Війни та долі. Її батьки познайомилися у німецькому концтаборі. А тепер й саму догнало лихолиття...

   З часів тих, коли був ще юним, вже прожите ціле життя. 

Музичного таланту мені, щоб вступити до консерваторії, не вистачило, я став журналістом. Але й сама по собі «музична тема», і багато людей, музикантів та педагогів, які мене оточували в юності, були зі мною до кінця репортерської кар'єри.

Тетяна Георгіївна давно вже переїхала до Харкова. Але в минулі роки наші з нею помешкання опинилися в одному кварталі, і я часто бував у гостях моєї вчительки музики (вона викладала теорію і, зокрема, музичну літературу). Ми товаришували. Дружимо і сьогодні. Хоча нас розділили і простір, і час, і багато драматичних подій сучасної епохи. Ми листуємося і передзвонюємося. Я знаю про всі біди і всі радощі своєї вчительки. Тому саме важко було розпочати цю розповідь… Але… Почну з перших рядків життя.

Народилася 29 травня 1945 року в Німеччині, м. Дасов у родині музикантів (батько – Хмельницький Георгій Володимирович – скрипаль; мати – Данилова Катерина Лаврентіївна – піаністка). Батьки познайомилися у концтаборі… І це дуже моторошна, але й сентиментальна історія, про яку розповім пізніше. Колись... Ця любовна колізія варта цілого роману!

Але війна закінчилася, і родина Тані Хмельницької опинилася у Полтаві. Згодом, як плату за тягар робіт повоєнних перших років, Катерині Данилової надали у власність дуже дороге німецьке піаніно. Маленька Тетяна вчилася на ньому грати, і це були ще й перші «уроки композиції», бо дівчинка зростала та розвивалася в сім'ї професійних музикантів, а також була схильна до самостійних імпровізацій.

Про свій період дитинства та юності Тетяна Хмельницька розповідає так:

- І я, наслухавшись, наприклад, Баха, грала "баховські" імітації авторського, свого, тобто, зразка... Потім мої імпровізації стали органічно "своїми", як би без згадок "першоджерела", що дав поштовх. А ще трохи пізніше я навчилася писати ноти та робила музичні подарунки своїм родичам до дня народження.

Це мене налаштувало на творчі розмови музичною мовою - сама собі співбесіду влаштовувала... Фантазія та уява в мені буяли! І я зараз уже думаю, що це було початком, приводом та причиною для обрання професії. Рішення стати саме композитором прийшло у роки осмислення себе як особистості. Тобто у зрілості… Це відповідь на ваше перше запитання.

Невелика авторська репліка. Я запам'ятав Тетяну Георгіївну ще з перших років її викладання у полтавському музучилищі, вона була улюбленицею студентів і особливо (як не дивно) студенток… Наші панянки захоплювалися її, Тетяни Георгіївни, слов'янською жіночою красою. Правильні риси обличчя, величезні блакитні очі, русяве волосся довгою пишною косою… Нас же, хлопчаків-підлітків, наша вчителька муз-літератури, ці всі її зовнішні якості (плюс ще горда постава) безумовно, захоплювали. Але! Мабуть, її артистизм, якась аристократична аура, створювали дистанцію – і тому нашій юнацькій фантазії не дозволялося залітати надто далеко в думках і вчинках… Хоча щодо стосунків між юнаками-студентами училища та викладачами-жінками, то я навіть тоді, у ті пуританські радянські роки -- так, я знав про "романи" юних музикантів та їх прекрасними. чарівними викладачками…

Тетяна Георгіївна була і досить ліберальною, але й суворою та вимогливою вчителькою. Це було її амплуа. Але я все ж таки здивувався одного разу, вже після закінчення училища, дізнавшись, що вона перебралася до Харкова з тим, щоб трохи самій доучитися і зайнятися композиторством професійно:

– Для Вас, Віталію, ексклюзивно, відповім на запитання, чому я не залишилася викладачем теорії музики, загорнутим у програмні рамки. Мені захотілося вільної творчості. У рамках педагога відчувала себе скутою та обмеженою не лише тематикою, а й з інших причин. Мені хотілося розгортання свого дослідницького погляду на певні особливості музичного мистецтва. Музика – це не тільки експресія і чуттєвість, це особливе і політичне, і емоційне відображення свого історичного часу.

Це був якийсь конфлікт інтересів у моїй душі. Я намагалася не наполягати на своїх уподобаннях, і не «натаскувати» своїх студентів на фактах із життя інших композиторів. Деякі речі неможливо пояснити іншим, навіть коли сам їх досить глибоко розумієш. У музиці та її чудесах, у її історичних віхах мене захоплювали характери геніїв та їхнє оточення. Тобто, це речі надто складні для їхнього розкриття на лекції. І щоб їх відчути, треба самому спробувати, треба поринути у світ композиції та творчості…

Моїм другим питанням до метра української музики було:

    – Все же давайте повернемся в роки вашого дитинства, адже я хорошо знав Вашу маму Катерину Данилову... та й батька Георгія Хмедьницького.

