Розмір тексту

Петлюриана 2020. Вопросы без ответов

Был ли Симон Петлюра «погромщиком»? В Полтаве долгое время, лет где-то 85, если считать от Октябрьской революции 17-го года, в этом вопросе не могли достичь консенсуса. То есть: кем же таки был он, Симон Васильевич, главный командующий войска УНР, взявший бразды правления причем в наиболее страшный период становления украинской государственности ХХ столетие? Мужественным и мудрым государственным деятелем или мародером и погромщиком?   

    Теперь касательно этой исторической личности, вокруг которой сломано столько копий, уже все как бы ясно.  В современной "Петлюриане" уже доказано: никакой причастности к еврейским погромам периода гражданской войны великий полтавчанин не имел.  

Но волей неволей приходится лишний раз возвращаться и к историографии, и к истории вопроса.  Ведь даже в апреле этого года в Полтаве совершен акт вандализма против памяти о личности Петлюры... Поэтому давайте полистаем страницы произведений того, кого считали и считают не только политиком, но и блестящим публицистом, литературным и художественным критиком. Во всяком случае, в большую политику Симон Васильевич попал во многом благодаря таланту журналиста и обширным связям с украинской тогдашней духовной элитой (Владимиром Кирилловичем Винниченко, Михаилом Сергеевичем Грушевским и др.) Но прежде чем перейти к прямому цитированию, вот некоторые соображения относительно "антисемитизма" Главного Атамана Директории.

В самом деле, в 1917-1919 годах еврейские погромы по Украине прокатились ужасной волной. Но причины их надо искать, прежде всего, в той страшной анархии, которая охватила бывшую империю, не только тогдашнюю Малоросию. Относительно же последней, напомним один только впечатляющий факт: за три неполных года в Украине сменилось 14 правительств! Еще факт: демобилизация русских армий после первой мировой войны. На территории Украины – огромное количество бывших солдат. Брошенные на произвол судьбы, эти вооруженные до зубов «бомжи» скоро начали грабить... С. В. Петлюра 14 июля 1917 года, накануне назначения его генеральным секретарем военных дел, он издает документ, в котором осуждались погромы. Были и другие указы военного министра, которыми он пытался остановить жуткую лавину.

За годы смуты в погромах погибло 50 тысяч евреев. Но «авторами» этих убийств были и те, кто прикрывался флагом УНР. И большевистские армии. И армия Деникина. И многие банды тех же демобилизованных солдат, которые не нашли себе пристанища ни под одним флагом.

… Убийца Симона Васильевича, Шолом Ицхакович Шварцбард, одесский еврей-фанатик всадил в него семь пуль из револьвера и сдался властям. Его версия преступления была – месть за погромы. Но Шолом Ицхакович не мог даже на суде более или менее аргументированно мотивировать свою ненависть к "Погромщику номер раз"! 

   Он практически не привел в пример НИ ОДНОГО случая насилия военными над своим цивильным окружением – и именно касательно петлюровцев. Правда, к свидетельствам самого убийцы Петлюры суд привлек еще аж пол сотни аналогичных свидетельств других евреев со всего мира (!) Одного свидетельства Шолома Ицаковича, значит, для вынесения приговора было недостаточно? Интересно, почему? Суд учел показания несчастных евреев. Принял их к сведению – и судебные присяжные убийцу Петлюры оправдали. Вместе с тем суд не принял во внимание документы – приказы Симона Петлюры относительно прекращения погромов и введение жесточайших санкций к тем, кто их совершал (вплоть до расстрела). А между прочим, приказы те были эффективными. Многих погромщиков действительно расстреляли. Во многих местах Украины погромы прекратились. Все вышесказанное вряд ли требует комментариев. Хотя существует даже и такая (снова, не подтвержденная ни одним документом) версия, якобы Симона Васильевича убили масоны. И сам Петлюра, дескать, масоном тоже был... Но это уже – не тема данной статьи.

Разрешу себе прокомментировать лишь вот что. Суд в Париже должен был судить Шварцбарда в деле убийства и только - как уголовного преступника. Убийце по французским законам светила смертная казнь. Полномочий Гаагского, или же Нюрнбергского трибуналов у суда в Париже не было... Суд должен был рассматривать факт убийства одного человека другим – вот и надо было не выходить за пределы криминала. Лишать жизни другого человека, мотивируя это тем, что он навредил твоему народу, – это возможно, и высокая, но оторванная от судебной практики абстракция. И если бы человечество в своих институтах Закона и Права так вот «отрывалось» регулярно, то скоро в мире воцарились бы анархия и хаос.

   Сейчас суд над Шварцбардом многие уже хотят преподнести как некий юридический казус. А ведь, в конце концов, именно этот судебный прецедент и послужил главным аргументом для того, чтобы имя Симона Петлюры стало на восемьдесят лет страшным жупелом, "ужастиком" для всех советских и постсоветских приверженцев "прогресса и гуманизма". Суд решил – значит Петлюра виноват…

Ну, и теперь позволю себе еще короткое цитирование некоторых статей и выступлений Симона Петлюры – языком оригинала и даже в тогдашней орфографии .

