Чужі як ріка Брахмапутра!

... Литовці одні з найбільших симпатиків України останніми роками, особливо у зв'язку з подіями російсько-української війни. Литовці приймають українських біженців, донатять українців у військовій сфері, підтримують у всіх питаннях, пов'язаних із нашим ймовірним входженням до ЄС. 
      Так от: минулої неділі я ходив в одну з найстаріших «бажнич» (церков) міста, але не тільки для того, щоб помолитися Богу. У мене в роки війни склалася певна місія, потреба власної проповіді, і водночас – матеріальної допомоги нашій армії. 

    Я взагалі-то бідний український пенсіонер. Тому, маючи деякі напрацювання у сфері журналістики та літератури, я почав видавати книжки. Маленьким тиражем... Але під час продажу їх у Литві (тут ще великий контингент населення розуміє російську, то довелося використовувати саме цю мову) -- у мене виходила завжди якась певна й немаленька сума! Нею я погашав свої витрати на вчорашнє «друкарство», залишалося трохи грошей й на майбутні аналогічні витрати, і ще я пересилав певну суму на допомогу українським збройним силам. 

      Минулий рік був у певному сенсі безплідним, - я не продавав своїх старих книг (залишки з тиражу), зате працював над новою... Я не переказуватиму її зміст, зазначу лише, що частково вона мала публіцистично-пізнавальний характер, але в кожному її розділі також йшлося і про війну. Різні люди з різних країн розповіли мені про своє ставлення до військових подій 2022-го – 24-го років, про свої симпатії та антипатії щодо росіян та українців. Ось така книжка вийшла. Я її назвав «Ходіння за три моря», пам'ятаючи  історичну класику (про купця Афанасія Нікітіна), яку проходив ще у школі. 
 

Отже, я прийшов у цю «бажничу», старовинний костел, збудований ще за князя Вітовтаса Великого, і заздалегідь, до початку служби божої, зустрівся і поговорив з ксьондзом. Батюшка-ксьондз, якого я вже знав особисто не один рік, цього разу сприйняв моє прохання (про милостиню на користь України та в межах його храму) без особливого співчуття. Мовляв, наприкінці служби, він, пам'ятаючи наші колишні стосунки, таки звернеться до пастви з проханням про пожертвування... Покаже з кафедри храму і нову книгу мою... Але при цьому литовський цей батюшка різко критично описав (у своєму розумінні) картину того, що відбувається між Україною та Росією. 

Мовляв, українці багато в чому самі винні у затягуванні кровопролитного конфлікту. Мовляв, вони, суспільство їхнє, страшним чином корумповано! Мовляв, те, що ЄС продає або просто дає українцям із озброєння (або коштів на покупку), – більшість грошей розбазарюється і йде «ліворуч», і значна частина зброї теж не доходить до лінії фронту, а дорогою десь безслідно пропадає. Мовляв, і Україна, і Європа з її європейцями втомилися від війни, але водночас литовці бачать безліч молодих українських хлопців та чоловіків, які відпочивають на пляжах... ну, наприклад, Туреччини! 

"Їм воювати треба йти, батьківщину захищати, а вони з дівками на сонечку гріються". -- нервово уточнив литовський "батюшка". 
 

     Я всі ці «посилання» та «наративи» чув уже не раз, і з інших вуст та джерел. Зі ЗМІ, – так сторазово вже було багато промов, і з різних кінців, дружніх та недружніх Європи та світу – і все в них обігрується дві тільки теми. Перша — небажання молодих українців воювати, відсутність у нації патріотичного пориву. І, звичайно ж, друга, це корупція в Україні. Тому випади ксьондза я сприйняв спокійно, від  безплідної дискусії свідомо пішов, і тільки-но зауважив, що у кожного з нас є своя «дзвіниця бачення» того, що відбувається, бо так вже влаштований світ... 
А закінчилася вся ця вчорашня історія тим, що наприкінці служби божої ксьондз справді зійшов на Кафедру і запросив парафіян зробити свій внесок на користь ЗСУ шляхом купівлі моєї нової книги...

