Як твориться історичний міф

  Іван Солоневич був засновником у своєму далекому зарубіжжі авторитетного й  дотепер   існуючого Народно-Монархічного руху. Також цей солідний історик ще в дореволюційну епоху був провідним журналістом суворинського «Нового времени» – журналу, який у пізніші часи радянські ідеологи охрестили «украй реакційним», фактично «чорносотенним». Тим часом, вістря пера Солоневича вже тоді, як не дивно, було спрямовано не на соціалістів,  а проти м'якотілої російської інтелігенції (у цьому плані з ним був солідарний Федір Достоєвський, який таврував не стільки комуністів і анархістів, скільки «проклятих лібералів»). Але не затримуючись на цих, досить нестандартних, скажемо так, поглядах авторитетного історика ХХ століття (автора численних праць і видавця цілої низки російських газет у Болгарії й Аргентині), перейдемо до цитування ... одного з його опонентів. Це також відомий російський історик ХХ століття, Сергій Федорович Платонов. Цитату взято з його «Лекцій з історії держави Російської», які були читані ним у Петербурзькому університеті на початку  минулого сторіччя. Цей фрагмент «Лекцій» пов'язаний з одним відомим у світовій історії, але протягом трьох (!) сторіч російськими істориками замовчуваним  епізодом «військових подвигів» Великого Петра. Отже:

«У 1711 році Петро Великий відправився у похід, думаючи раніше турків  заволодіти Молдавією, Валахією й переправами через Дунай. Але ніхто з  союзників не з'явився на поміч! Приєднання  до Петра молдавського государя Кантемира  не врятувало  російську армію  від  голоду, перехід  через степи  стомив  людей. На довершення всього турки раніше перейшли Дунай  і  на  березі  Пруту  оточили  величезними  силами  армію  Петра.  Через нестачу провіанту й  води (росіяни  були відрізані від  Пруту)  не можна було триматися  на місці, а через нечисленне військо Петро не міг пробитися  крізь турецьке оточення. Петро почав  переговори про мир із великим візиром… для укладення миру він збирався поступитися Азовом, всіма  завоюваннями на Балтиці, навіть віддати Псков… Справі мирної угоди з турками посприяли  спритність  російського  дипломата  Шафірова й  багаті  подарунки, послані Петром візирові.  Мир був укладений, і російська  армія  звільнена на таких умовах: Петро віддавав Туреччині Азов і деякі укріплені пункти біля Чорного  моря,  відмовлявся  від  втручання  у  справи  Польщі… нарешті, Петро давав  Карлу ХІІ вільний  проїзд у Швецію. Хоча Петро повернувся в Росію «не без печалі», але вважав, що легко  відкараскався  від турків  і  продовжував утримувати те високе політичне положення в колі європейських держав, яке дала йому Полтавська перемога».

Наведена цитата дана з несуттєвими скороченнями. А от далі ми вміщаємо думку з цього ж приводу (щодо Петра як «видатного державного діяча») уже згаданого раніше Івана Солоневича. Цитата з його відомої статті «Велика фальшивка Лютого»:

«Є такий «рецепт» виробництва артилерійської зброї: потрібно взяти круглу діру й облити її сталлю – вийде гармата. Цілий ряд історичних концепцій фабрикується саме по цьому рецепту: беруть абсолютну діру й обливають її брехнею: виходить історія. Або історичний факт. Саме за таким рецептом Петро Перший був зроблений Великим, Катерина ІІ – Великою, Павло ІІ – безумцем, Микола Перший – Палкіним... Це тільки підпрапорщики запасу можуть думати, що «великі люди» з'являються на світ Божий шляхом самозародження. Трагедія полягає в тім, що більшість людства складається все-таки з от таких підпрапорщиків… Протиріччя такої вигаданої «історії» із очевидними фактами не грає, очевидно, ніякої ролі. От розумна людина, Лев Тихомиров (історик. – Авт.), пише, що Петро Перший понавидумував таких законів, які, якби  в нього вистачило геніальності ще й провести їх у життя, привели б до форменої катастрофи. Але, на щастя для Росії,  геніальності Петра  вистачило тільки на законодавче прожектерство...

.

