Розмір тексту

Король Карл проти царя Петра

Йдучи назустріч річниці події, котра змінила лице Європи на 300 років наперед. Вона й зараз  нам дає поживу для роздумів.

Полтавська битва грянула  27 червня 1709 року. Але їй передували 9 років баталій й запеклих боїв. Почнемо з початку. Остаточні висновки й підсумки - в наступному блозі.

    Шведський король, при якому вирішилися доля одразу кількох держав:  серед них двох  європейських і однієї напівазійської (Росії), - приймав коронування, коли було йому стільки ж, скільки радянському полководцю Гайдару. 15 років. Але королю Карлу ХІІ, на відміну від його «напівлітературних» однолітків, довелося взяти у свої ще юні руки кермо керування країною, котра претендувала на домінуючу роль у Західно-північній Європі і мала від цього безліч ворогів.

    Історичні джерела донесли до нас  цікаві подробиці коронування принца  Карла. По-перше, він сідав на коня, відправляючися на урочисту церемонію (Карл очолював процесію, котра направлялася до Стокгольмського кафедрального Собору, де все мало відбутися), уже… маючи на голові корону! Це було порушенням ритуалу. І свідки події відзначили одразу ж ще один негарний факт. Коли юний король скочив на коня, корона спала з його голови! Погана прикмета… Зазначимо: коронування Карла відбулося у 1697 році, і надалі був дуже короткий період, коли він залишався правити у рідній країні. А ще сучасники і свідки коронації помітили, що юний король поводив себе із підлеглими зверхньо і усім своїм виглядом хотів підкреслити: влада в країні буде його одноосібною, жодних проявів демократії він не допустить. Так воно надалі й сталося. За правління Карла ХІІ рігсдаг (парламент) не був скликаний жодного разу.

    А втім, оцінюючи цілком суб’єктивно період правління у Швеції короля Карла ХІІ (автор цих рядків не історик і не претендує на істину в останній інстанції), скажу так: це була переломна епоха для країни.  А Карл Дванадцятий, останній з трьох Каролінгів (войовничих правителів, Карла Х та Карла ХІ), зіграв роль, доленосну для  своїх співвітчизників. Після тривалого періоду доблесних воєн Швеція була змушена таки відмовитися від своїх зазіхань на європейськне панування. Але зрештою це призвело до росту демократії в суспільстві, до процвітання нації і до цілих трьохсот років мирного розвитку, без воєн і кровопролиття. Повернемося ж до 300-річної давності політичних дій, до тодішніх військових перемог і поразок.

   Про Карла, періоду становлення його як полководця, ходить такий анекдот. Вперше почувши свист куль та ядер над головою під час баталії з датчанами король здивовано спитав у підлеглих: «Що то таке є? Що це за звуки?» Ті відповіли. Ага... Тоді Карл сказав: «Віднині ці звуки стануть моєю улюбленою музикою!» Король не покривив душею, він полюбив війну. Можливо, ця «войовничість над усе» у майбутньому стала його фатальною вадою як політика…

     Російський цар Петро також любив війни.  Але саме він якраз і уславився серед своїх сучасників «нетрадиційним», тобто доволі брутальним поводженням з підлеглими і деякими іншими дивацтвами, – як з погляду інших європейських монархів). Він був агресором, вигодуваним з молоком матері. Відтак, Данія, Саксонія на чолі з Росією (Петром) напали на Швецію в 1700-му році, а відтак –  і саме через це, – Карл ХІІ назавжди залишає Стокгольм.

    Швеція мала теж могутніх союзників – Англію та Нідерланди, – однак останні не хотіли втручатися в збройний конфлікт, оскільки вичікували моменту заволодіти Іспанькою короною і не мали можливості битися на два фронти… 18-річному Карлу довелося це робити самотужки. Він зібрав чималеньку армію – 40 тисяч багнетів, і флот – 38 лінійних кораблів. Уже у липні 1700-го року шведи провели таку блискучу операцію проти датчан, що під загрозою здачі Копенгагену король Фредрик був змушений капітулювати. Курфюрст саксонський Август, довідавшись про розгром датчан, став діяти поміркованіше і залишив Ліфляндію. Один цар Петро не зняв облоги з Нарви.