 Я тут маю ще зробити одну ремарку. Я буває довго, буває швидко і з натхненням працюю над своїми книгами – вірю, що їх хтось прочитає (у Литві, до речі, багато хто все ще знає російську мову). Але щоразу в останні роки, коли справа доходить до продажу книги, я відчуваю дивний біль у серці та "маєту" душі. Адже це не кожному дано – стояти на паперті з простягнутою рукою... Це важко і болісно. Хоч і ціль благородна. 
Так, у моєму лише випадку зменшити муку мені допомагає думка, що мої кілька тисяч гривень допоможуть нашим хлопцям на фронті. Тоді я долаю свій біль, свої душевні муки та свій страх, – і йду, і сходжу на паперть. 
 

   І ось я зійшов. І ось, після слова свого духовного пастиря, литовці пішли повз мене до дверей храму. Ніхто при цьому не підійшов до мого імпровізованого прилавка з книгами. І йшли вони якось, трохи опустивши голови. Я зустрічав їх нервовою усмішкою, а вони відвертали погляди. 
І ось, коли з "бажничі" вийшов останній парафіянин, а сьогоднішня моя місія виявилася... гм... у багні (як не сказати брутальніше), тоді я ввімкнув мозок і почав болісно обмірковувати те, що сталося. По-перше, я раптом згадав вірш  поета з епохи декадансу, Саши Чорного.
 

Всеросійське горе

(цитую мовою оригіналу)

^{Итак - начинается утро.
Чужой, как река Брахмапутра,
В двенадцать влетает знакомый.
«Вы дома?» К несчастью, я дома.
В кармане послав ему фигу,
Бросаю немецкую книгу....}
 

І так далі. Хто хоче, той може легко знайти цей прекрасний вірш в Інтернеті, і насолодитися стилем автора та іронічністю його творчості. 
Мій же логічний висновок з усього цього, сказаного вище: українці зі своєю Україною чужі Європі та для всіх європейців, як та екзотична та далека річка в неймовірній Індії! Що нам робити? Послати в кишені цим «гейропейцям» і американцям усіляким дулю, як це робив при нагоді герой поета Чорного? 
 

     Але на війні дуля в кишені слабка підмога. Це не зброя. З фігою в кишені не перемагають... 
І ще мої думки закрутилися в тому напрямку, що нашого президента Зеленського все частіше і частіше критикують і принижують. І далекі зарубіжні європейці та свої рідні, українські... А навіть просто утримати стабільність у державі протягом трьох з половиною років війни – це мужність, це вміння, це політична мудрість і це подвиг! 
Отже, поки що обмежуся ще двома висновками. Перший: хоч ми й далекі, далекі від Європи, вона загрузла у своїх справах і втомилася від наших прикрощів і бід, – боротьбу треба продовжувати. Україна не долар, щоби подобатися всім. А навіть якщо ми незрозумілі, незвичні та неприйнятні в ЄС як індійська драхма, то це треба теж пережити. «Борітеся – поборете!» Так заповів нам наш могутній пророк Тарас. Не забудемо його слів. Це вже наша сильна зброя, це принаймні краще, ніж дуля в кишені. 
 

         Друге. Не зрадимо свого президента. Він вже пережив безліч величезних принизливих моментів у контактах з сильними світу – європейського та американського! Але місію він свою сяк-так виконує. Україна та українці досі не втратили жодного обласного центру та жодного великого (крім Маріуполя) міста. Не час тому розгойдувати човен і спішно шукати нового керманича. Я навіть бачу як посміхається диявольською усмішкою путін, бачачи на своєму ТБ на площах України «масові протести проти законів про НАБУ». Не треба поспішати, панове товариші! Не треба тішити москалів своїм розбратом. Навіть Уїнстон Черчіль робив помилки, але він вивів переможцями британців та Британію з жахливої і на початку начебто програної вже війни.

 далі буде