ТЕМНА НІЧ на Азовському морi

Я не беру в лапки слова "шпигун" і "полював", бо... бо... а раптом усе розказане нижче — щира правда?)

Чомусь ми тепер дивуємося поведінці Трампа і тому факту, що американці не цькують і не критикують навіть поведінку свого президента — гм... занадто вже ексцентричну поведінку...

На цьому тлі й у цьому контексті я згадую, як уже вдруге і дуже близько зіткнувся з американським "етносом" та американською ментальністю понад двадцять років тому. А ще я вперше опинився в США в 1989 році — тому можу уявити всі ці їхні справи об'ємно і більш-менш достовірно.

Повернуся до тих подій. Тобто саме до часів СРСР і моїх пригод з американцями в 1989-му.

Мета проста. Спробуємо з'ясувати, навіщо нам, українцям, намагатися по-своєму інтерпретувати американську, або навіть європейську демократію, перевірену двома століттями. Здається, всі народи, які застосували її на практиці, не змінюючи принципів, живуть зараз непогано. Адже японці таки засвоїли ази конституції Джефферсона — і тепер, дивись, процвітають! Те саме в Південній Кореї. Те саме стосується і Німеччини, і країн ЄС.

Але що це за феномен такий — американська демократія? Спробуємо ще раз зрозуміти.

Злет США за минулі пару століть на світовій арені змушує згадати шахову приказку: білі починають і виграють! Америка вчасно "осідлала" і зуміла з максимальною вигодою для себе використати два грандіозні світові процеси. 1-й: велике переселення народів XVIII–XX століть. 2-й: науково-технічну революцію двох останніх століть.

Перший процес почався, власне, навіть раніше, десь у XVI столітті, коли в Північну Америку потік струмок біженців (від поганого життя) зі Старого Світу, коли білі, добре озброєні мігранти зуміли придушити, підкупити, потіснити, а потім і знищити корінних жителів континенту. Але вже у XIX столітті цей ніким не регульований потік набув "берегів" у вигляді досить осмисленої імміграційної політики.

       Америка стала гігантською світовою "кухнею Науки". І зараз мало кому вдасться її наздогнати — навіть якщо Америка раптом поверне на 180 градусів і побіжить назустріч своїм конкурентам (такий був популярний жарт). З цього факту випливає і гонор Дональда Трампа, і тупість сьогоднішнього президента Америки.

******

........І ось я знову в Україні зразка 1989 року. Я подорожую з групою американських школярів країною, яка поки ще залишається республікою СРСР. Такі, нагадаю, були умови цього "культурного обміну": спочатку юні американці з їхніми чотирма вчителями поїздять – подивляться на радянську екзотичну країну. Потім ми летимо в США.

Подорож Україною була організована геть кепсько. А настрій "туристів" з обох груп (нашої й американської) впав до нуля, коли замість обіцяної Алушти ми раптом опинилися на березі Азовського моря, в Бердянську. Але й там Андрійко, наш комсомольський менеджер (з тодішньої туристичної агенції "Супутник"), так і не зумів влаштуватися з ночівлею в готелі. Скандал... Повне фіаско комсомольського туризму! Але на ті часи нам усі ці кричущі факти не здалися ні дивними, ні принизливими.

У Бердянську, в місцевому "Супутнику", нам видали намети та спальні мішки. Американці навіть веселилися, бо в них жив дух першовідкривачів прерій. Особливо радів викладач на прізвище Ден (імені не пам'ятаю). Цей Ден, до речі, був колоритним типом, особливо навіть для американця: занадто вже цікавий, пхав свого носа всюди — де, як здавалося нашому комсомольцю-Андрійкові, треба і де не треба. Ден вільно, майже без акценту, володів російською, і тому про себе я його прозвав "шпигуном" — він навіть окуляри чорні носив, і навіть у сонячну погоду ходив тепло, "костюмно" вдягнутий, мало не в краватці; ну, вилитий Джеймс Бонд.

По приїзді на берег Азову раптом з'ясувалася ще одна неприємна обставина, про яку повідомив учасникам цього "сафарі" наш невичерпний тугодум і посіпака Андрійко: наметів і спальників на всіх не вистачить (знову ці комсомольці тупі недорахували чогось).

І тоді керівник радянської групи з радянського ж боку зробив від нашого імені (нас не питаючи) широкий жест. Мовляв, ми, російсько-радянські юні громадяни, міцні й аскетично витривалі, спатимемо на голом піску! Літо ж на вулиці! А вже гостям — повний респект, затишок: тобто і спальники, і намети!

Навіть шпигун Ден не став із цього приводу жартувати. Бо американці цього разу вже образилися всерйоз. Вони провели збори. Я вперше був присутній на уроці демократії суто західного зразка і стилю. Американці доручили у своєму колі вести збори одній із дівчат, жоден із чотирьох дорослих не претендував на роль спікера. Всім дали висловитися. Дівчина, її звали Емі, поводилася як Маргарет Тетчер. Вона впевнено підсумувала всі виступи і поставила питання на голосування.

Американці категорично вирішили, що або ми поділимо намети порівну, або саме вони обійдуться без наметів і спальників. Це був подвійний клацання по носі — і системі радянської псевдодемократії в цілому, і нашому Андрійкові зокрема.

Наш комсомольський гід-провідник впав у зневіру. Андрійко нив і нив, намагаючись відновити з американцями консенсус і паритет у делікатному питанні... Оскільки цей Андрійко продовжував вмовляти Емі (лідера групи), мовляв, радянські люди не можуть так поводитися з гостями, то американці плюнули і розійшлися. Пішли погуляти пустельним, уже нічним пляжем. Я приєднався до однієї з груп молодих массачусетців.

