля однієї доби і вірус мав ослаблену вірулентність. Сказ став для мене персональним ворогом. Два мої аспіранти, нині доценти, захистили кандидатські дисертації із розробки діагностикуму сказу на основі ІФА та отримання трансфер-фактору з протективною активністю в експериментальних умовах понад 80% білих мишей, яким вводили в мозок 100 смертельних доз збудника сказу. На жаль ситуація та умови не дозволяють продовжити зараз цю перспективну роботу.
Дещо про позитивні приклади, яких було значно більше. Окрім кампілобактеріозу, було діагностовано ще чимало інфекційних хвороб та оздоровлено господарств. Колеги з ветстанції зрозуміли, що лабораторія не лише не заважає вирішувати ветеринарні негаразди (так було раніше), а й корисна. Тому наступні проблеми вирішували разом і дружно.
Треба відмітити, що я постійно працював над підвищенням своєї професійної майстерності: закінчив 3-місячні курси бактеріологів у Ленінграді, декілька разів відвідував ВДНГ СРСР у Москві, майже щомісячно приймав участь у роботі різних конференцій, найчастіше тих, які організовував переважно по лінії НТТ засновник і багаторічний директор ЗНДВС доктор ветнаук Т.В. Пашов тощо. Іншими словами, мені було комфортно і корисно працювати у Диканці. «Чорти» вгомонились. Проте завжди відчував потребу щодо пошуку істини, бо певний час наївно вважав, що вона потрібна суспільству. Потім перестав так вважати і тому прийняв нарешті пропозицію професора В. Нікольського. Разом із директором Новосанжарської ветбаклабораторії В.П.Солошенком, уже на жаль покійним, поступили в аспірантуру і почалося інше життя. Не можу не згадати і директора Глобинської райветлабораторії О. Карася, який пішов тим же науковим шляхом і останні роки працював в Інституті ветеринарної медицини . Він був прекрасною людиною і надзвичайним ентузіастом трансфер - фактора клітинного імунітету, на основі якого розробив кілька препаратів.
За пройдений період життя мені є що згадати і якщо вийде, то викладу все це у мемуарах. З найкращими побажаннями полтавчанам». В. Скибіцький.
Справка. Скибіцький В.Г. народився 23 січня 1942 р. Він доктор ветеринарних наук, професор, академік АН ВО України, заслужений професор НУБІП, відмінник освіти України, зав. кафедри мікробіології, вірусології та біотехнології ( 1996 – 2016) і професор цієї кафедри ( 2016-2021). Основні напрямки його наукових пошуків: вивчав властивості збудників інфекційних захворювань тварин (ентеробактерії, патогенні мікоплазми, ротавіруси, пестивіруси, рабдовіруси), імунологічну реактивність тваринного організму, зокрема вплив нативних та рекомбінантних цитокінів на клітинний імунітет тваринного організму, розробляв засоби і методи лабораторної діагностики інфекційних хвороб тварин, засоби профілактики дисбіозів – пробіотики. Він автор та співавтор 4 монографій, 8 підручників для вузів, ряду навчальних посібників та довідників; опублікував понад 300 наукових праць. За його науковим керівництвом розроблені та впроваджені в практику ветеринарної медицини 8 діагностичних препаратів на основі імуноферментного аналізу, два імунокорегуючі препарати на базі рекомбінантних інтерферонів та нативних цитокінів, співрозробник вакцини проти класичної чуми свиней.
Професор Скибіцький В.Г. підготував двох докторів (Галатюк О.Є., Яблонська О.В.) та сім кандидатів наук (Білоконь В.І., Борзова В.А., Новіцька О.В., Пекнич В.М., Столюк В.В., Ташута О.С., Огбу Огбанайя Шивінда). Очолюваний ним колектив активно працював над вивченням властивостей ієрсиній і сальмонел, обгрунтуванням безпечних технологій отримання тваринницької продукції, розробкою засобів і методів лабораторної діагностики інфекційних хвороб тварин, зокрема на базі використання імуно-хроматологічного аналізу.
Професійний шлях Володимира Гурійовича починався майже 50 років тому у Диканьці. Його початкові кроки на ветеринарній ниві є повчальними для молодих людей, які хочуть ступити на науковий шлях. Головний висновок для них – починати його треба із виробництва, а не із кафедри, де нерідко робиться не наука, а лише дисертація.
Статтю підготував до друку професор В.П. Бердник. Вона була опублікована в обласній газеті(1) і повторно редагована в 2025 році. Її включено в поки що не опублікований варіант книги «Історія ветеринарної медицини Полтавщини», видання друге, значно доповнене і перероблене.
PS.: В статті описаний рідкісний за Радянської влади стан ветеринарної медицини в районі і керівник ветеринарного відділу облсільгоспуправління його виправив, направивши туди керівником колективу молодого спеціаліста. Керівник районної ветбаклабораторії діяв безкомпромісно і рішуче та швидко досяг бажаного результату. Але, прочитавши опис тодішнього життя і роботи через 54 роки в моїй редакції на основі власного досвіду,професор Скибіцький В.Г. просив виразити все трохи м’якіше. Щоб зберегти « дух і букву статті» мені прийшлось просити допомоги у дочки професора – Козловської Г.В.: «Сьогодні, 01.06.2021 року, мені дзвонив Володимир Гурійович і просив у книзі виразити м'якіше інформацію, опубліковану в газеті. В ній Ваш батько - чесний борець за справедливість і людську гідність, вимогливий керівник колективу працівників, які втратили почуття відповідальності і дисципліни. Він не опустив руки перед складністю відношень із підлеглими, колегами і, навіть партійним керівництвом району, що було тоді дуже небезпечно. Тому я прошу Володимира Гурійовича погодитись із текстом опублікованої статті , а Вас, Ганно Володимирівно, мене підтримати, або ж переслати її мені в " підфарбованому " вигляді».
Професор здався, ще і відмітив, що все описано дуже точно.
PSS.: Шановний Володимире Гурійовичу! Прийміть поздоровлення із черговим Днем народження та побажанням активного довголіття і удачі в усіх Ваших починаннях!
Посилання
1.Газета «Вісник ветеринарної медицини» №4 (№ 213, липень 2016 року).