Розмір тексту

сьогодні Григіру Тютюннику вісімдесят

4F967507-D871-41B5-8728-D7DCBAF88311_w26

Ніколи не напишу і близько до того, що зробив він, але все життя буду бриніти його мовою. Його вулкан занадто сейсмічний, щоб не бути відчутним навіть у вєбпросторі; підкоркові поштовхи відбуваються з тої самої миті, як прочитана "Зав`язь" і все інше. Неможливо носити цю мову в собі одному, цей реактор дум, пісень, звитяг, кохання і любові. Повинно віддихати, чи втікати від неї. А хіба може вулкан втекти? То він і не витримав. А йому треба було просто поспати якихось одинадцять з половиною літ.

Григiр Тютюнник. Зав'язь

 - Куди це ти, парубче, наджигурився? - питають з полу дiд Лаврiн i
прикахикують насмiшкувато, наче й справдi щось про мене знають. А що в тiм
такого, що я нову сорочку нап'яв i кiбчика на головi прислинив,- може, я
на збори пiду?
У хатi споночiло так, що й цвiлi по кутках не видно, i шибки посинiли,
мов на грозу. А пiд полом бiлiє картопля: ключки повикидала, в землю проситься.
Пора менi вирушати.
Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик i помiчаю, як на
дiдовiй щоцi ворушиться оте чорненьке дупельце, що хворий зуб колись
викрутив: смiються. В'їдливi - страх! I я знаю чого.
Тож було, як вечiр настане, то вони й починають: про те, як їм у
австрiйському полонi жилося, якi пироги там печуть та як гарно з-пiд корiв
вичищають. А вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печi не злажу.
Сиджу, спiваю з дiдом колядок рiзних:
                            Звiзда гряде чудно
                            З восток на полудно,
                            Над вертепом сiяє,
                            Христа-царя являє...
А тепер - минулося. Тепер я... самi ж, бач, кажуть: парубок...
Iду до дверей, а вони:
   - Ото як женишся на тiй проявi, то кислички тобi, внуче, не тiльки
снитимуться, а ще й привидяться.
   - Дiду, перестаньте,прошу.
   - ...бо то дiвка з тiєї куряви, що чорти на дорогах крутять!
   - Просто в неї мiцний характер,- кажу спокiйно, аби швидше виприснути з
дому.
  - Еге ж,бубонять, - i тюрма мiцна, та чорт їй рад...
Ну, годi. Хряпаю дверима i виходжу на порiг.