після  самміта "Україна-ЄС"

А професор Платонов присвятив цілу книгу реабілітації петровської геніальності, і він дуже ретельно обходить і дезертирство під Нарвою (при п’ятиразовій перевазі сил), і втечу  з-під Гродно, і, нарешті, такий скандал, якого у російській історії взагалі ніколи не було: Прутську капітуляцію… І ще старанно обходять стороною нам майже невідомого генерал-майора Келіна (щодо полковника Келіна – а під час баталії він був саме у цьому званні, – то ми до цієї особи  ще повернемося. – Авт.), у котрого в Полтаві було чотири тисячі «гарнізонної команди» і чотири тисячі «збройних обивателів», то виходить… цей генерал  вимотав тридцятитисячну армію Карла так, що від неї – по історику Ключевському – залишився «голодний і обірваний натовп»! Полтавська перемога над цим «натовпом» була описана 250 разів. А от про генерал-майора Келіна я не зміг знайти жодної літератури. Можливо, її взагалі немає… Адже якщо ми спробуємо  зіставити тільки два ці факти:

а) дезертирство російських збройних сил при Нарві при їхній п’ятиразовій перевазі і

б) захист Полтави «збройними обивателями» при чотирикратній перевазі шведів, – то цілком очевидно, що від «стратегічного генія» Петра І не залишається абсолютно нічого. Але цей «геній» був необхідний  соціально і для правих, бо він символізує кріпосне право, і для лівих, бо він символізує революційне насильство над нацією.»

Отже, можемо тепер робити більш-менш певні висновки, звідки у подібного роду міфів «ноги ростуть»! Ту ж точку зору щодо парадоксальної «геніальності» царя Петра дотримується, крім  монархіста Солоневича, й сучасний  російський історик Геодим Касьянов. Йдеться у працях обох вчених не тільки про міфологізацію буцімто видатних здібностей Петра І як воєначальника, але і як господарника, і як політика. Відомий факт: при цьому російському самодержці скарбниця держави від його дилетантського правління й постійних виснажливих війн була весь час майже порожньою, – аж до кінця його царювання. Викручувався Петро з фінансовими скрутами, як міг, і довів свій народ до повного зубожіння (професор Платонов виправдовує його тут дивовижним чином: мовляв, за царювання «Великого» імператора бунти народні були і чимало, але вони … не переросли в революцію! Слава тобі, Господи!). Ну, а якщо взяти діяльність «геніального» державника у сенсі його «політичної далекоглядності», то Петро навіть не забезпечив у імперії стабільність, зовсім легковажно не подбавши про свого наступника. Прямого спадкоємця трону не народив. Сина старшого, цісаревича Олексія, згубив у в’язниці (деякі історики кажуть, сам його й закатував)… Після Петра І в Росії  настає тривала смуга смути і засилля при владі у державі іноземців-«временщиків»…

Ну, й тепер, як і обіцяли, про нашого героїчного полтавця, Олексія Степановича Келіна. Після довгих пошуків (обнишпорив, крім бібліотечних джерел, чи не весь Інтернет) знайшлися дуже жалюгідні про нього відомості. Очевидно, тут історик Іван Солоневич мав рацію: ні року народження, ні приблизної дати смерті героя Полтави «в анналах» ніде немає. Невідоме і його походження. До речі, в одних історичних розвідках його називають Келіним (російське, начебто, прізвище), у інших  – Келеном (схоже на німецьке)… Немає й жодного портрета героя полтавської баталії – й не «рядового» героя! Про подробиці військового мистецтва пана коменданта фортеці Полтава  теж не знайшов із російських джерел чогось певного. Кажуть, під його проводом шведи від Полтави були відбиті тричі… Водночас, більш достовірні й повні шведські джерела (а щоденники учасників Північної війни з армії короля Карла мають обсяг більше 12 товстих томів) – не дають відомостей про жодний (!) із тих штурмів, у яких шведів буцімто полягло аж 3 тисячі чоловік! Скоріш за все, шведи насправді НЕ ЧІПАЛИ Полтаву своїми віртуальними «атаками», а тільки дошкуляли гарнізону фортеці артобстрілами. Карл, за свідченнями багатьох сучасників, став з військом під Полтавою з однією лише метою – змусити Петра дати генеральний бій!

Отже, одразу після визволення фортеці від шведської облоги Петро І щиро подякував невідомому до того нікому полковнику: минаючи  чергове військове звання (бригадира) одразу жалував йому генерал-майора (ну, прямо тобі, як Гагаріна, якого теж майором зробили за один його подвиг із старшого лейтенанта!) Крім того, цар-государ нагородив доблесного коменданта власним портретом із діамантами, плюс ще грошима у сумі 10 тисяч рублів (сума немаленька, зважаючи на подвиги коменданта, який – не будемо зменшувати його заслуги – бився відчайдушно).  Але найбільша царева «подяка» чекала його невдовзі після цього звеличення. Петро І послав служити Келіна після своєї поразки під Прутом у 1711 році комендантом фортеці … Азов! Тієї самої, котру царствений полководець-невдаха здав за умовами капітуляції без бою туркам! Отакий був кінець військової кар’єри полтавського героя, який і помер в Азові  приблизно у 1715 році (точна дата смерті теж невідома).

