Закриття Преображенського собору
(текст надано автором)
(Записано з розповідей Івана Григоровича Гайдамаки, який в ті годи служив пономарем в Преображенському соборі, аж до його закриття).
Написано на східноукраїнському (полтавському) говорі... (материал сырой, только собирается, возможны неточности)
Йде 1961-й год. Преображенський Собор, що на базарі в Полтаві,
достоює cвої останні дні. Владика Аліпій, безвольний архирей тих часів,
зайшов в олтар при собраному вже духовенстві i з тяготою на серці з
винуватим видом, скорбно об'явив: "Сьогодні самий важкий день в моєму
житті. Власті закривають собор i заставили мене подписать акт про
закриття. Мене на протязі року, і особенно останнього місяця
неоднократно визивали до уполномоченого, зо мною проводили бесєди,
що в рамках новітнього архітектурного перепланування Полтави,
приходить час ліквадацїї собору. Собор в аварійному стані. Я під
давлєнієм подписав закриття, на тому основанїї, що він аварійний. Так що
сьогодні треба об'явить це людям. Як тяжко, як тяжко."
В олтарі запанувала гнітюча тиша. Священники, діякони і вся
прислуга похмуро мовчали. Хто наважиться вийти i оголосить таке
людям? Це все одно що плюнуть, чи гірше того - вистрелити в вічність.
Що після підніметься в соборі, який плач та голосіння, що скажуть люди
тому священнику, хто об'явить цю страшну i в якомусь смислі
непростому, новину? Як такому далі служить в церкві?
Преосвященний обратився до протоієрея Васілія Похильчука, він був
на той час чи то секретарем єпархії, чи то настоятелем собору (треба
уточнить, не знаю) з просьбою взять на себе цю тяжку місію: "Отець
Васілій, вам, як старшому священнику, я благословляю вийти i
обратиться до народу з цим оголошенням."
"Ваше преосвященство, робіть зо мною що хочете, но таке об'явить я
не соглашусь. Не могу i все!"
Toдi, владика Аліпій сам вийшов i обʼявив, акцентуючи увагу, що
собор в аварійному станi ось, ось може обрушитись, і ні слова в адрес
принуждающої закриття власті, що власть ініціювала це дєло (попробував
би сказать). Bci й так це добре понімали, без всяких лишніх пояснень.
Все сталось по вищезгаданому сценарію: якийсь момент люди
скорбно мовчали, потім почулись: плач, зойки, крики, переходящі в
голосіння. Піднявся, можна сказати «вселенський» шум, гам, який ніхто вже не міг остановить, та й не останавлював. Владика зайшов в олтар білий як стіна.
Коли його машина виїзжала з соборного двору, Катерина (диякона Димитрія жінка) кинула камінь в заднє стекло автомобіля. Хрест із взорваного собору довге времʼя хранився в неї дома в сараї. Де він зараз не знаю, може знає отець Димитрій (тепер уже архідиякон Сергій).
Владику Аліпія, якому "за великі заслуги перед Церквою" дали по наказу КДБ, як сміялись полтавці – архієпископа. Але служити в Полтаві він уже не міг. Після закриття собору, його вскорости перевели в Вінницю. Але там вскорости він втратив зір, осліп. Його важко осудити, що він був слабовольний. Церкви тоді закривали навіть не питаючи преосвященних. Такий був час, час хрущовських гонінь на церкву, та закриття храмів.
фото: pravoslavie.poltava.ua
архімандріт Авакум, місто Кременчук
позволю себе несколько слов в окончании этой статьи отца Аввакума; Преображенский собор до своего разрушения в 1930-ых годах имел сказочный вид - пять куполов, колокольню, приходскую школу, историю его возведения можно прочитать на сайте епархии, но не в этом соль, а в том, что после взрыва он стал похож человеческий торс без рук и ног, на инвалида войны с туловищем и головой, каких было после пережитой войны не сосчитать, и являлся для всех выживших полтавчан символом не только небесного но и в большей степени земного человечества, изуродованного но уцелевшего вопреки стихиям войн и репрессий, вот откуда этот стон пошел по церкви - последний обрубок, спеленаный, ухоженый, а главное - вымоленный, жизни хотят лишить. Ілько Запорожець