     У кінці листопада невеликий шведський «корпус», всього 10 тисяч солдат та офіцерів, вщент розбив російську армію, котра мала чотирикратну (!) перевагу. Цар Петро з невідомих причин перед вирішальною битвою залишив своє військо. Російські історики виправдовують цю ганебну поразку тим, що, мовляв, у «птенцов гнезда Петрова» не було належного військового вишколу, хоча цар Петро перед битвою банально всрався...  А от шведські історики  - також, наче виправдовуючись, кажуть – мовляв, розігралася заметіль, що била у вічі російським воякам, – все одно, цю перемогу короля Карла можна віднести до кращих зразків військової звитяги і доблесті. Російські війська втратили під Нарвою 9 тисяч убитими, шведи – більше трьох тисяч. 40-тисячне військо Петра тоді було насправді переможене.

     Після успішного для шведів 1700 року армія Карла ХІІ провела низку також переможних військових операцій проти герцога Саксонії (водночас він же був коронований королем Польщі) Августа ІІ. Ці перемоги, утім, хоч і були значними, але дуже знесилили шведське військо… Паралельно шведи билися й з росіянами: результатом  усього цього був Альтранштедтський мир 1706-го, за яким Август зрікся польського престолу і таким чином коаліція трьох держав проти Швеції розпалася.

        Що ж являла собою у цей період переможна шведська армія? Оскільки шведи вели свої «захисні» війни на ворожій території, то за їхньою армією слідував великий обоз. Полковник мав, приміром, не менше 5 ординарців. Дружин й челядь, крім офіцерів, мали в обозі й деякі солдати. Це не сприяло боєздатності війська. Мабуть саме тому король Карл намагався подати воякам особистий приклад: дружини не мав, і заприсягся на час військових дій не одружуватися. Він створив навіть спеціальний «елітний загін», котрий складався із неодружених солдатів та офіцерів…

      Як уважають шведські історики, великою стратегічною помилкою юного короля було те, що він, замість того, щоб  розвивати наслідки перемоги під Нарвою, зосередив свої зусилля на курфюрсті Саксонському. Похід на Польщу не мав зрештою великих політичних наслідків.  Але історія, як відомо, не має «зворотних імперативів»: як би ж це зробити ось так і отак!

    Як уважає історик Оса Карлсон, «великих битв росіяни намагалися уникати, натомість безперервними сутичками зупиняли шведів, стомлювали і знесилювали їх. Крім того, вони застосовували так звану тактику спаленої землі... Скіфами були й ними ж залишилися!

     Отже, бравим шведам довелося зіткнутися з не менш доблесними, отими нащадками скіфів, котрі навіть величезну армію перського тирана Дарія довели до розпаду і поразки – так і не даючи персам генерального бою. Історія інколи й декого вчить. Але на неї, на її науку частіше не зважають саме королі…

    Карл ХІІ, утім, за свідченням сучасників, був людиною з потаємним характером – ніхто не знав, що насправді має на умі шведський полководець. Попервах, протягом усього 1708 року шведи  пройшли маршем Білорусію і вийшли на береги Дніпра, – усі, в тому числі в шведському генштабі, думали, що метою короля є Москва. У липні  цього ж року шведи знову розгромили російську армію – під Головчиним на Дніпрі їм протистояли 39 тисяч. Карл ХІІ змусив армію Петра І  тікати, хоч та мала і тепер уже триразову перевагу! Здавалося, треба було розвивати успіх саме в цьому, московському напрямку…

    Аж раптом плани шведського короля міняються і він повертає на південь. На Малоросію. Але незважаючи на доволі приязне ставлення (за свідченням самих шведів) до них місцевого населення, тактика «випаленої землі» і скіфські військові вихватки росіян призводять до першої сильної поразки Карла. Власне, тим шведським корпусом командував не сам король, а його генерал Левенгаупт.  Військо росіян наздогнало цей великий шведський загін (12 тисяч піхоти плюс великий обоз), і кіннотники на чолі з графом Шереметьєвим вперше розбили супротивника. Від обозу нічого не залишилося, а до головного армійського корпусу Карла приєдналися жалюгідні залишки, всього 6 тисяч вояків Левенгаупта! Це був нищівний удар.

