СЛІДАМИ Ільфа і Петрова. Білий дім і Перша леді США, якими я їх бачив

-----------------------------------------------------

Нещодавно, читаючи й перечитуючи Ільфа й Петрова повість

" ОДНОПОВЕРХОВА АМЕРИКА", я пригадав свою власну поїздку до США у 1989 році. Мій спогад відштовхувався від оцих рядків совєцкіх класиків:

«Перед нами, в глибині круглого кабінету, на стінах якого висіли старовинні літографії, що зображували міссісіпські пароплави, а в маленьких нішах стояли моделі фрегатів — за письмовим столом, із сигарою, що диміла, в руці та в чеховському пенсне на великому красивому носі сидів Франклін Рузвельт». —

так Петров з Ільфом описували свою зустріч із президентом США. Це було регулярне інтерв’ю для преси, яке глава американської держави проводив двічі на місяць. Навряд чи це тодішнє правило сильно змінилося за минулі десятиліття, принаймні це стовповий принцип місцевої демократії — регулярний звіт влади перед народом.

Будь-який чиновник не має права відмовити газетяру будь-якого, найменшого рангу, і якщо протягом місяця представник ЗМІ залишався без аудієнції, цей факт може коштувати кар'єри політику або урядовому службовцю.

Інше питання, що буде говорити чиновник? І що саме скаже, а що приховає?

Ільфу з Петровим та іншим репортерам Рузвельт ніяких америк не відкрив: «На деякі питання відповідав серйозно і досить просторо. Від деяких віджартовувався, на деякі відповідав, що поговоримо про це наступного разу».

Ну, а мені, хоч і в меншій мірі, ніж колегам по перу, але в 1989 році теж пощастило. Я потрапив на урочистий прийом першої леді Америки, мадам Буш (дружини Буша-старшого, тодішнього президента США).

ДОВІДКА

Джордж Буш-старший (Джордж Герберт Вокер Буш) — 41-й президент США (1989–1993). Зовнішня політика: Керував країною наприкінці холодної війни, санкціонував успішну військову операцію «Буря в пустелі» у Перській затоці (1991 рік) і підтримував Михайла Горбачова, за нього розпочалися поставки гуманітарної допомоги до Росії (знамениті «ніжки Буша») та підписання історичних договорів про скорочення ядерних озброєнь.

* * * * *

Леді Барбара приїхала відвідати свою Альма-матер, коледж у Нортгемптоні, в якому вона вчилася в далекій юності.

Коледж був тоді і залишився досі «жіночим», тобто в ньому вчилися тільки дівчата. Зустріч виглядала так: до коледжу підкотив кортеж розкішних лімузинів, охорона відганяла цікавих фанаток, які лізли буквально на лобові стекла машин.

Я зайняв вигідну позицію біля трибуни, але агенти «сік'юріті» мене теж попросили відсунутися. Загалом, між трибуною і публікою охоронці президентші організуваrsanли порожній простір метрів сім завширшки, так агентам, мабуть, було зручніше виконувати свої функції...

Нарешті з'явилася і сама мадам Буш. Що почало коїтися в залі! Дівки, учениці коледжу, верещали від захвату, стрибали і вигукували якісь місцеві речівки. Більшість позалазила ногами на стільці, тож і мені довелося наслідувати цей некультурний приклад. Загальне оскаженіння, втім, швидко припинилося. Перша леді в мантії середньовічного бакалавра і білій напудреній перуці зійшла на трибуну і виголосила промову. Ось, власне, і все: промова була довгою, потім послідували відповідні «спічі», потім під улюлюкання юних фурій мадам Буш покинула залу, зустріч знімали численні журналісти і охороняли з півсотні агентів «сік'юріті», яких легко можна було виділити з натовпу за характерною ознакою — чорними окулярами.

** * * *

Ще одна сцена... чи епізод були б гідні пера авторів "12 СТІЛЬЦІВ"

Ось він, цей фрагмент

--- Навіть в Америці я раптом зіткнувся з таким близьким серцю тоді поняттям, як «блат»! Тобто у світі це явище називається протекціонізмом, але для «совкового» суспільства цей повнозвучний термін був спрощений і опущений до рівня побутовухи. Купити баночку майонезу потрібен блат, «по блату» ходили на престижних естрадних виконавців — і так далі... Протекціонізм — це ніби як вищий рівень: сприяння у просуванні по службі, в отриманні від держави якихось пільг і нагород. Так от: саме біля Білого дому у Вашингтоні я раптом зітхнув із полегшенням: і в США є ця справа, живе, «Курилка»!

