Моральна проповідь потрібна

Єдине спасіння в ці дні для полтавців - або залягти вдома під кондиціонером, або ж залізти по вуха в річку й не вилазити звідти до опівдня (з тим, щоби потім доплентатися додому й увімкнути той  же кондиціонер або вентилятор). Я якраз вийшов з води й збирався тікати від спеки додому, коли під тінню розлогої тополі, де я залишив речі,  розв"язалася ця незвичайна дискусія.

Її розпочав молодик, котрий затесався у тусовку кількох літніх полтавців. Ці дідуся й бабці регулярно збиралися під тополею на пляжі, грали в шахи, трішки випивали й вели поважні розмови на всі житейські теми.  Про політику теж. Але цього разу й саме цей молодик уніс в неквапні бесіди свою диссонансну ноту:

-  Ви тільки гляньте на цих лицемірів! Вони наших хлопців агітують йти у військо й класти голови за Україну-неньку, за наше патріотичне майбуття, а сами роздерибанили вже з бюджету все. що можливе, навіть й техніку військову продають під шумок за кордон. Той же танк "Оплот"...

- А що "Оплот" ? -  обережно поцікавився один з сивих дідусів, тутешніх аксакалів.

 - А те, що жодного з цих  розрекламованих танків в зоні АТО  ніхто ніколи не бачив! І не побачить! - молодик входив у раж дискусії, вочевидь він переконаний був у тому, що каже. Цей чолов"яга, хоч й був роздягнутий до "пляжного костюму", але примудрявся при цьому мати гордовитий й поважний вигляд. На шиї його висів масивний, десь на півкіло ваги, золотий  ланцюг. В руці він стискував ключі від авто. Цими ключами молодик сам собі емоційно диригував, й виглядав би (якби не був у трусах) довершеним нардепом ВР останнього скликання, -  Всі танки "Оплот" Порошенко продав за кордон, жодного не залишив армії!

- А може для АТО зараз танки ці таки не дуже потрібні, бо це ж наступальна  зброя. А наступати на Донецьк  українська армія покищо не збирається.  Переговори ведуть з Путіним... - зауважив тут й я, не витримавши політичного пафосу й нахабної впевненості голого молодика. Включив, так би мовити, дурку...

- Ви що, на сонці перегрілися? Що, нашим солдатам з кийками йти проти їхніх  танків?

- Та невже нам нічим  відбиватися?

- Нічим. Скоро не тільки нашому АТО, а всій Україні капець! Все розікрадено. Всі продалися. Всі політики наші - гівно!      

Респектабельний співрозмовник в модних  плавках й золотому ланцюзі розпалився не на жарти. Я очманіло спостерігав за його виступом. Вирішив вставити й свої "п ять".

- Дозвольте спитати, а отой білий Вольво - це ваша автівка?

- Моя, а до чого це ви питаєте?

- Пригадав старий анекдот.

І я розповів усій чесній й трохи, правда, підстаркуватій компанії цю доволі теж бородату  притчу. Притча начебто мала натякати на  світло в кінці тунелю й збити нанівець мрачний пафос  "золотого молодика". Ось вона, в короткому викладі.

Прийшли до Брежнєва двоє ходоків з далекого українського села. Це вони таки успадкували традицію ще з ленінських часів. Коли селяни інколи пробивалися до кремлівських вождів за порадою й з питанням: як далі жити? Коли нарешті настане яскраво змальований у газетах комунізм? Брежнєв мовчки вивів обох українських параламентерів у двір. Показує на ряд елегантних лімузинів. Ось мовлів, "Чайка" моя. А ось "Чайка" Косигіна. Як от між ними стоятимуть ваші дві... ну,  "Волги" хоча би, - тоді й настане комунізм.

Ходоки повернулися в рідне село й на запитання односельців, коли ж чекати життєвого поліпшення й соціальної справедливості як такої, один з них відповів: " Оце бачите торбу кума? З якою оце він ходив до тієї Московії? І ось моя торба поруч. коли між ними буде торба Брєжнєва, тоді й настане соціальна справедливість!" 

Компанія аксакалів мій анекдот стріла без емоцій. Доволі прохолодно. Запала тиша. Але молодик у золотому ланцюжку, хоч й зробив вигляд, що не зрозумів натяку мого, а розпалився ще більше.

 (закінчення буде)