      Полтавська баталія. Не будемо зупинятися на її подробицях, на численних свідченнях про облогу фортеці  і колізії самої битви – з боку російських істориків тут аж занадто «бравурних маршів» і фальшивого мажору. Наведемо тільки пару абзаців із записів «Щоденника Роберта Петре», вояка  котрий безпосередньо брав участь і в облозі Полтави, і в Полтавській битві (тут ще зауважимо, що у шведів навіть більшість солдатів були грамотними і, на відміну від росіян, уміли і писати, і читати). Отже:

     «30 квітня.  О 4-й годині ранку Король та Реншильд прибули на мій пост  і  спитали, чи немає новин. Я відповів, що немає. На іншому березі Ворскли я бачив кілька вогнищ і чув, як рубають ліс. Реншильд подивився на те місце у підзорну трубу і дав солдатам команду «вільно»... Близько 2-ї години дня я побачив двох вершників, що скакали від болота до міста. Король прислав генерала Гілленклоу до мене, щоб дізнатися про напрямок їхнього руху. Невдовзі й сам Король прибув... У той же день прибуло ще кілька полків – це була колонна генерал-майора Спарре, з якою підійшло 4000 запоріжців (вони нещодавно стали нашими союзниками). Дивізія  Спарре розмістилася біля лісу на південь від Полтави...

      2 травня. Ворог намагався зробити вилазку в Опішні, переправив 15000 солдат через Ворсклу. Генерал-майор Роос з його полком, Калмарським полком та ще двома драгунськими полками захищали Опішню. Ворог мав наміри змусити Короля змінити свої плани і зняти облогу з фортеці. Король взяв тільки 8 рот зі складу двох батальйонів лейб-гвардії, які були в Петрівці та прямували до Полтави. З цими частинами він пішов на Опішню ( У цілому, у війську Карла, мало підійти до  Опішні ще кілька підрозділів загальною чисельністю 11 з половиною тисяч вояків. Це могла б статися велика баталія, – Карл шукав такої нагоди, – але «Опішнянської баталії» не відбулося. – Прим авт.). Коли ворог побачив військо шведського короля, що наближалося, він відвів всю свою армію через міст і більш нічого не здійснював. Шведи атакували тилове прикриття росіян і вбили 200 чоловік. Під час оборони Опішні наші загальні втрати мені невідомі. Знаю тільки,  що ми втратили 2 гармати і прапор драгунської роти.»

      Перервемо на хвильку цитування і зауважимо: шведи, отже, були на цей момент цілком боєздатними. Ніщо не передвіщало нищівної поразки.

«15 травня. Я чув як полковник  Бінау попросив Короля продовжити вогонь ще на 6 годин (Пояснення автора: перед тим шведи почали активну і успішну артпідготовку по фортеці Полтава),  щоб зовсім знищити фортецю. Король поляскав по плечу полковника, назвав його “дідусем”  і попросив не злитися. Король сказав, що ми все одно візьмемо ворога, тож не треба більше сьогодні стріляти. Я зробив з цього висновок, що Король  не мав бажання брати фортецю.

17 червня. Близько третьої  ранку мій полк дістав наказ рухатися вниз до болотяної місцевості під фортецею, для того, щоб зупинити ворога, який вночі збудував міст через Ворсклу, праворуч від наших редутів. Близько  восьмої години ранку ми виявили, що 1200-1500 росіян уже переправилися через Ворсклу. Вони захопили невеликий острів... У цю мить Короля поранили в ліву ногу кулею з мушкета. Це сталось о 8.30 ранку, в день його народження. Король не подав виду, що поранений, попрямував до моєї роти і наказав 24 солдатам моєї роти прикривати прибулих запорожців, які мали розташуватися на позиції і відкрити вогонь по ворогу. Запорожці підійшли до лісу і почали стріляти зі своїх чудових мушкетів". 

    Тепер питання, щодо тих обставин, котрі призвели до поразки шведів. Перше. Чому Карл так відчайдушно шукав смерті і ліз під кулі, адже не все начебто було  погано,та й навіть програвши биту, він ще міг виграти війну…

Друге: де зник архів війська шведів, котрий міг би дати роз’яснення на деякі незрозумілі дії командування армії короля Карла?  Стосовно «незрозумілих дій»(це третя і четверта загадки поведінки короля, до того блискучого стратега і полководця).