Поки всі «стирчали», нагадаю, зовні автобуса, я забрався всередину, щоб ковтнути свіжого, точніше, пропущеного через кондиціонер повітря. І тут я здивувався сцені: один з американських хлопчаків, його звали Пітер Ярмолович, поки поблизу не було дівчат, спішно переодягався. Причому він гарячково здирав із себе зручний літній одяг: шорти з широкими холошами та майку з написом «до біса школу!» — цей «прикид» Пітер міняв на білу сорочку, чорні штани та краватку (!) — типовий одяг лондонського клерка. Я не втримався і запитав: вот зе меттер, Пітер — що сталося? Злегка почервонівши, і без того рожевощокий хлопець пояснив: ми зараз маємо відвідати Білий дім, де працює його рідний дядько. Власне, дядечко і влаштував цей захід, бо якби ми підійшли до іншого входу, то там довелося б стояти у справжній черзі. А так ми просто стоїмо біля воріт, чекаємо на родича містера Пітера Ярмоловича-молодшого (як виявилося, тата хлопця теж звали Пітером). Ось він звільниться від своїх «палаючих» справ і підійде...

Але я не дозволив хлопцю уникнути основного питання: до чого маскарад?

Пітер-молодший ще більше почервонівся і зізнався, що папік його готує синка до державної служби і що дядечко, татів брат, обіцяв цій кар’єрі в подальшому, після закінчення школи й університету, сприяти...

Пардон, знову я не все зрозумів! Я прекрасно пам’ятав, що цей американський отрок розгулював у Капітолії все в тій же футболці «до біса школу!» і теліпаючи, пардон, яйцями в широченних майже трусах? Я так і запитав отрока своєю поганою англійською: невже він поважає президента так набагато більше, ніж свій же парламент? Тоді Пітер розжував мені, нетямущому, що президент тут ні до чого і що чорно-білий вигляд із краваткою йому треба прийняти перед дядечком і виключно для нього. Бо родич обов’язково «насяває» (наскаржиться) татусеві, якщо побачить Пітера в такому «затрапезному» вигляді. А подальше вже чревате... Ну, не крахом кар’єри службовця Білого дому, але папік «тирлей» (прочухана) обов’язково випише.

Прошу вибачення за свій незграбний сленг, але десь подібними словами висловлює свої думки й почуття американська молодь (тут, як у всьому світі, напевно, діти відокремлюють себе від батьків не тільки епатажною поведінкою, а й особливим діалектом. Якщо чітко і не дуже швидко говорячого дорослого я ще міг зрозуміти, то коли починав висловлюватися підліток, мені здавалося, пацан різко переходив з англійської на китайську).

Ну і, нарешті, що вам сказати про Білий дім зсередини?

Тут я б приєднався до Петрова з Ільфом: нічого особливого резиденція наймогутніших на даний момент земних правителів собою не являє. Анфілади кімнат середнього палацу Вікторіанської епохи... В основному, всі інтер'єри й витримані десь у названому стилі (вікторіанському). Хоча стиль оформлення багато в чому визначає господар (господарка) Білого дому і кожні чотири роки він істотно змінюється. Природно, більшість приміщень резиденції недоступні для масових відвідувань громадян. Але в знаменитому Овальному кабінеті ми побували — їй-Богу, я навіть не встиг запам’ятати там якихось моделей фрегатів, про які згадують Петров і друг його Ілля. А для журналістів у Буша і його першої леді був «неприйомний день».

Так! До речі про перших леді! У Білому домі зберігаються майже всі вбрання цих місіс. На обезголовлених манекенах, що символізують ту чи іншу першу даму Америки, добре сидять розкішні сукні та бальні вбрання, деякі з них досить рясно прикрашені коштовностями... Але! Хоча тут є не тільки вбрання і подарунки, піднесені главі США главами інших держав, все ж існує принципове «але». За тутешніми законами ні Леді, ні Містер президент, при всій до них повазі власної нації, не мають права залишити собі у вічне користування сувеніри та сукні, якщо вони перевищують визначену цим законом суму

(у 1989 році ця сума, здається, становила всього сто доларів. Втім, я можу помилятися).

------------------------------------------

Постскриптум

Барбара Буш одружилася на своєму коханому Джорджеві у 1945 році й це подружжя жило в злагоді до смерті самої Барбари у 2019 -му, сам американскькийпрезидент пережив її на півроку. Обоє пішли з життя, коли їм було за 90 років (Бушу було вже 94)

Постпостскриптум

У мене було і тривалий час зберігалося фото, де я ручкаюся з мадам Буш -- бо вона , проходячи крізь невеличку цю залу, майже усім присутнім  на її шляху тиснула руки, - але нажаль, те фото не збереглося....  Та й що з нього толку. Все одно інтерв"ю з Першою Леді я так і не взяв тоді.