Тема ідентичності, тема цілісності...

Після подій на фронті та тих політичних перепетій у світі, котрі можуть вплинути на нашу перемогу, ці питання-теми хвилюють мене найбільше. Наприклад. Щодо мови.

Мова – це вмістилище нашого духу!

Але про мову окремо...

Ще є тема: наша культура.

Далі хочу процитувати киянина Миколу Поровського:

"...Чи ми далі місточок кидаємо – до культури. Культура – це «друге дихання» нашої нації! Але як трапилося так, Петро Ілліч Чайковський – представник так званої «великой российской культуры». Чи Антон Павлович Чехов, який у своїй першій біографії пише, що, "знаєте, я родився в прекрасному українському місті Таганрозі. Моя рідна мова – українська. Я українець."

Давайте вийдемо у Київ і подивимось, де пам’ятник Ріпі – Іллі Юхимовичу Рєпіну?   Великому українцю ім’я якого носить Художня академія Росії і кожна губернська, чи районна, чи сільська художня школа Росії. А чому його українець не приймає як свого?

Чому йому нема місця в нашому Києві – культурній столиці України? Принаймні, мені б так, як мешканцю Києва хотілося б, щоб це було....

Чому ми не знаходимо десятків, десятків наших творців того, що ми можемо назвати високою світовою культурою?Чому ми так легко роздаємо своє коріння? У даному випадку, Росії?

Або от наші Герої.

От ви знаєте, Мануїльському було місце в Києві, де пам’ятник поставити. А одному з кращих гетьманів України – Івану Степановичу Мазепі, до сьогоднішнього дня ми не можемо знайти місце.

І прийшлось вивезти пам’ятник в Полтаву і там біля української церкви поставити. Кияни, як так?

Левко Григорович Лук’яненко за Україну 25 років відсидів у концтаборі російському....

Кияни, у вас 100 квадратних метрів скверу не знайдете для цієї великої людини? Чому ми боїмося дати місце для Степана Андрійовича Бандери?

Чому тому, хто захищав Київ – Петлюрі,-- нема три квадратних метри для його погруддя?

В якій пам’яті ми живемо взагалі?

Стоїть на «Арсеналі» 45-міліметрова гармата Муравйова з якою він зайшов у Київ і розстріляв до 15 тисяч людей. У нас могилки нема жертвам інтервенції Муравйова в Києві. А саме «розстрільне» місце у нас було – 30 метрів від парламенту, отуди в лісопарк".

--------------------------------------------------- КІНЕЦЬ ЦИТАТИ

   Тобто, і я тепер, полтавський жарналіст, веду до того, що тема ідентичності, тема цілісності нації, яка починається від слова, від мови, від пам’яті, культури, Героїв і закінчується, можливо, звичаями, традиціями – це невід’ємна частина національного становлення.

Друга частина – свобода і демократія. Але також інша розмова.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

  Повернуся до тих же. раніше мною згадуваних, письменника Короленка, композитора Дунаєвського, патріарха Мстислава, політика Петлюри, -- тобто людей, чиї імена пов"язані з Полтавою і Україною, бо вони тут тривалий час жили, або ж народилися.

Згадаю і Пушкіна, згадаю Мазепу... Вони з Полтавою саме пов"язані були дотично. Але ж вони зробили назву нашого міста брендовим і відомим усьому світові! А хіба ж це погано? Хіба ж це не можна використати для уславлення нашого міста і його мешканців надалі? Мазепу використовуємо (хоча як по-чесному, то його військо у знаменітій Полтавській баталії участь не брало, а могла б... і це могло б переломити хід битви).

Пушкін це окрема розмова. Мій колишній редактор Іван Бокій написав російською мовою книгу "Ветви пушкинского роду" . І вона хоч вже й була опублікована в горбачовському 1986-му (тобто в епоху, коли вислужуватися перед можновладцями не стало обов"язковим), але вочевидь допомогла моєму начальнику зробити дальшу кар"єру, його взяли в Київ на відповідальну редакторську роботу... ТАк що Пушкін кой-кому з наших "щирих українців" таки допоміг...

Але тепер повернуся до перелічених у верхньому абзаці історичних осіб.

Щодо Короленка зараз точаться особливо гарячі дискусії. Все поступово йде до того, щоби знищити пам"ять про цю видатну людину епохи, ХIХ та ХХ століть. Між тим, у нашому місті й до цього часу немає пам"ятника Короленку

Хоча є музей-садиба і на нього ведеться широкий ідеологічний наступ.

Не буде тепер пам"ятника Ісааку Дунаєвському - так він був композитором і трубадуром імперсько-більшовицького режиму. Але тоді й про Чехова, й про Рєпіна (див. вище) треба навіки нам забути, про їхні українські корені й гучні, європейського звучання, імена!

Давайте забудемо Чайковського і "іже с німі".

Але ж навіть ті імена, котрі не викликають сумніву сьодні, можуть схвилювати й обуритти наших ультрас завтра. Ось візьмемо Гоголя, теж полтавця. Чого варто тільки його "двулічіє" в написанні повісті "Тарас Бульба". Другий її варіант він переробив абсолютно на догоду царю-батюшкє.

А візьмемо ще знаменитого полтавця. Панаса мирного. Це взагалі, й що називається "ізначально" була загадкова наче Двуликий Янус особистість! 