У нас, у шістьох хлопців, була лише одна пляшка горілки на всіх, практично нуль закуски, але зате ми розклали багаття. Хоча ми сиділи метрів за п'ятнадцять від кромки води, прибою практично не було чути, ніжний літній Азов нагадував більше озеро, ніж море. Багаття потихеньку згасало. Розмови були про міжнародну політику, про інцидент із наметами ніхто не згадував. Моє скромне знання мови дозволяло більше самому слухати, ніж вставляти розумні репліки.

Американські хлопчаки обговорювали глобальні проблеми взаємин США з Європою (вже тоді питання було для них актуальним, і найбільше хлопців турбувало посилення ФРН).

Багаття врешті-решт догоріло, і хлопчача балаканина зійшла нанівець. Пора було моститися де-небудь на нічліг. На неосвітленому пляжі, та ще й у безмісячну ніч, гніздо для спання довелося шукати навпомацки. Я, хоч і не був п'яний, відповз від багаття, що згасло, і після болісного обмацування місцевості знайшов купу, як мені здалося, напівсухих водоростей.

Там я і прихилив свою голівоньку.

Вранці мене розбудив шум прибою і якась незрозуміла метушня. Я бадьоро підвівся і озирнувся. Наді мною, -- бо хоч і підвівся, але ще продовжував лежати,--  у творчому вигині (по руські сказав тільки краще  Ігор Сєвєрянін: "ощущая свой ізвів") нахилився шпигун Ден.

Обличчя його сяяло шпигунським азартом. Мені навіть здалося, що він схожий на агента 007 Д. Бонда! Схожість полягала ще й у тому, що цей член нашої тургрупи володів багатьма мовами і російською говорив лише з незначним акцентом. Він і свої колючі слівця-жарти видавав чистою російською...

Ден старанно і злегка цокаючи язиком фотографував місце мого знаходження. А перебував я в цей час, як виявилося, у сміттєвій купі, яку помилково прийняв за купу морських водоростей.

НЕПРИЄМНЕ СТАНОВИЩЕ РАДЯНСЬКОГО ЖУРНАЛІСТА ПЕРЕД АГЕНТОМ ЦРУ.

Агент Ден зазнімкував мене в усіх ракурсах і ловив кожне здивоване вираження мого обличчя. А мені було від чого дивуватися: я лежав, пардон, у повному лайні, навколо мене крутився з недобрими намірами американський шпигун, сипав матерними жартами — загалом, кінець балу, гасіть свічки... Та гасіть же світло, панове!

Але світло не гасло. Сонце сяяло, морський прибій бився об піщаний берег.

Найгірше було те, що агент Ден, гидливо хихикаючи, продовжував мене "шукати" на приціл свого об'єктива на тлі іржавої консервної бляшанки і тухлої тушки оселедця. Нарешті Ден закінчив зйомку. А в мене настільки відібрало мову, що я навіть не зміг нормально матюкнутися. Хоча я пам'ятав, що Ден матюки засвоїв і навіть непогано ними володів...

Ось так закінчилася ця поїздка, хоч і видно було, що до того йде, бо організовано було все геть кепсько. Почалися неприємності вже в Запоріжжі, де ми мали екскурсії містом, а потім навіть купалися в Дніпрі...

Отже, спочатку ми переночували в готелі, а потім нас раптом виселили і переселили в робочий гуртожиток. Американські юнаки та дівчата вже по-справжньому нервували, тільки шпигун Ден сміявся в кулак і жартував чистою російсько-матерною мовою...

Вже тоді в повітрі запахло міжнародним скандалом. Американці взагалі народ дуже нервовий і дуже погано переносять, коли їм обіцяють одне, а надають зовсім інше.

Перед поїздкою в СРСР їм, до речі, обіцяно було проживання в готелі 1-го класу... Ну, не вийшло у супутниківського менеджера Андрійка забронювати номери, тоді ж це було великою проблемою. А янкі, мабуть, занепокоїлися і почали ображатися. Єдиний, хто не сумував, був Ден.

Якось виходить цей американський шпигун з гуртожитського сортиру — і сміється, з ніг від реготу валиться! Я йому: "Чого ти?" А він, гадюка, рже, не може вгамуватися. Каже, що він, мовляв, дотумкав нарешті, чому один із наших хлопців на ім'я Валера (тепер цей "хлопець" очолює ВАТ "Полтавакондитер") постійно вранці на зарядці еспандер розтягує. "Чому?" — цікавлюся своєю чергою я. "Вальєра ошьєнь-ошьєнь був треніруватися, — заходиться від реготу Ден, — Він ошьєнь треніруватися, щоб у цьому вашому ГУРТОЖИТКУ і в СОРТИРІ добре і вміло смикати за ТЬЮАЛЬЕТНІІ РУЧКА!"

Нагадаю, а точніше... тут треба просто поінформувати навіть молодих людей, українців нового покоління, що в радянських сортирах-сральнях біля бачка висіла цепочка з ручкою, і за ручку треба було смикнути, щоб спустити воду в унітаз. Зараз сантехніка змінилася у нас навіть у сортирах.

...Ось так американський шпигун Ден познущався одним махом і над фізкультурником Валерою, і над нашим гуртожитком, і над вітчизняним українським сортиром!

А потім, наприкінці поїздки, познущався цей тип і над автором цих рядків, який скромно і невибагливо валявся у сміттєвій купі на березі Азовського моря...

До речі, нагадаю: наші саме смітники, сортири і... пам'ятники Леніну — ось ті теми і явища, що стали притчею во язицех у всіх американців, не тільки у "агента"...

(фрагмент із "Книги про Америку", написаної мною в 2003 році, але так і не виданої)

Що далі?