Сенс мого життя - Велика Полтава: Make Poltava Great again!
Я мрію про суспільство, де кожна людина є активним учасником змін. Місто моєї мрії – це місто, де кожен має значення, де немає місця байдужості. Це не просто місце, де люди живуть; це спільнота, яка функціонує, як живий організм, де всі частини працюють разом задля загального блага. У цьому місті кожен є творцем своєї долі, і разом ми будуємо щось більше, ніж просто інфраструктуру чи економіку – ми будуємо суспільну гармонію.
Я взагалі-то не палю.
Але одного разу, в затишному гірському ресторанчику, де зливаються відлуння гучних розмов та гуркіт лижної амуніції акомпанує щирому сміху щасливих дітей, я невимушено гортала кремінь запальнички намагаючись добути полум’я.
Спершу нічого не виходило, спроба за спробою розпалювала мій азарт, скрегіт каменю дратував мене наче ключ що застряг у дверях за якими омріяне майбутнє. Нарешті вогонь капітулював і наче пташка випурхнув на світ. Наче я його звільнила.
Мабуть так і з нашими сеансами - подумала я. Як полум'я, сенс не народжується легко – його треба звільнити, визволити і дати дихати повітрям свободи, дати йому відчути себе своїм у нашій нескінченній метушні пошуків. Треба знайти себе через сенс, і сенс через себе і для інших. Все разом.
В kmbs ми багато говоримо про сенси, адже життя складене із тисяч сенсів, пазли якого формують унікальну мозаїку ДНК Всесвіту. Ми народжуємося з єдиним головним призначенням у житті - звільнити свій пазл, свій сенс чи його частину, викарбувати його своєю працею і претензійністю на безкінечній карті буття. Коротше, життя - це це шлях чи подорож до сенсу і далі до його втілення в життя.
У світі сенсів теж є система і кожен із нас є носієм лише одного пазлу, хтось народжує іскру, хтось кличе його шукати і не доживає навіть до першого відгуку. А дехто успішніший у цій подорожі і щасливий від удачі під час цих пошуків.
Це не лише наш особистий сенс, але й свідомість соціальної відповідальності, колективної дії та прагнення до справедливості, яке має поширитися на оточуючих.
Мій особистий шлях до цього усвідомлення був тривалим і нелегким. Ще з юних років я прагнула бути корисною і жити щодня із «частинкою великого сенсу у долоні».
Прагнення не бути баластом у всесвіті, а гармонійно вписатися у нього народжується спочатку інтуїтивно ще у дитинстві або не народжується ніколи.
Спочатку це було виражено через музику — мій перший інструмент і досвід соціалізації. Кожен день, ми з бабусею долали довгу дорогу від будинку, через ліс, до зупинки, далі їхали до музичної школи «електричкою».
Я вперто працювала над своєю майстерністю, відточуючи кожну ноту. Я мріяла про те, чого у моєму місті добилися одиниці: вступити до КМАМ ім. Р.М. Глієра.
Ми жили у гуртожитку військових казарм: тато, мама, я та піаніно на 30 квадратних метрах. По ночам я накривала скатертиною нутроще свого піаніно аби молоточки не вдарялися об струни і не заважали сусідам у будинку. Так, я підготувалася і таки вступила в омріяний навчальний заклад.
Далі було безліч інших особистих подвигів та досвіду: навчальний заклад за навчальним закладом, досвід у бізнесі, потім робота на мою громаду і війна: наша війна проти рашистів і моя війна проти системи. Про це далі.