Третє. Чому в баталії не взяла участь артилерія шведів? Адже гармат у них, хоч й було менше, ніж у росіян, але вони опинилися зовсім поза межами битви… Так само не підтримала піхоту й кавалерія… Часткова розгадка цих «нелогічних», якщо не сказати, неграмотних дій криється у рядках «Щоденника Петре». Там, де король висловлює своє скептичне ставлення до ролі артилерії у польових військових діях взагалі… Ну, й нарешті, варто дослухатися до думки шведської дослідниці Осе Карлсон: «Шведські історики вважають, що хоч як би досконало не була б напередодні запланована битва, не було жодної можливості виграти її».

    Північна війна, утім, Полтавською баталією не закінчилася. Її не перервала навіть смерть (також доволі загадкова) короля Карла. Ватажок шведів загинув під час продовження військової кампанії проти норвежців. І хоч ця війна була Карлом добре підготовлена, фатальний випадок змусив пригальмувати наступ на Копенгаген. Під фортецею норвежців Фредрикстен короля шведів було вбито пострілом з мушкета в голову. Вже на час загибелі Карла ХІІ і в перші роки потому виникли різні версії. У тому числі, що в короля стріляв хтось із своїх, ззаду і в спину… Ці всі баталії, вся Північна війна у «людському виразі» коштувала шведам життя двохсот тисяч солдатів і офіцерів. Сотні тисяч потрапили у полон або повернулися додому покаліченими. Ці цифри для маленької країни справді приголомшливі, і втрати Швеції тільки у Полтавській баталії (6 тисяч убитими), погодьтеся, не йдуть з ними ні в яке порівняння…

      «Мабуть, він єдиний з усіх людей і досі єдиний з усіх королів був позбавлений слабостей. Він мав такий надмір усіх заслуг і чеснот, що вони ставали більш небезпечними за протилежні ним вади. Твердість переходила у впертість і стала причиною його нещасть в Україні та п’ятирічної затримки в Туреччині (після Полтави Карл переховувався у своїх союзників, в Османській імперії.  –  Авт.) Його відвага оберталася в нерозважливість, що призвела його до смерті. Його почуття справедливості часом перетворювалася на жорстокість… майже на тиранію! Притаманні йому риси великої людини, з яких навіть однієї досить, щоби стать безсмертним, довели його країну до нещастя…» Так написав про Карла ХІІ його сучасник філософ Вольтер. Додати щось більше й вагоме до портрету короля-героя практично неможливо.

       І ще Вольтер, для якого Карл став усе ж таки певним і недосяжним ідеалом, писав про свого кумира: «Він був першим, хто із шанолюбства кинувся завойовувати землі, не збільшуючи своїх володінь. Завойовував держави, щоб роздавати їх. Його пристрасть до слави, до війни  заважали йому бути добрим політиком…»

      Останній з Каролінгів мимоволі став взірцем наслідування для шведських крайніх націоналістів і навіть для тамтешніх нацистів. Вони його ім’ям, наче знаменом, прикрили свою, по суті расистську політику, спрямовану проти  іміграції до Швеції. І практично протягом усіх 90-х років 30 листопада, день загибелі Карла, став днем об’єднаних дій і мобілізації правих політичних партій Швеції.

Підіб"ємо підсумки. Кажуть, під час битви під Полтавою цар Петро застосував і ще одне нововведення у військовій справі: наскільки можна судити, вперше в історії і ще за 250 років до Сталіна розмістив в тилу своєї армії загороджувальні загони з наказом стріляти по біжучим. Але цього не знадобилося. В принципі, Петро  і його командарми скористалися (й надзвичайно вдало) всіма помилками суперника. А головне  - вони також уміло й надзвичайно вдало використали цього разу саме артилерію.

      Ударні загони шведів були просто за якихось сто-двісті метрів розстріляні, вони не встигли "вдарити у штики".  Якби ж шведські вояки хоча б  добігли до передньої лінії росіян й зуміли використати свою головну перевагу - близький бій й багнетну атаку,  то хто зна, якою б сьогодні виглядала би карта Європи... Хто зна...

Про автора

Віталій Цебрій

Віталій Цебрій

Живе сьогодні в Каунасі (Литва). Закінчив КДУ факультет журналістики. 35 років стажу. Полтавець. Зараз пенсіонер.

78
Останні публікації:

Полтавщина:

Запропонувати тему