О вреде для создания государства в Украине ее тогдашних пророссийских СМИ:

«Діяння факторів, що асимілювали інтелігенцію на Україні, позбавивши її рідної мови та відвернувши із кола її зацікавлень увагу до творів рідного слова і участь у створенні його, виявилося занадто сильним: воно пустило дуже глибокі коріння у ґрунт української дійсності... Південь Росії з його інтенсивнішим пульсом культурного життя і промислового розвитку розбудував тут впливову пресу російською мовою, з багатою газетною технікою. Ця преса, створивши, в свою чергу, досить численні кадри читачів, виявилася майже глухою, інертною, а навіть і явно недбалою до потреб того народу, що на його території вона виросла…»

* * *

Об армии:

«Починаючи з 1918 року і кінчаючи 1920 р., Україна фактично була забльокована і перебувала в таких обставинах, що не дозволяли урядові її заопікуватись як слід військово-амуніційним та всяким іншим задоволенням потреб нашої боротьби. Але й що перепону можна було б до певної міри подолати, коли б внутрішні стосунки на Україні одповідали головним вимогам військової боротьби. Єдність народніх настроїв, спільність політичної думки, твердість уряду і сталість — це ті умовини, що забезпечують моральний дух армії. Де сила хоч однієї з цих умовин захитана, там державна влада не може бути певною, що армія до кінця виконає свої обов'язки».

О еврейских погромах:

«СТАРШИНИ І КОЗАКИ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ!

Українські-єврейські працюючі маси дивляться на вас, як на визволителів, і грядучі покоління не забудуть ваших заслуг перед цими народами, а історія з гордістю впише на свої сторінки моменти з цієї боротьби. Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників- провокаторів. Більше карності і дисциплінарної карності я вимагаю від вас в цьому відношенні, щоб ні один волос не упав з голови невинного. Пам'ятайте, що ви є кращі сини свого великого народу, який хоче жити своїм самостійним життям і нікого не хоче поневолювати, а тому і ви, його військо, і надалі стійте непохитно на сторожі його інтересів і інтересів того, хто вам допомагає і благає вас і про його визволення...

Головний Отаман Петлюра»

О государственной власти и госчиновниках:

«Не кожний письменник чи учений, хоч би в своїй галузі перед усім народом нашим і мав аж он які заслуги, хоч би силу силенну книжок понаписував та слави великої собі за це зажив, – може бути добрим міністром, навіть повітовим начальником, а тим паче на чолі уряду стояти (тонкий намек на своїх колег по правительству, Грушевського и Винниченка .– Авт). Будівництво Української Держави менше од усього похоже на писання книжок з красного письменства, або минувшої історії, чи публіцистики. Воно вимагає від державного діяча великого знання техніки будівництва держави, прозорливості майбутнього, уміння орієнтуватись у складних обставинах сучасного життя, як українського, так і міжнароднього, почуття міри і такту, а найпаче систематичної,

невтомної, так званої «чорної», праці, до якої не кожний здатен!»

И еще о «державных мужах»:

«Коли ж серед нас знаходяться «діячі», що цих рис не виявляють, а натомість, претендуючи на ролю проводарів нації чи державних мужів її, показують, що нездатні до цього, бо швидко міняють свої погляди, свою тактику, замість сталості політичної шараштаються від однієї концепції чи тактики до другої, замість витримки і рівноваги позначають свою працю імпульсивністю, необміркованістю або доктринерством, то ясна річ, що таких претендентів на державних діячів не можна визнати за людей, вартих довір'я громадського і права керувати політичною думкою нації або верховодити державними справами її. Зрозуміло через що: такий діяч занадто дорого коштує і нації, і її громадянству. Він як мала дитина грається з покладеними на нього обов'язками, не почуває одповідальності за зроблені ним легковажно вчинки і з легкою душею та серцем, як метелик якийсь, перелітає від ілюзії праці, яку ніби він провадив, до бездіяльності…»

Наконец – об инертности народних масс

«Громадянство, що безкритично потурає таким амбіціям, часто хворобливим і смішним, а для нашої гідності державної образливим, показало б тільки, що воно не доросло до власної держави, бо не вміє як слід використати своїх діячів або не має ще відповідної школи і критерію, щоб розпізнати їхню здатність до одповідальної праці».

Закончу же этот блог еще парой вопросов в тему. 

 Первый: почему у нас все продолжается, никак не закончится говорильня насчет воздвижения памятника? Я смотрел на сайте "Полтавщина" (только лишь) - было не менее десятка упоминаний о необходимости "памятник строить и воздвигать" -- но тем и кончилось пока... Болтовней! Последний раз некто из чиновников  (автора не назову) в 2016-м году клятвенно уверял, что памятник великому полтавчанину в Полтаве появится не позже чем за два-три года... Ну, и?

   Второй вопрос касательно акта вандализма. Мемориальную доску Петлюре разбили в начале апреля и вандала  практичски сразу поймали. Но почему-то имени его не называют и  следствие при этом длится уже два месяца. Почему это расследование сделали закрытым? Хотелось бы очень знать?

Про автора

Віталій Цебрій

Віталій Цебрій

Живе сьогодні в Каунасі (Литва). Закінчив КДУ факультет журналістики. 35 років стажу. Полтавець. Зараз пенсіонер.

113
Останні публікації:

Полтавщина:

Запропонувати тему