«У житті я всього добивалася своєю працею з вірою в людей і добро», – Оксана Черкас

Я народилася в Сумах. Батько хотів хлопчика, але з’явилась я. Мама все життя пропрацювала на машинобудівному заводі ім. Фрунзе, тато був економістом. У них не завжди вистачало на мене часу, адже, крім важкої роботи, тоді, в дев’яності, треба було з 6 годин ранку вистояти в черзі за продуктами першої необхідності. Нині вони мешкають в невеличкому селі Лебединського району на Сумщині. Садять город, тримають худобу. До міста не хочуть. Сестра – вчителька математики в одній із сумських шкіл.

Батько з самого дитинства привчав мене до самостійності й дисципліни. Я завжди вставала о п’ятій ранку, бо мала купу справ. З другого класу займалася плаванням, а з восьмого – військово-прикладним багатоборством. Зараз – кандидат у майстри спорту. Навчалася в ліцейному класі з поглибленим вивченням фізики й математики. До одинадцятого класу в ньому довчилися лише 3 з 11 дівчат. Але в результаті всі вступили до вишів.

Коли сказала батькам, що поїду навчатись до іншого міста, вони навіть не пробували сперечатися, бо знали, що даремно. Стала студенткою Харківського державного університету за спеціальністю «Фізика біологічних систем». Це була моя перша серйозна школа життя в чужому місті і з копійчаною стипендією. Довелося шукати підробітків – в’язала речі на замовлення, чергувала в гардеробних різних закладів. Паралельно займалась науково-дослідною діяльністю. Як краща у навчанні перемогла в конкурсах «Соросівський студент» та «Соросівський аспірант».

На 5 курсі вийшла заміж і після закінчення вишу переїхала до Полтави, на батьківщину чоловіка. Крім нього, не знала тут нікого. Працювала лаборантом на різних кафедрах Української медичної стоматологічної академії. А після народження сина почала викладати спецтехнологію та інформатику в Полтавському профтехучилищі № 9. За 8 років стала викладачем вищої категорії.

Пішла працювати, маючи грудного сина. Він народився із вродженою патологією нирки. Потрібні були кошти на лікування. На дитину тоді платили 17 гривень на місяць. А лише на молоко потрібно було 30. Половину своєї зарплатні віддавала няні – сусідці, яка доглядала за дитиною, поки я була на заняттях в училищі, а чоловік – на роботі. Хлопчик постійно хворів і довелося шукати шляхи порятунку. Не зважаючи на проблеми зі здоров’ям, він всебічно розвивався – у дитсадку відвідував гуртки танців, співу, шахів, космічний, художній, театральний. З чотирьох років уже вільно читав.

У мене ніколи не було багатих покровителів. Не знаю, що таке дати хабара чи влаштуватись кудись «по блату». Звикла всього завжди досягати своєю працею.Батьки вчили мене, перш за все, поважати й цінувати, а не оцінювати людей. І завжди говорити лише правду, якою б вона не була.

У житті немає нічого, чому б ти не міг навчитися, якщо в тебе є на те велике бажання й мета. Коли мені було 7 років, ми отримали квартиру, але коштів найняти робітників для ремонту не було, і тоді батько сам навчився класти паркет і кахельну плитку, встановлювати двері. В результаті ми почали жити в затишній оселі. Уже тоді я зрозуміла, що в житті всього можливо досягти.

Я невибаглива й потребую мінімуму комфорту. Але вважаю себе самодостатньою людиною. В моєму житті був період, колине було грошей навіть на проїзд громадським транспортом, а мій син тоді був на межі життя і смерті. Усе це мене не зламало, а навпаки додало сил для наступних випробувань долі.

Найбільше моє багатство й моя гордість – це син. А ще – надзвичайна віра в людей і в добро. Дуже приємно, коли мій син говорить, що не все слід робити заради грошей. Є речі, які хочеться робити просто так, від душі. По натурі я – трудоголік і альтруїст. Якщо беруся за справу, то працюю на максимальні ефективність і результат – навіть, коли це в чомусь обмежує мій особистий комфорт. І твердо переконана: якщо ти можеш вплинути на ситуацію – ти просто мусиш це зробити. Я йду у владу не для того, щоб красти. А щоб змінити систему управління. Дуже вимоглива до себе й до інших. Я принципово сформувала команду фахівців, які інтереси громади ставлять вище за особисті.

Натхнення я черпаю від роботи з квітами. Вони постійно зі мною, де б я не була. Коли їхала на навчання до Києва, прихопила з собою росточки. Дуже люблю відпочивати на природі й подорожувати. Коли був вільний час, плавали з родиною на байдарках по Пслу та Ворсклі.