Надворi пахне молодим осокорячим листям, а з грядок тягне теплим гнiйком, торiшнiми бур'янами i мокрим попелом. Садок уже одцвiвся i густо вкрив землю бiлими пелюстками.
Вiтер щодня потроху вигортає їх на шлях, i коли вночi їде якась приблудна
машина, вони рожевим валком котяться за нею слiдом аж до мосту, а там
падають у рiчку.
По той бiк шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить червона
заграва: то присяде до самої землi - i тодi на кутку стає поночi й глухо,
то знову шугає вгору аж до Волосожару, шпаруючи окола i молоденькi
осокорчики червоною крейдою - видно, трактористи стару солому палять. Iду
садом на край кутка, до провалля, i вже здалеку бачу маленьку бiлу постать
на обнiжку. То - Соня. Жде... Менi здається, що я ширшаю в плечах,
твердiшаю в ходi i ось-ось пiдлечу. А от голосу - не стає...
   - Соню,белькочу шепеляво й противно,- це ти?
   - Нi, це не я,- озивається вона i потихеньку смiється.- Це - мара...
Потiм мiцно бере мене пiд руку, трошки злягає на неї теплими пругкими
грудьми.
  - Ходiм, я тобi снiг покажу,- туркоче на вухо.- Там, у проваллi.
Ми лiземо з кручi в чорну холодну прiрву, пiдпираючи одне одного
плечима i хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилля. У проваллi
справдi пахне талиною, як ото кора з трухлої вiльхи, а пiд ногами щось
гуде i рипить.
  - Бач, крига,- каже Соня, закидаючи голову i лоскочучи моє пiдборiддя
гарячими губами.- А що, а ти не вiрив...
У небо знову сягнула заграва, i в проваллi повиднiшало настiльки, що
менi стає добре видно Сонинi очi. Вони якiсь дивнi: наче й зляканi трохи,
й смiються. У мене починають терпнути ноги i стають як мотузянi. А голова
хилиться, хилиться...
   "А що, - думаю, - як я її поцiлую, а вона мене - в пику? Буває ж так.
Он i в кiно показують..." - i шия перестає гнутися, дубiє.
А Соня вже й не смiється, i очi примружила так сердито, що... Нi. Нехай
краще другим разом.
Отак i стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не
озивається:
   - Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?
   - Ото, коли б нi! - вигукую, хапаючи її за тоненький поперек, але
раптом пiдсковзуюся i з переляком i огидо до себе вiдчуваю, що зараз так i
обербенимось у грязюку. А вона сердито пручається з рук i ошпарює мене
злим поглядом.
   - Пусти! Силач...
  - Пiдсковзнувся, - мимрю, - хiба ж я винен, що тут слизько?
Соня норовисте одвертається i мовчить. А в мене перед очима з'являються
дiд Лаврiн, ворушать чорненьким дупельцем на щоцi, оскиряються... Може,
вони ото й правду казали, що - кислички...
Згадка про дiда робить i мене смiливiшим.
   - Ну, - кажу, - раз так, то що ж... Беруся рукою за кущ i, твердiше,
нiж треба, упираючясь ногами в кручу, деруся на гору.
   - Миколко, а я? - жалiбно шепоче Соня.
I вiд того шепоту у мене наморочиться голова, а серце починає калатати,
як дзвiн. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечi i з розгону цiлую в
рипучу холодну хустку.
   - Навiщо ж ти... аж за вухо, дурненький...- видихає Соня i смiється
якось покiрно й лагiдно. - Ходiм уже, бо тут холодно.
Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках, I сили в мене - як у
вола. Оглядаємось на те мiсце, де ми тiльки що гарцювали. Там бiлiє снiг.
   - От чудно, - каже Соня, зiтхаючи, - кругом садки цвiтуть, а там -
снiг...
   - Туди сонце не достає,- пояснюю.- Та ще й землею був прикиданий. Тепер
вiн розтане.
Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас пiд хлiвом. Соня тремтить,
горнеться до плеча й дихає менi за комiр.
  - Ти не змерз? - питає.
  Я з усiєї сили зцiплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу:
   - Та н-наче нi...
У степу ще дужче розжеврiлось, i на грядках, у кого вже зорано, червоно
виблискують скиби, а в борознах, як снiг у проваллi, бiлiє опалий цвiт.
Листя в садках ще тiльки проклюнулося, тому в гiллi рясно миготять дрiбнi,
мов роса, прозеленкуватi крапельки: то зав'язь.
  - От якби менi отаке намисто, - каже Соня, - зроду б не знiмала...
  - Купимо, обiцяю впевнено. - Ось як тiльки вивчусь на шофера, так i
купимо.
  - А я тобi сорочки вишиватиму. Гарнi-прегарнi, кращi, ніж у лавці!
  Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки i потихеньку, обома долонями,
нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухi вимогливi очi i
чую сором'язливий шепiт:
   - В сто раз кращi... милий... в тисячу!
А далi вже нiчого не бачу i нiчого не чую... Потiм ми ще довго сидимо
на лавочцi мiж осокорами, не розплiтаючи обiймiв навiть тодi, коли мимо
нас на Полтаву мчать раннi базаровi машини i шофери горлають iз кабiн щось
веселе, заохочуюче i безсоромне.
Розходимося десь уже далеко за пiвнiч, ледве переступаючи зомлiлими
ногами i несучи на губах солодку пекучу спрагу.
На порозi я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацає засовом i
тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє дверi.
Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг... Iз-за сажа вивертаються дiд,
у куфайцi й з вилами. А над деревами синiє, клубочиться дим.
   - Ану, лишень, парубче, помагай скурювати садок, бо пропаде к лихiй
годинi уся зав'язь.
Я прожогом кидаюся в садок, нагрiбаю п'ятiрнями сякого-такого труску i
розкладаю вогонь аж на межi, щоб тягло дим i на Сонин садок.
  - Та не там, ближче до сажа розкладай! - сердито гукають дiд.
  - Нiчого,одказую так, як вони мене вчили, - буде в людей - буде i в
нас...
  А сам собi думаю: за чим би його сьогоднi забiгти до сусiдiв, бо до
вечора, либонь, не дотерплю, не доживу...

джерело

фото

Про автора

Ілько Запорожець

Ілько Запорожець

Домогосподар

120
Останні публікації:

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему