Тротуар до могили державності: що не так із місцевою владою в умовах війни
У День Конституції України – коли заведено говорити про права, свободи і демократичні принципи – публікуємо позицію, яка більше схожа на крик душі. Крик – від імені тих, хто розуміє: війна вимагає не тільки героїзму на фронті, а й тверезого розуму в тилу. До вашої уваги – звернення голови Полтавського районного осередку ГО "Захист держави", депутата Решетилівської міської ради Петра Кошового.
Сьогодні — День Конституції України. Це день, коли заведено говорити про демократію, права людини, самоврядування. Але мені болить інше. Те, про що не прийнято голосно казати на урочистостях. Те, що знищує віру в справедливість із середини. І про що я не можу мовчати.
Не полишає відчуття глибокої тривоги: ми щось дуже важливе втрачаємо. Ми — це громади, це органи місцевої влади, які в умовах війни повинні бути не просто адміністративною машиною, а тилом для фронту. Частиною оборони. Надійною опорою.
Що ми бачимо натомість?
Бачимо, як місцеві бюджети витрачаються на тротуари, фонтани, вивіски й інші символи «порядку», які не мають жодного стосунку до реальності, в якій живе Україна.
Бачимо, як голови громад отримують зарплати, що вдвічі перевищують платню Президента України, ще й щомісячні премії, відрядження, доплати за «особливі заслуги». Водночас, у цій самій громаді на авто для фронту чи на дрони кидають клич волонтерам.
В умовах, коли наша держава тримається на крові, поті й копійці тих, хто захищає її — подібні витрати на себе улюблених виглядають не просто аморально. Це — зрада тилу.
Я не один рік у місцевому самоврядуванні. І коли починалася реформа, я, як і багато хто, вірив: децентралізація — це шлях до відповідального управління, до сильних громад. Але що ми маємо зараз?
Ми маємо десятки «маленьких князівств», у яких керівники часто-густо ні перед ким не підзвітні. Ні державі, ні громаді, ні навіть совісті. Депутати голосують, не читаючи, за бюджети, де для армії — крихти, а для «покращення умов праці» в кабінетах — усе, що лишилося.
Ми перетворили самоврядування на самозбагачення. І це в умовах, коли країна виснажена, коли бійці носять старі берці, коли люди продають власні авто, щоб купити тепловізор.
Що робити? Я не просто озвучую претензії — говорю про конкретні речі, які потрібно змінити:
Обмежити зарплати та премії посадовців органів місцевого самоврядування. Має бути тільки оклад, надбавка за ранг і вислуга. І крапка.
Заборонити роздування місцевих бюджетів у невоєнному напрямку: жодних капітальних ремонтів, благоустрою без військової доцільності, жодних «брендів громад» у часи, коли держава гине.
Запровадити обов’язкове спрямування частини місцевих бюджетів на потреби ЗСУ, добровольчих підрозділів, евакуаційних проєктів, шпиталів, підтримки родин військових.
Відновити механізми підзвітності голів громад — бо сьогодні вони існують у режимі феодальної автономії.
Ми не маємо права будувати фасади, коли тріщить фундамент.
Ми не маємо права вітати з Конституцією — і водночас топтати її дух безвідповідальністю.
Тому сьогоднішній день — це не про промови. Це про рішення. Про сміливість визнати, що навіть у тилу можна втратити країну, якщо не діяти.
І ми, як громадяни, як члени громадських організацій, як ті, хто ще відчуває відповідальність — мусимо цю розмову не просто вести. Ми мусимо її перетворити на закон, на нагляд, на тиск, на дії.
Бо в умовах війни мовчання — це розстрільний вирок для нації.
З повагою,
Петро Кошовий,
Голова Полтавського районного осередку ГО «Захист держави»,
депутат Решетилівської міської ради
