Допомагають фронту пенсіонери…
На тлі гучних звітів, пресконференцій і урочистих закупівель, у Решетилівці триває щоденна, невидима для більшості боротьба — не в офісах, а в кузні. Тут працює команда пенсіонерів-ковалів, які власним коштом і власними ж руками виготовляють для фронту буржуйки, металеві скоби, і ще — щось важливе: сором для тих, хто мав би допомагати, але мовчить.
Це волонтерське об’єднання — «Майстерня Василя Федорченка». Тут немає фондів, «інвесторів», «освоєних коштів». Є пенсія, молоток і характер. За два роки вони виготовили понад 20 тисяч скоб і понад 150 буржуйок. Їхня робота — в кожному окопі, бліндажі. І в кожному серці, що не збайдужіло.
«Донатять пенсіонери зі своєї пенсії - 2–3 тисячі гривень. Купують пропан, метал, кислород... А де ж ті, хто при посадах, при потоках, при погонах і при мільйонах? Хваляться тут автобусом, купленим за бюджетні кошти. І що — орден собі за це дати?...» — з гіркою іронією каже один із майстрів.
У складі колективу — Петро Кошовий, голова Полтавської районної організації ГО «Захист держави». Люди, яким давно би мати спокій, працюють самовіддано й не чекають вказівок і не просять подяк. Бо війна триває…
Цими днями колектив відзначено грамотою Полтавської районної ради — скромне, але щире визнання великої праці. Самі ж волонтери кажуть: «Головна нагорода — це коли хлопці з передової дякують, бо в бліндажі тепло і безпечно».
А ще важливий меседж тут: «Не можна на волонтерах будувати фронт».
Так, волонтерство — це честь. Але коли виживання ЗСУ тримається на пенсіях — це ганьба.
Допомога фронту має бути не героїчним подвигом окремих людей, а системною державною політикою. Бізнес, влада, чиновники — не можуть лишатися сторонніми глядачами під час війни. Особливо тоді, коли пенсіонери ділять свою пенсію з окопом.
Цей заклик — не про образу. Це заклик до відповідальності, до сумління. Якщо пенсіонери можуть — тим паче може держава. Якщо люди 60-70+ не чекають команди — то тим більше не мають чекати ті, хто при ресурсі.
ГО «Захист держави» дякує кожному волонтеру. І звертається до влади, бізнесу, керівників громад і підприємств: підтримка ЗСУ — не опція, а обов’язок. Годі сподіватися, що все витягнуть прості люди.
Перемога має куватися не лише в майстернях, а й у кабінетах.