Ось витяг з української Вікіпедії:

"... справжній Панас Рудченко був одним з найповажніших чиновників на всю губернію: статський радник (цивільний генеральський чин), кавалер п'яти орденів, начальник першого відділу Полтавської казенної палати. ... а от письменник

Панас Мирний став відомий широкому загалові вже після смерті".

Російська Вікіпедія уточнює ці обставини:"Уже в 1915 году полиция начала розыск «политически подозрительной личности» Панаса Мирного. Панас Мирный никогда не раскрывал своего псевдонима, не желая, чтобы его писательская деятельность испортила его карьеру, поэтому личность П. Мирного осталась для властей неизвестной.

После революции 1917 года Мирный поддержал Советскую власть, став её сторонником. Несмотря на свой преклонный возраст, он работал в Полтавском губфинотделе".

Ось такі нюанси в діяльності того, хто вважається українським класиком. Чи це не привід засумніватися в "українськості" пана-господіна Афанасія Рудченка? Співробітничав з "совєтами" -- хіба це не вирок письменнику Незалежної України?

Підемо далі. Згадаємо тепер безсумнівних і бездоганних українців, гігантів політичного життя європейського рівня, Симона Петлюру та Мстислава Першого (патріарха України).

Чому в наших коридорах влади не йдуть хоча би розмови про увіковічнення їхньої пам"яті - тобто створення музеїв, побудову пам"ятників? Ми що, як отой славнозвісний "переможець Дунаєвського", полтавський діяч Олег Пустовгар -- тільки й здатні, що нищить "ворожі знаки імперськості"?

А де ж наша здатність щось творити -- на добру пам"ять про славних предків і для виховання прийдешніх українських поколінь?

У Полтаві немає музею Патріарха Мстислава (номінально то він наче існує, це розбита вщент хатинка, яка падає від подиха вітру, але ж тут він народився, наш Патріарх...)

А де музей Петлюри? Або де хоча б скромний пам"ятник йому?

Де пам"ятники таким видатним українським літераторам як Євген Гребінка, Леонід Глібов, той же Панас Мирний? Як зберегли ми (крім балаканини) пам"ять про українця, видатного історика, публіциста та літературознавця-філософа Михайла Драгоманова? А він народився на Полтавщині, в Гадячі... Але ж пам"ятник і музей його цілком міг з"явитися й у Полтаві!

Пам"ятник полтавському науковцю, першовідкривачу Космосу і космічних технологій Юрію Шаргею-Кондратюку у нас правда вже існує, -- але чому ж його заховано на подвір"ї музею? А не стоїть він, приміром, на великій міській площі? Адже навіть знаменита програма "Аполлон", за якою людина вперше полетіла на Місяць -- вона була написана "за сценарієм" Кондратюка!

У 2020 році National Geographic випустили серіал "Космос: можливі світи", в одній з серій вшановується внесок Юрія Кондратюка. Наголошується що саме його ідея «траси Кондратюка», зробила можливою подорож на Місяць на космічні кораблі «Аполлон».

А що маємо в "чистому осадку"? Скромну стелу, фактично меморільну дошку десь в надто затишному полтавському подвір"ї...

ТАк само, наскільки мені відомо, вшанували й пам"ять великого українського вождя, лідера нації Симона Петлюри -- скромною меморіальною дошкою...

ПОСТСКРИПТУМ

Оскільки в цьому своєму дописі я зосередився в основному на літераторах і політиках (чиї імена так чи інакше пов"язані з Полтавою), то трохи виправлю цей перекіс... у кінці самому...

З Полтавою, схожим чином як і у письменника Короленка, пов"язана доля геніального конструктора космічних апаратів і ракет в СРСР Володимира Челомея. За місцем народження Челомей фактично був поляк (рідне його містечко Седльці тепер належиться Польщі). Батьки його переїхали до Полтави одразу майже після його народження у 1914-му році. Мати була українка, полтавського роду, батько теж мав українські корені.

Зазначу цікаву деталь: обидва великі конструктори-конкуренти — і Корольов (народився в Житомирі), і Челомей — мали українське коріння і розпочинали свій шлях до авіації та космонавтики саме в Києві... В цьому сенсі вони теж українці.

І ще пару абзаців про Челомея.

Челомеї мешкали в одному будинку з нащадками Гоголя і Пушкіна — Данилевськими і Биковими, у яких часто бували А. Макаренко і В. Короленко.

Найкращим другом Володимира став праправнук російського поета О. С. Пушкіна, згодом відомий учений-ентомолог О. С. Данилевський. Майбутній конструктор зростав і формувався в інтелігентному середовищі, грав на фортепіано, любив класичну літературу, багато читав... У Полтаві у 1922—1926 роках навчався в 7-річній трудовій школі № 10.

У 1926 році Челомеї опинилися в Києві, де Володимир Челомей продовжив навчання в школі. У 1929 році він спочатку вступив до технікуму; потім вступив на Авіаційний факультет Київського машинобудівного інституту (в 1933 році, невдовзі після вступу Челомея його реформували в авіаційний інститут).

Отже, українці Сергія Корольова у нас таки подекуди хоча б згадують і шанують, а про Челомея знають тільки фахівці в музеї космонавтики у Полтаві.

ПамЯтника, чи окремого музею присвяченого Володимиру Миколайовичу у місті немає.