                                                         * * *

Ще одна, невелика цитата, з твору російського історика Геодима Касьянова, котра стосується справжнього  героя Полтавської баталії і фактичного головнокомандувача армією Петра, графа Шереметьєва: «Петро його терпіти не міг, й історики його замовчують. Він не пиячив з Петром, не брав участь у суді над царевичем Олексієм – але під Полтавою … центром петровської армії командував усе-таки він. Важко встановити з достатньою точністю: що саме зробив Шереметьєв і що саме напсував Петро, – у командуванні арміями Петро тільки й робив, що псував те, що робили інші. Але під Полтавою було дуже важко зіпсувати що б там не було».після  самміта "Україна-ЄС"

Резюме з усього сказаного вище: які ж необ'єктивні і заангажовані наші вчені-історики! І це – результат майже столітнього розвитку «радянської історичної наукової традиції». На жаль, метастази цієї традиції впливають і на сучасних учених. Моєму другові і колезі ( у певній мірі, – бо він активно друкується на шпальтах історичних журналів і в газетах) Олегу Безверхньому довелось побувати в Швеції й ґрунтовно попрацювати в тамтешніх архівах. Спожива  для роздумів була отримана, і вона виявилася доволі дивною! І висновки, які напрошувалися після вивчення документів в архівах Стокгольма, були також досить парадоксальними. Почнемо хоча б із причин поразки армії Карла XІІ під Полтавою. Чудово реалізована політика «випаленої землі», коли на шляху шведської армії спалювалися села й знищувалися запаси продовольства, це – безсумнівна «тактична» заслуга Петра І. Страшна за наслідками зима 1708-1709 року (зимували шведи у Ромнах, Зінькові, Гадячі й Опішнему) розглядається шведськими істориками як неминучий наслідок поразки корпуса генерала Левенгаупта в бою під Лісовою. Втрата шведами 28 вересня 1708 р. близько 10 тисяч солдатів, усієї артилерії й більше 7 тисяч возів із продовольством дозволили Петру  назвати цю битву, що відбулася рівно за 9 місяців до Полтавської, «матір'ю» останньої. Надії порятунку для шведів зі сторони Речі Посполитої і Кримського ханства виявилися марними. Не можна не відзначити й фатальне за своїми наслідками поранення Карла XІІ напередодні битви. Той, хто був талісманом перемоги для будь-якого шведського солдата, раптово втратив можливість вільно пересуватися на полі бою й опинився на ношах. У вирішальному бою, за оцінками шведських істориків, російські війська мали п'ятикратну перевагу в живій силі. Карл XІІ на одній з останніх військових нарад сказав, що  бажає, щоб ні він, ні хто-небудь інший з армії не повернувся живим із цього походу... Проте, шведська армія до літа 1709 р. залишалася ще досить боєздатною, а полководець її діяв обачно-- після  самміта "Україна-ЄС"

Якщо не вважати його власну нерозсудливу хоробрість...  Один з міфів, який російські історики використали для того, щоб звеличити до позахмарних висот славу російської зброї, – це нібито героїчна оборона фортеці. У 1999 році, коли в нашому місті проходила наукова конференція, присвячена 290-й річниці битви, бригадний генерал Ейнар Літ, який очолював шведську делегацію, попросив перекласти напис на пам'ятнику тодішньому комендантові Полтави, полковникові Келіну. Почувши слова про доблесних захисників Полтави, він перепитав,  чи правильно переведений напис? Адже насправді навіть найвідоміший епізод «героїчного захисту» – коли 16 травня 1709 р. загін російського полковника Головіна здійснював «прорив облоги», – сфальсифіковано! Цей загін був без бою, за наказом Карла XІІ, пропущений у фортецю. Коли ж через два дні обложені дійсно почали вилазку на шведські укріплення, то в ровопролитному бою багато кого з них було убито, а сам Головін потрапив у полон. Потім, до речі, цей царський вельможа намагався підкупити шведського офіцера, щоб той його випустив з ув’язнення. Але той, за свідченням шведа Роберта Петре, не піддався на умовляння і обіцянки