Легенда про бюрократа

 Діло це  було в Полтаві, у мене серед чиновників вищої компартійної обласної верхівки був один хороший знайомий, якого звали Володимир Іванович К.

Володимир Іванович очолював в облвиконкомі великий відділ, який займався розподілом по області важливих предметів, агрегатів і обладнання для тодішньої планової економіки. Він був людиною усміхненою, приємною й інколи дуже потрібною. А головне – він  завжди був готовий прийти на допомогу  іншій «потрібній людині». Сам радів життю і по можливості допомагав в цьому іншим.

Але прийшли нові часи і планову економіку демонтували. Нормальна справа – і сам Володимир Іванович відразу ж «трансформувався» в бізнесмена і відкрив власну невелику фірму. Коли я зустрічав його в місті, він виглядав таким же бадьорим, люб'язним і усміхненим. Але одного разу я побачив його якимось дивним.  Летить по вулиці з якимось особливо стурбованим виглядом. Я привітався.  Але посмішка вже не грала на його обличчі. На моє запитання, чому не в настрої,  К. тільки засмучено махнув рукою. Мовляв, в бізнесі виявилося багато, надто багато нечесних конкурентів, справи майже застигли на місці. У Полтаві, мовляв куди не кинь, проблеми ...

– А ось в Харкові, там люди, які заправляють всім з обладміністрації, – ось вони живуть по уму! - тут же поділився важливою інформацією Володимир Іванович. – Там в нормальний кабінет не підійди-не суйся, не маючи в кишені пару тисяч «зелененьких»!

К. гірко зітхнув. І продовжуючи нарікати на те, що в Полтаві все не так як в Харкові,  як у людей. Мовляв, він взагалі дарма поперся не в свої сфери, а треба було сидіти в своєму кабінеті. З тим  К. й пішов.

І ось, ще через енний час я знову зіткнувся з К. в центрі міста. Він знову поспішав кудись і знову випромінював доброзичливість і задоволення життям.

– Є справедливість у світі, і у мене все налагодилося! – вигукнув він, навіть не почувши мого першого ввічливого питання.

 – Живу! Дихаю на повні груди! Правильні реформи проводить наш новий президент!

Нагадаю читачу, що змальований епізод – історичний, й діло було давненько.  Що ж розповів мій знайомий чиновник? Що він «…закрив свою фірму, перейшов знову працювати в «Білий дім», там адже цінують старих і досвідчених співробітників! Ну, якщо і тобі треба чого вирішити, то забігай до мене! Ми до хороших людей завжди по-доброму». Володимир Іванович чесно доповів мені, що тепер, мовляв (було за часів ще Кучми усе це), у Полтаві «не відстають від харків'ян, справи вирішують чотко, – а саме вас (мене, тобто  - В.Ц.) обслужимо по самому дружньому тарифу!»

Я вже раніше писав в одному з блогів «Полтавщини» про історію цього  питання. Тобто – звідки виникла наша  бюрократія. У самій звироднілій її формі й саме на тернах України. У Полтаві саме... Тоді йшлося про сімейний клан полтавського судді Гальонкіна, - але хіба тільки в одному кланові справа?

Доводиться  перефразовувати знамениту ленінську фразу. За часів Володимира Ілліча і за його думкою найбільш  важливими факторами для затвердження більшовизму була електрифікація тодішньої Росії та насадження нової  Влади Рад. Радянські органи, власне, засновані ще «вождем світового пролетаріату», існують в Україні й донині. Й що маємо, крім того? Суцільну бюрократизацію усього життя нашого, найменших шпарин побуту? Бюрократизацію +  олігархат, панування грошових мішків. Ось формула життя. Електрифікація, комп’ютерізація і навіть «інтернетизація» не поліпшили докорінно життя українців. Покищо не бачимо принципових змін й з приходом президента Зеленського. Чому так? Що ж нас чекає попереду?

Наше суспільство уже  майже тридцять років існує по принципах й засадах, нав»язаних нам володимирами івановичами К.... Але не сам тільки К.  винен у тотальній бюрократизації нашого ладу! Звернемося ж до історії й тоді дещо зрозуміємо.

Але перед тим нагадаю, що я писав у цьому блозі три роки тому

«Відкриваю телефонний довідник рідного міста Полтави (шукаю номер телефону й прізвище начальника важливої установи) і знаходжу... Те саме прізвище, мого любого знайомого начальника! Той же дядько, виявляється, що керував установою років 15 назад. Щоб перевірити свою пам'ять, беру інший довідник, не новий, йому років п’ятнадцять, тобто майже «колекційний»,  виданий ледь не півсторіччя тому… Знаходжу підтвердження своїй здогадці.

Не тільки цей дядечка-начальник, але й десятки інших начальників різного рангу, рівня, але приблизно одного покоління, прямо-таки окупують сторінки товстої телефонної книги. Навіть якщо й міняється ім'я, то на місці колишнього начальника залишається правити ... його син. Прізвище те ж саме!

