7.04.2015 | 18:01

Героїчний життєвий шлях шишачанина Василя Хорольського

Наша земля пам'ятає багато героїчних постатей. І всіх їх ми будемо дуже довго згадувати, адже вони залишили після себе пам'ять про свої героїчні життя, сповнені подвигів, які варті наслідування. Одним з таких був учасник Другої світової війни, шишачанин Василь Хорольський, якому цього весняного квітня виповнилося б уже 93 роки. На жаль, сьогодні його вже немає серед нас. Тому хочеться згадати його героїчний життєвий шлях, який судилося йому пройти. 

Хорольський Василь Іванович народився 7 квітня 1922 року в Шишаках на Полтавщині. Сім’я мала землю і багато худоби, тож Василю, найстаршому в сім’ї серед дітей, змалку довелося багато працювати по господарству. Мав він молодших трьох сестер Марію, Явдоху, Галину та брата Олексія. 

У школі Василь вчився дуже добре, особливо мав хороші знання з математики, але встиг закінчити лише 6 класів. 1933 рік, на жаль, не минув родину Хорольських – саме в цей час померла мама. П'ятеро дітей залишилися на руках у батька Івана та бабусі Марусі. Згодом батько одружився вдруге, і в родині з'явились ще два сини – Іван та Василь.

Старший Василь на ту пору пас худобу, працював у полі і допомагав батькові на пасіці. А весь вільний час, хоч його було і мало,  він дуже любив читати книги. Одного разу йому трапився роман О. Новикова-Прибоя «Цусіма» про морську битву під час російсько-японської війни 1905 року. Ця книга його так вразила, що він перечитував її ще декілька разів, і з тих пір почав мріяти лише про море і кораблі. 

Весною 1941 року Василя призвали до армії. Молодого, красивого і фізично загартованого юнака відразу ж записали в моряки. Отак почала збуватися його дитяча мрія. Та тільки не знав він ще тоді, яка доля чекала його попереду - за кілька місяців прийшла страшна звістка про війну.

Свій бойовий шлях Василь Хорольський розпочав у Севастопольській школі зв'язку і після її закінчення став морським піхотинцем. У боях під Євпаторією отримав перше поранення. Друге – під час оборони Севастополя. У числі останніх захисників був вивезений на Велику землю. Зимою 1942 року долав льодові траси Азовського моря. Коли німецькі бомбардувальники розбили корабель, на якому служив Василь, майже всі загинули, а він, поранений, ухватився за уламок корабля і тримався у льодяній воді, поки не був врятований. 

З 4 по 16 вересня 1943 року його рота розвідки тримала плацдарм розміром 28 квадратних кілометри так званої Малої землі. Коли підійшло підкріплення живими залишилося тільки двоє. Під кінець поряд розірвався снаряд, і вибуховою хвилею бійця відкинуло у глибоку воронку. Контуженого і з роздробленою рукою його знайшли санітари і відправили у шпиталь. Коли видужав – знову на фронт. У січні 1944 року отримав нове поранення, лікувався у шпиталі, а потім його відправили у Балтику.

Після закінчення війни Василь Хорольський ще залишився служити матросом у Балтійському морі на трофейному кораблі. А 1948 року повернувся у Шишаки з орденами Червоної зірки і Великої Вітчизняної війни та медалями «За відвагу» і за оборону Севастополя та Новоросійська. 

Дома Василя чекало нове горе – тут він дізнався, що дві його сестри, Марія і Явдоха, яких забрали працювати у Німеччину на лаковій фабриці, тяжко захворіли і померли.

Але для Василя життя продовжувалось. Він пішов працювати у колгосп імені Фурманова у Шишаках. Працював на різних роботах, а пізніше, аж до самої пенсії, - на колгоспній пасіці. Згодом став кращим пасічником Шишаччини, був членом ревізійної комісії.

Вдома Василь Іванович теж мав невелику пасіку та спорудив столярну майстерню, яким і присвячував весь свій час на пенсії. Робота з бджолами додавала йому сил і натхнення, адже з роками старі рани все більше боліли. Останні роки свого життя, коли вже здавалося не було сил терпіти, він виходив до пасіки, сідав на маленький стільчик і вдихав рідне повітря, наповнене цілющим запахом меду і бджіл. Так він відпочивав і згадував прожите. 

А було що згадати хорошого. Він мав чудовий голос і багато років співав у народній чоловічій хоровій капелі при районному будинку культури, брав участь у фестивалі «Сонячні кларнети». З дружиною Галиною Іванівною виростили сина Миколу та дочку Надію, а також трьох онуків. Напевно, саме від дідуся, його внучка Олена В'юн отримала чудовий голос і своїм співом сьогодні радує земляків і українців далеко за межами Полтавщини.

Мені судилося бути найпершим онуком Василя Івановича. Я змалку любив спостерігати за дідусем. А він постійно був чимось зайнятий – то майстрував щось із дерева, то порався на пасіці. І в те, і в інше заняття він вкладав багато розуму і творчості, на все завжди довго дивився мовчки і задумливо. Коли я навчався у Шишацькій гімназії, дідусь часто допомагав мені вирішувати завдання по математиці. І мене завжди вражало, що кожного разу, прочитавши умови задачі, він відразу ж називав правильну відповідь, а потім говорив: «Ну а тепер сідай, будемо думати, як її вирішити».. А ще він дуже любив у тихий вечір слухати солов'їв. Він спорудив лавку у дворі, і ми слухали з ним, як співають солов'ї над струмком. Я багато розпитував у нього про війну, а він то розповість трохи, то не хоче, каже: "Слухай краще, як солов'ї співають"..

На жаль, багато здоров'я Василь Іванович втратив у боях другої світової і 14 листопада 1999 року у віці 77 років він помер. Потім раптово помер його син Микола, а згодом і дружина Галина. Із старшого покоління родини Хорольських сьогодні залишився лише молордший брат Василя - Іван Іванович, який нині мешкає у Нововодолазькому районі Харківської області, але щороку приїзджає у рідні Шишаки в гості до родичів. А по чоловічій лінії нащадком Василя Івановича є внук Анатолій Хорольський, який сьогодні мешкає у Полтаві.

Про автора
Віталій В'юн
Полтавщина
Віталій В'юн
50
Останні публікації