вiд нiмоти

                                   Де та рідна мова, якою розмовляв життя мій дід у минулому сторіччі, прадід у позаминулому, прапрадід? Як почути ті слова, ту неповторну мішанину з голосних, приголосних; тембром своїм визиваючих раптовий спазм, перетворюючих серце на застиглу мушлю, викрадаючих невиправдано дні моєї долі. 

Голос землі, на якій живемо. Не було б того голосу - і німий і глухий ходив би я. Наче живлюще джерело в пустелі, немов світло місяця в темну ніч. Втамовує спрагу, розганяє морок. Як річка, що обіймає місто, вимиває все нечисте, приносе вологу, прозору і життедайну.

Тисячі книжок не дадуть мені живої мови, темрява щоденних фраз сховає від мене справжне слово. І прийдуть голодні думки і лайливі вчинки. І буду, як той собака - брехливий і заклятий. Аж поки не вгадаю по губах на відстані столітть прадідівську українну говірку.