Розмір тексту

Перший хрест од дороги

світлій пам`яті моєї прабабці, Олени Пантелемонівни Білоус...

Підводою, з Малих Сорочинець у Миргород, швидила Олена. На соломі, без тями, зігнувся її Василь. 

ЇЇ козак, обранець, чоловік. Вже два дні його рвало кровом. Перелякана сільська фельдшериця кілька разів прибігала з порошками, але ті обернуті у хрумку білу бомагу ліки спиняли розходившу хворобу лише на кілька годин. Аж поки Василь став паморочиться і його середульший брат Григорій, крізь сварку, витребував у сільраді власного реквізованого коня, щоб одвезти хворого до міста. Запріг, виніс з хати непритомного, випростав на підводі. Підбігла наспіх зібрана Олена.


- Гриша, спасибі тобі. Я поїду. Ти дівчат моїх забери до себе.
- Олено...
- Все, все. Дівчат забери.
Жінка підхопила удила, причмокнула коневі. Із собою взяла дві підносні серебряні стопки, подарунок на їх з Василем весілля. Загорнула у чорний платок. Ні; розв`язала, чорний одложила, перев`язала у квітчастий. Третю стопку залишила. То чоловіча.

Чотири версти по земляній стрічці. Небо зранку чисте, чисте. Лани спустошені. За три дні Покрова. Встигнем, любий. Василь простогнав, одкрив очі.


- Ти що надумала, куди ти мене везешь? Мені вже легше, завертай.
Жінка обернулась, підтикнула покривального кожуха.
- Мовчи. Он вже лікарню видно. Нам з тобою ще дівчат своїх заміж оддавать. Лежи мовчки, Васильку.
- Сукиного сина стерво. І ти проти мене. Не було б так боляче...
Він мантильнув рукою, схопив її за полу карсетки, стиснув, застогнав.
- Вже скоро, Васильку, не сіпайся. Лежи тихенько.

У приймальному відділенні позбігалися. Олена стояла поруч, відповідала про хворобу. Коли, що, як. Лікар після коротенького огляду скерував у операційну і ледь не побіг з міста.
Сонце било сліпучими променями у вікно приймальні, білені крейдою стіни, білі халати.
- Ну от, Васильку. А ти так не хотів у лікарню на операцію.


Балакала до себе Олена. Дивилась на чисті лиця сестер. На їх білі одежі. Шукала хоч якогось отвіту.


- Доцю, чекай. Наш лікар дуже вправний. Все зробе. Он твій кінь у садок рушив, перейми його од клопоту.

Літня санітарка підговорила, відчинила на вулицю двері. Задоволений копою сіна у яблуневому садку переминався копитами капостний кінь.

Через дві години їй сообщили про смерть чоловіка. Не спасли. Занадто втратив крову. Занадто занедбана виразка. Занадто, як пізня осінь у цьому році. Як три війни за пятнадцать років. Як голод і грабунки майна. Бо занадто ще було попереду - голод і війна, і знову голод. А на дворі була Покрова тисяча дев`ятсот тридцять другого року. В день, коли поховали од Олени її Василя було свято Покрова.

14.07.2010

Про автора

Ілько Запорожець

Ілько Запорожець

Домогосподар

119
Останні публікації:

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему