«Тоді нас хотіли зламати. Але українців так просто не перепишеш» —Петро Ворона про 10 лютого 2014-го

Сьогодні Петро Ворона — науковець, доктор наук з державного управління, професор, ветеран російсько-української війни, доброволець 79-ї аеромобільної бригади, боєць ТрО та людина, яка продовжує працювати для держави вже у громадському секторі.
Ми поговорили з ним про 10 лютого 2014 року, страх, вибір і те, що українців не вдалося зробити “тихими”.

— Пане Петре, 10 лютого 2014 року — день, який ви добре пам’ятаєте. Чим він для вас є зараз?
— Це не просто дата. Це один із тих моментів, коли ти фізично відчуваєш, як система починає стискати кільце.
Тоді Київський райсуд Полтави ухвалив рішення, що протестувальники мають залишити сесійну залу облради. А вже невдовзі мене затримали по дорозі на Майдан у Київ. І це був не випадковий “збіг обставин”, а добре продуманий сценарій.
Той день нагадує: влада Януковича вже не переконувала — вона просто ламала.

— Вас затримали дорогою до Києва. Ви тоді вже розуміли, що готують арешт?
— Так. Мені прямо сказали: “Тебе викличуть на допит, але можуть і посадити”.
Я вирішив не чекати, а їхати в Київ. Але дорогою автобус двічі зупиняли — біля Хоролу і в Лубнах. Спочатку вигадали аварію, потім — що хтось везе зброю.
І в той момент я вже чітко зрозумів: вони просто тягнуть час, поки суд “узаконить” моє затримання.
Я тоді навіть встав у автобусі й сказав людям: “Вибачайте. Це через мене. Я учасник Майдану. Мене хочуть затримати”.
Така була реальність.

— У лютому 2014 року ви опинилися під домашнім арештом із браслетом на нозі. Було страшно?
— Було. Я цього не приховую.
Я прекрасно розумів: якби суд був “їхній” — мене б засудили. Це була б конфіскація майна, проблеми для родини, репресії. Я знав, як працює каральна система.
Були погрози. Шантаж. Довелося навіть сховати дитину в селі, щоб її не чіпали.
Це був страх не за себе навіть. Страх за сім’ю. Бо система била не по тобі — вона била по всьому, що для тебе дороге.

— Ви тоді могли зупинитися. Чому не зупинилися?
— Бо це вже було не про комфорт. І навіть не про політику.
Це було про свободу. Про право говорити, думати, обирати. І про те, що якщо ти відступиш — потім відступить усе суспільство.
Наші вороги не врахували одну річ: українці генетично свободолюбні. У нас є козацький дух, європейська ментальність, внутрішня впертість.

— Ви часто говорите, що без Майданів Україна могла стати другою Білоруссю. Це не перебільшення?
— Абсолютно ні.
Якби не 2004-й і не 2013–2014-й, ми б поволі перетворювалися на Білорусь або росію. Сто відсотків.
Була б узурпація медіа. Народ би зомбували. Опозицію би “зачищали”. Усе це вже починалося.
Росія хотіла реалізувати свій сценарій. І якби Майдан не зламав його — ми б зараз жили в іншій країні. Без шансів.

— Тоді ви були одним із лідерів полтавського спротиву. А сьогодні, через 12 років, бачите тих, хто був на іншому боці?
— На жаль, так.
Деякі люди, які “підтанцьовували” Януковичу, зараз знову при владі. У громадах, у структурах, у керівних кріслах. Дехто навіть став “орденоносцем”.
І це болить. Бо вони мають розділяти відповідальність за те, що сталося з країною далі. За те, що росія отримала шанс і наважилась на війну.

— Ваша боротьба почалася задовго до 2014 року. Ви були в Народному Русі ще студентом. Що тоді сформувало вашу позицію?
— Я був у Луганську, навчався в педагогічному інституті. І вже тоді ми — група студентів з Полтавщини — говорили українською, трималися своїх переконань.
У 1990 році я був у Русі як прихильник, а офіційно вступив восени 1991-го. Потім дев’ять років очолював районну організацію НРУ.
Тому Майдан для мене — не “раптове прозріння”. Це продовження довгого шляху.

— Після Революції Гідності ви пішли на війну. Добровольцем. Це було логічне продовження?
— Так.
У 2014 році я пішов у АТО добровольцем у 79-ту окрему аеромобільну бригаду. Служив командиром зенітного відділення. Паралельно займався волонтерством.
А у 2022-му, коли почалося повномасштабне вторгнення, вступив до ТрО. Служив головним сержантом роти й батальйону 116-ї бригади. Пізніше — у 150-му навчальному центрі, де ми запускали дистанційне навчання для військових.

— Ви маєте величезний науковий і управлінський досвід: доктор наук, професор, сотні публікацій, робота у владі. Але сьогодні ви працюєте в громадському секторі. Чому?
— Бо зараз час не для титулів.
ГО «Захист держави» для мене — це про відповідальність. Про повагу до захисників. Про ветеранів, яких не можна “відпустити в туман” після фронту.
Моє життєве кредо просте: служити Україні знанням, прикладом і дією.

— Що для вас сьогодні головне в роботі?
— Патріотичне виховання. Освіта. І адаптація ветеранів.
Ми повинні не просто виграти війну — ми повинні побудувати сильну державу після неї. Бо війна закінчиться, а боротьба за Україну — ні.

— І наостанок: що б ви сказали собі тому, “домашньо арештованому” Петру Вороні у лютому 2014-го?
— Сказав би коротко: “Тримайся. Ти робиш правильно. І все це буде не даремно”.
Бо тоді ми боролися не за рейтинги. Ми боролися, щоб Україна взагалі залишилася Україною.