Через власні переконання й діяльність проти системи пережила й погрози, й залякування, і адмінтиск. Однак змусити мене щось робити проти моєї волі неможливо. Я ніколи не дозволяла системі кидати на себе зашморг. Я звикла будь-яку роботу робити відповідально й професійно. Коли в 2006 році стала депутатом обласної ради і заступником голови Київського райвиконкому у Полтаві, зрозуміла, що дуже багато можна зробити й на місцях, було б бажання. Я опікувалась освітою, культурою, медициною, спортом. Тоді ми втілили дуже багато цікавих і важливих програм. Але, аби виконувати свою роботу якомога якісніше, збагнула, що бракує відповідної управлінської освіти. Тому в 2007 році вступила до Харківського регіонального Інституту Національної академії державного управління при Президентові України й отримала диплом магістра державного управління. Пізніше працювала в одному з відділів цієї академії. Але згодом зрозуміла, що найбільшу користь я можу принести місту, де відбулося моє професійне становлення.

Владні крісла дуже часто обіймають люди, які або відмивають свої попередні виборчі кампанії, або намивають гроші на наступні. Вони приходять лише заради особистих цілей. Однак міський голова – це людина, ім’я якої люди можуть і не знати, але яка має організувати їхнє життя так, як їм буде комфортно. Якщо до влади йдуть колишні – мер, губернатор, то в цьому словосполученні ключовим є слово «колишній». Люди уже бачили їх у роботі, і, певно, не вдовольнившись її результатами, вже колись не зробили вибір на їх користь.

Полтава – моя друга батьківщина й рідне місто. Тут я провела більшу частину свого свідомого життя й навчилась говорити українською. Полтавці – добрі, мудрі й відкриті. І вони заслуговують професійної влади, яка б дійсно про них піклувалась. Коли працювала в Київській районній раді Полтави, люди до мене звертались зі своїми проблемами, і я робила все можливе, щоб допомогти їм. Полтава надихає своєю архітектурою й природою, тут комфортно працювати й відпочивати. І водночас це місто, яке, на мою думку, потребує турботливих рук господині, яка зможе навести в ньому лад і створити затишок, як у своїй оселі.

Важка робота мене ніколи не лякала, а працювати з таким досвідченим управлінцем як Олег Кулініч – надзвичайно цікаво й приємно. Мені дуже близька життєва й політична позиція Олега Івановича. Я завжди з цікавістю стежила за його активною діяльністю, бачила реальні здобутки. Розкрила його як грамотного й фахового керівника, щиру людину, лідера, який завжди прислухається до порад однодумців. Він зміг зібрати професійну команду на Полтавщині, що вже дуже багато чого досягла й продовжує кожного дня відроджувати наш регіон, незалежно від передвиборчих лихоманок.

«Хоч я й рідко бачу маму, та не перестаю нею пишатися»

– Доки був малим, довго не міг звикнути до того, що мами постійно немає вдома. Подорослішавши, зрозумів наскільки важливою справою вона займається. Сьогодні я її стовідсотково підтримую і пишаюся нею, – розповідає Дмитро Черкас, студент першого курсу Київського національного університету імені Шевченка, син Оксани Черкас.

Зараз Дмитро навчається у Києві, тому з мамою бачиться дуже рідко. Спілкуються в основному по телефону. Оксана Григорівна часто радиться із сином, адже виховує справжнього чоловіка і небайдужу людину, який уже сьогодні займає активну життєву позицію: учасник волонтерського руху та переможець Міжнародної програми обміну майбутніх лідерів «FLEX».

– Я десять місяців жив у одному зі штатів Америки, куди потрапив за програмою обміну студентами. Там я побачив, наскільки патріотично вони ставляться до своєї країни. Масово йдуть служити до армії. Я був там саме в той період, коли відбувались трагічні події на Майдані. Ми із жахом дивилися новини з Києва. Коли повернувся на Батьківщину – побачив зовсім іншу Україну, – ділиться хлопець.

Після початку бойових дій на сході Діма став займатися активною волонтерською діяльністю. Разом з іншими волонтерами поїхав до Слов’янська відбудовувати розбомблені будинки. Батькам сказав, що їде у туристичну подорож на Західну Україну.

– Найстрашнішим відголосом війни там були не зруйновані вщент будинки чи люди, які залишились без даху над головою. Навіть не матері, яким не було чим годувати своїх дітей. Наймоторошніше було дивитися на людей, яких війна зламала психологічно. Їм знадобляться роки, а може й десятиліття, щоб відновитися. Їм потрібна наша допомога, – згадує Дмитро.

Хлопець впевнений, що Україна стоїть на переломному етапі. І відродити її зможуть лише грамотні політики і справжні патріоти.

– Я бачив, як мама протягом десяти років свого депутатства допомагала людям. Я бачу, як сьогодні вона переживає і щиро хоче розімкнути замкнуте коло політиків, які лише міняються місцями та ділять між собою сфери впливу. Я вірю їй і в неї, – каже Дмитро Черкас.