Клюшниківські дзвони

Не знаю чому, але того похмурого серпневого ранку, ми були схожі не на торговців з Миргорода, що утробно хромотіють на білому мерсі до сусіднього села Клюшниківка, а на прибульців з романів Верна, що у своїх капсулах­­-модулях бухкають у репаний асфальт єдиного на селі перехрестя. Розходиться прозорий димок, розлітається пилюка і ми повільно вислизаємо з корабля , розправляємо затеклі ноги, крутимо закляклими шиями. Над майданом сходить сонце, трави саме виблискують росами, гуси йдуть од сільради до нас роздивлятись, що ми за прибульці такі. Шиї повитягали, льопають по грязюці лапа в лапу. Поліціянти. Окрім нас, бажаючих до простої копійки, ще одні - вже одкрили двери відсіків, розчепіріли стелажі, почали розкладати товари. Господарчі: калоші, прищіпки, стрічки од мух. Поодинокі бабці вулицями-злітками, що пропадають геть удалечінь, дибають тихенько з ціпками, торбочками. Ми напинаємо намет, смикаємо стенди, чаклуємо над зошитами. Але о дев`ятій годині всім присутнім на клюшниківській землі стає чітко зрозуміло - сьогодні базарю не буде. Трійці торговців залишається лише витримати етикет часу, хоча б для того, щоб повернути гроші витрачені на дорогу, чи бодай заробити собі на обід.

Нарешті кидаю жінку і продавчиню щоб огледіти сільский центр. З фотокамерою, без поспіху минаю гусей, які все підгигикують та тупцюються майданом. Двічі знімаю їх крупно. Телесики. Сержанти. Та йду собі до клубу якихось сотню метрів. Коли підлітали, в ілюмінаторі видивився дивну мозаїку: по боках двоє музик, між ними - танцюристи: дівчина і парубок у ярім танку. Захожу до клубного двору. Між бетоними плитами дикі порослі смарагдової трави. Це тішить око. Саму будівлю замкнено. Знімаю фасадну мозаїку. Вона репрезентативна. Зачарована краса радянської маскультури. Національна свідомість заведена у тенета естрадної сцени. Клубне життя - як феномен контрольованої , прогнозованої, поступово денаціоналізованої радянської України. Дві афіші з кольорового металу часів Леоніда Ілліча виглядають пустими зіницями. Артистів, кінопоказів, єкстрасенсів тутешні мешканці вже не чекають. Вертаюсь до майдану. Базарювальників ще не побільшало. Торгівці з покупцями немов застигли у ранковім нерішучім холодці. Стоять, вклонились над товаром, дивляться довго уздовж вітрин, одне на одного, потім уздовж вулиці, і нарешті покупці, переповнені байдужістю, відходять. Ще одна цікава будівля неподалік. Широка, приземкувата, з товстими стінами. Вочевидь, збудована до революції. Звісно, що вікна повибивані. Криша зогнила. Але загальний вигляд шляхетний. Знімаю кілька разів. Коли ж стає зрозумілим, що знімати зовсім нічого, окрім памятника невідомому солдату, настрій стрімко згортається чорними пелюстками смутку.

Підхожу до бабуні яка стоїть неподалік, питаю навмання про свіже молоко з-під корови, про церкву, псальми, німців, голод, Клюшниківку. Дивлюсь на її лице. Воно розкривається немов книга. Розлогими загоріло-світлими аркушами. Обережними і гарними рухами бабця гортає переді мною пісну мінею свого життя. Спокійно, з відмітиною скоріше пародійності, вона розповідає про німецькі катування. 
- Штаб і наша садиба були поруч. Кожного дня вражі солдати тягли на допити мимо нашого двору людей. Скільки їх там повбивано, йо-ой, Боже. А отам, поміж стовпами, де ото стовпи, вождь партійний похоронений був у революцію. Потім його одкопали і десь одвезли з почестями. 
Більш наполегливо розпитую за храм, будівництво, руйнацію, сільську півчу.

- Церква стояла без єдиного гвіздка строєна. У тисяча вісімсот девяносто...скажи мені якім році. Дерев`яна. Храм на двадцять першого вересня. 
Більш цікава історія складається з руйнації церкви. Бабця не може згадати більш-менш точну дату. Називає пятдесяті роки, потім вісімдесяті. Тридцять років різниці між датами це - занадто. Але датування стає не важливим, як тільки вона згадує слідуючу розповідь.
- Так ось, не так вже й давно розтягли церкву. Знаю одне. Як розбірали, парторг наш, вистроїв собі хату з дерева церковного. Ну, значить, полягали спати у новій хаті, а у дванадцать ночі - дзвони дзвонять. Вони посхоплювались, повибігали, думали - знадвору, коли ж повернулись до хати. У слідуючу ніч о півночі знов - у хаті дзвонять церковні дзвони. Не змогли жити у тім домі, продали. В`їхала інша сім`я. Як тільки північ, знову те саме повторюється. Кажуть люди, що так і стоїть пусткою та хата.

далі буде...