Чому ж у нас, у своїх спадкових тепер кріслах «засиджуються»  клани керівників різних поколінь?  Чому не відбувається в пострадянському українському суспільстві навіть тієї ротації кадрів, котра була обов»язковою за панування більшовиків-ленінців?"

    Так! Й самі оті більшовики-ленінці, потім й сталінці теж були мастаками в справі окозамилювання й бюрократичних хитрощів. Наприклад, був за часів  СРСР такий соціальний стан: «службовець». Під ним ховався панівний клас партійних номенклатурников, керівників всіх областей народного господарства, всіх сфер життя.

Уявіть собі: українське суспільство витримало за ХХ століття й перші роки ХХІ  щонайменше п»ять революцій або ж радикальних реформаторських зсувів, котрі мали б змінити структуру суспільного управління, усі інституції, – але тільки вкоренили бюрократію як панівний клас (тепер до нього додався ще й олігархат).

У 1922 році була перша реформація,  відразу після доповіді Сталіна на одній із чергових партконференцій РКП (б) пролунала цифра: партія на той момент мала 15 325 ПЛАТНИХ працівників, тобто керівників державних органів, «апаратників» як їх назвуть пізніше. Ці п'ятнадцять тисяч, разом з могутньою і кривавою ЧК, фактично встановили контроль над територією колишньої Російської імперії.

Рік 1924. Партія комуністів уже при повній владі Сталіні й за його вказівкою, під час так званого ленінського заклику за лічені місяці збільшилася вдвічі, майже до 736 тисяч членів. Відповідно, у тій же пропорції (тобто у два рази) виросло й число платних управлінців-бюрократів. Паралельно триває процес не тільки зміцнення «ордена мечоносців» (як називав компартію сам Сталін), а й збільшення підконтрольного комуністам апарата керівників виробничих і сільськогосподарських областей

Третя реформа.  Сталін зафіксував її у своїй відомій філософській роботі «Питання ленінізму». Він так характеризує  стан партноменклатури:  партія має свій генералітет, це 3-4 тисячі партробітників, тисяч 30-40 «офіцерства», а ще двісті-триста тисяч «унтер-офіцерів». Отже, під час публікації цієї знаменитої статті Сталіна(1930 рік) у нас, в  тодішньому СРСР було до 60-70 тисяч платних керівників, більшість із яких були комуністами.

Четверта. Середина шістдесятих. Тобто ми бачили: щоразу бюрократичний апарат збільшувався удвічі (мінімум). Від 15 тисяч «ленінців», до 80 майже тисяч «сталинців». У 60-ті роки так званих номенклатурників  було не менше мільйона (точна цифра досі є в РФ державною таємницею).  Тобто вже сотні тисяч платних управлінців, контролерів над «усім й уся» діяли тільки в одній Українській республіці… Українські вчені тоді готували  й винаходили технології для опанування космічного простору, але не тільки на Космос й на Оборонку трудилася наша нація. Клан управлінців, привілейованих нових аристократів (з якими у 1917 році начебто покінчили ленінці-сталинці) висмоктував соки з нас не менш ненаситно й затято.

Помаранчова революція  2004 року розбурхала українське суспільство, розколола націю навпіл, була спрямована головним чином проти класу корумпованого чиновництва, що першим, ще у 90-х, довело країну до застою, стагнації, руйнівної кризи. Але вже зараз очевидно, що діяння творців і ініціаторів буржуазного реформістського руху (революції на Майдані, Першу й Другу  можна називати й так) нагадує бій славний Дон Кихота з вітряками.

Клан «крутих», усе тих же компартійно-комсомольских товаришів, за допомогою стартових капіталів партійної каси сколотили мільярди. Саме вони у нас «командують парадом», ніхто  інший – ні Путін, й не гейропа якась…  І від цих людей, котрі-то й піднялися над власним народом шляхом нехитрого й нахабного його пограбування, – ми продовжуємо чекати чогось нового, патріотичних кроків до порятунку рідної неньки України?

Й у такому контексті хочу ще раз перепитати вас, шановні читачі: чому в нас такий спротив діям нового президента й чи може Зеленський досягти хоч  скільки не будь помітного успіху, якщо не буде спиратися на вашу-нашу  спільну підтримку? Не відчувати її і не мати в достатній кількості? Як подолати  гідру корумпованого чиновництва, якщо  вже й після останнього "скорочення" за часів Порошенка у 2018 році, воно знов зросло десь на десяток відсотків й сягає сьогодні 239 тисяч держслужбовців (це я не беру до уваги силовиків й прокуратуру із судами, штати яких доволі роздуті)?  Цю ненаситну армію треба годувати й забезпечити гідними пільгами й пенсіями, престижними авто. Й так далі. 

Отож, справа гідного продовжувача сталінсько-ленінської номенклатурної лінії, бюрократа Володимира Івановича К.  живе покищо й славно перемагає! Амінь!