Гопакерія місцевого розливу

     Тобто попередньо було анонсовано, що в полтавській Галереї мистецтв (Художньому музеї) мала відбутися ця зустріч і презентація моєї нової книги
        Книга має назву "ХОЖДЕНИЕ ЗА ТРИ МОРЯ", видана була цього літа у Полтаві, а чому саме написана російською – про це трохи нижче буде сказано. Щодо назви книги, то це, зрозуміло, щось було асоціативне з твором першого письменника-мандрівника Афанасія Нікітіна (жив і мандрував у кінці 15-го століття). «Хождение…» це моя вже сьома книга, попередні, мої здебільшого україномовні книги, також планувалося представити читачу.

        Вся ця колізія (захід, чи акція – як вам завгодно) була узгоджена попередньо з директоркою музею Ольгою Миколаївною Курчаковою. І я би нічого в данному випадку не писав і не виправдовувся: АДЖЕ ЩО ТАКИ НЕ ВИРОСЛО, ТЕ НЕ ВИРОСЛО! Захід не відбувся, бо в останній момент, коли вже й афіша була готова, адміністрація музею передумала…

     Для мене ж це виглядало як несподівана образа, бо я мав на меті показати свою роботу як письменника за ціле минуле десятиліття. Крім того, я 

хотів допомогти своїм донатом (пересилкою грошей) нашим ЗСУ... Причому підкреслю: головні аспекти були попередньо обговорені, а ідея афіші належала самій Курчаковій…
 

З директоркою музею була зясована й головна причина, чому моя книга написана російською (пані Ользі відомо що я все життя пропрацював в україномовних виданнях як журналіст). Це я зробив свідомо, бо значну частину тиражу розраховував  розповсюдити у ЛИТВІ (там я живу за сімейними обставинами). Я хотів щоб і литовці, наші глибокі симпатики, 

знали краще про нас і події і Україні. 

Щоб знали краще й змогли, захотіли допомогти матеріально..
Зрештою ж, у Полтаві презентація моїх книг не відбулася саме через РУСОЯЗІЧНОСТЬ останнього твору. Це усе сталося, наголошую, в останній момент – і я просто не встиг повідомити про цю відмову усіх людей, котрих запросив на цю акцію...
----------------------------------------------------
Проблема нігілізму українців щодо російської мови й культури (літератури) це дуже дошкульне й непросте питання. Я його хочу зараз детальніше описати. 

    Йде війна зі «старшим братом», нашим віковим сусідом і наглядачем, російською імперію. Ненависть до окупантів трансформувалась ось уже такі форми: ми відмовилися читати й поважати Пушкіна-Лєрмонтова, Лева Толстого й навіть фактичного полтавця, свого «в доску» росіянина й борця за громадянські права, Володимира Короленка… Хто на черзі? Мабуть, якщо вже брати ВЕЛИКИХ, то це Микола Гоголь. До нього також можна легко присікатися. Писав на російській мові. Кар»єру робив у Петербурзі й при дворі імператора… І коли цар виявив незадоволення, щодо кінцівки повісті «Тарас Бульба», Гоголь сумлінно переробив цю кінцівку – цілком в імперському дусі і на догоду своєму російському патрону…

    Я до чого веду? Війна з росіянами йде на повне взаємне винищення. Але насправді подібні війни закінчуються миром й тяжкими домовленнястими – щоб хоч якось ладити з агресивним сусідом. Імперії виникають і потім вмирають. Після смерті Римської імперії, навіть зник генотип, етнос, тобто римляни, котрі її населяли. Але! Залишилась велична архітектура. Маємо у спадок літературу на латинській мові (котра, втім лишилася у вжитку тільки в певних галузях. Наприклад у католицькому богослужєінні).

    Древнього могутнього РИМУ давно немає, але щось таки лишилося… Переконаний, що те ж саме буде і  з сучасною імперією зла, з рос. федерацією!

     Але якщо ще раз звернутися до історії, то можемо згадати:євреї зненавиділи композитора Вагнера, котрий став уособленням нацистських ідей Гітлера. Але іншіх німецьких композиторів-класиків і навіть за часів війни, єврейські музиканти і цінителі музики залишили в своєму «пантеоні»… Вірогідно, що так відбудеться й зі спадщиною культурною (і мовною) після загибели кацапстану. Щось залишиться в світовій культурі, а щось піде в темряву назавжди. 

      А ми з вами – хіба ж варвари, які спалили Рим вщент? Наші геніальні предки залишили свій слід в рамках імперської московитської культури і цей слід неоціненний, він буде жити! Говорю й про відомих всім вам композиторів з українськими коренями, й про літераторів, й про вчених… Не буду їх перераховувати. Але оскільки зайшло вже про музичну класику – то як оце сприймати шельмування на Полтавщині нашого земляка Ісаака Дунаєвського? По-перше, навіть якщо виходити з етнічної приналежності – то він не росіянин… По-друге, Дунаєвський писав бадьору музику, а не тексти. По-третє, якщо відкинути з його пісенної спадщини «ура-совєцькі» твори, то лишиться ще багато чудової лірики, романтики й інтонацій людяності, добра… 

     Шлях на який сьогодні встали українські культуртрегери й функціонери владних структур – він із зрозумілих причин деструктивний. Між іншим, на фронті, в зоні бойових дій ніхто не зважає, якою мовою говорить український солдат – російською, чи українською. Я це знаю майже достеменно, з першоджерел, так би мовити… Так чому б нашим радикально налаштованим националістам не зайнятися українською, рідною духовною спадщиною, замість того, щоби нищити спадщину «вражих москалів»? Особисто мене вражає саме руйнівна спрямованість «активістів». Не називатиму прізвищ, але чому цей  полтавський «дєятель»  поперся у Лохвицю нищити Дунаєвського, а не зайнявся, наприклаж увічненням пам»яті Патріарха Мстислава? Музей цієї людини–легенди в Полтаві руйнується, на нього у «активістів» не вистачає ні часу ні грошей!

     Я колись, дуже давно, особисто стрічався з Мстиславом-Скрипником, і думаю це історичний діяч, гуманітарна фігура світового масштабу заслуговує іншого ставлення й поваги! І саме в Полтаві!

     А чому у нас тільки й балакають про іншого земляка, про Симона Петлюру? Де музей Петлюри?

Перейменували вулицю? А де пам»ятник? Хоча б один?

      Отакий «мєстєчковий» підхід до справжніх культурних наших цінностей ні до чого доброго не призведе. Одних він озлобить (потенційних ждунів й проросійськи налаштованих). Інших введе у відчай, бо власне, крім перейменування вулиць ми не бачимо результатів нормальної українінзації. 

       Давайте ж скинемо з «пароплаву сучасності» ще й Гоголя з Короленком, і Чайковського з Рєпіним, а на додачу режисерів Гайдая і Довженка  (адже більшість фільмів останнього просовєцькі) – і тоді всі будемо спати спокійно. А сусідня імперія – вона від наших могутніх і рішучих дій точно злякається і здохне накінець!

       Покійний полтавський політик, лідер обласного осередку НРУ, який насправді був борцем за Україну і українізацію, за національну державу для нашого суспільства, Олександр Келим називав це  явище ГОПАКЕРІЄЮ. Він його дуже боявся – і мав рацію.  Воно смертельно небезпечне.  

       Але якщо повернутися знову до мого конкретного випадку (презентації і творчого звіту, котрі не відбулися у полтаві з об»єктивних причин) то я все-таки знов і ще раз приношу вибачення усім своїм друзям і прихильникам, а також й керівникам художнього музею -- бо вина останніх в тому, що сталося, мінімальна.
      Ми ще зустрінемося, мої рідні, -- але за інших, більш приємних обставин і подій!
З повагою до всіх, 

Віталій   Цебрій