– На жаль (або навпаки, дякувати Богу) батьки були до мене суворі. З раннього віку, тобто років з п'яти-шості, я по кілька годин на день була замкнена вдома під замком. Я сиділа в 12-метровій невеликій кімнатці (врахуйте, в ній було тісно, ​​спали в ній я, батьки, там же стояло наше чудове піаніно), і я самостійно займалася музикою. Чому «сиділа під замком»? Це тому, щоб зі мною нічого не трапилося, зі мною чинили так суворо!Батьки обидва займалися зі своїми студентами у Полтавському музичному училищі з ранку до пізнього вечора.

Мені ж, замість вуличної вільності, був доступний патефон з величезними дисками. Там були записи опер, симфоній, фортепіанних творів усіх часів і народів… Були платівки різних жанрів: скрипкової музики та органу, різних прекрасних солістів*-інструменталістів... А особливою розкішшю в моїх очах (крім патефона та фонотеки) було велике концертне піаніно фірми «Гроне». Це особливий раритет нашої родини. У «Стейнвегу» сама по собі дуже цікава 180-річна історія. Фортепіанна фабрика GROTRIAN-STEINWEG випускала свого часу такі інструменти, яким позаздрили б сьогодні багато володарів подібних раритетів... Цім піаніно моїй мамі після війни виплатили (замість грошей) заробітну плату в місті Печори на кордоні з Естонією... Було це в 1949 році.

І ось за цим унікальним інструментом мені дозволено було грати, сидячи на маленькому стільці, та ще (для зручності) із трьома оперними клавірами на сидінні.

Авторська ремарка. Музичну освіту Тетяна Хмельницька здобула у Полтавському музичному училищі ім. М.В.Лисенко на початку 60-х за класом фортепіано. Потім у роках 1970-1975-го вона навчалася у Харківському інституті мистецтв ім. І.П.Котляревського у класі професора Галини Тюменєвої (музикознавчий факультет). Натомість почала професійне займатися композиторським мистецтвом у класі Валентина Бібіка. Ось десь у цей час, у 70-ті, наші шляхи перетнулися. Тетяна Хмельницька розпочала свою викладацьку кар'єру у тому ж, рідному своєму, полтавському музучилищі.

Вона була вже одружена, ростила сина Петю. Поєднувати все це – роботу, сімейні справи та навчання у консі було непросто. Тому вона продовжила свою консерваторську освіту (за композицією саме) у класі метра українського композиторського мистецтва Дмитра Львовича Клебанова лише 1985-го… А після смерті вчителя навчалася у класі композиції далі та закінчила навчання у 1989 році.

Я вже не можу себе називати музикантом-профі і тому не ризикну дати критичну оцінку творчості Тетяни Георгіївни як композитора. Знаю – вона написала цілу низку симфонічних та фортепіанних п'єс. Чув деякі у її власному виконанні ще в 90-ті роки... Бачив відеозаписи концертів. Музика мелодійна, темпераментна, відчувається великий смак і вишкол… На жаль, жодного разу не зміг побувати на її творчих вечорах та концертів її симфонічних творів. На жаль, вона сама визнає, що композитору-класику в Україні важко прожити за рахунок своєї творчості. Зізналася: лише одного разу по лінії «держзамовлень», тобто міністерства культури, вона отримала кілька тисяч гривень гонорару. Заробітки переважно спорадичні. Меценати у нас перевелися. Заробити реально лише викладанням – у музичних навчальних закладах. Вік і домашні справи залишають дедалі менше місця для натхнення та творчості… Це якщо спробувати все позначити «високим штилем»

Якось, коли вже під час російської агресії ми поспілкувалися в Месенджері, я відчув зовсім сумні нотки в її одному. «сповідальному», як вона сама позначила жанр, монолозі :

- Віталію, любий, якщо відповідати як є, то і тобі і мені буде на серці моторошно... Я сліпну. Глаукома забрала одне око і почала відбирати останній, а він дає мені радість писати та бачити ноти. Усі накопичені та пережиті за десятиліття "болячки" почало турбувати мене і навіть мучити... Менше місяця тому відчула погіршення стану із серцем. Почала шукати відразу сімейного лікаря, бо перед цим, дізнавшись про свою онкологію, впала в депресію і кинула-припинила будь-яке спілкування з медиками та медициною. Марно було витрачати час на лікування, та й не хотіла. І грошей хронічно не вистачає. Але! Ось за мене взялася дуже хороша лікар-кардіолог, яка змусила мене лікувати серце, та й "онкологію" в тому числі.

Терміново потрібні стали різні ліки. Але знову ж таки – без грошей як їх придбати і як змусити себе думати більше про життя, ніж про смерть? Я розумію, що хвилюватися не можна, а творчі завдання відклалися самі собою. Парадокс: у той момент, коли людям нарешті стала цікавою моя музика (і слухачам, і виконавцям), я втратила можливість працювати.

У листопаді планувалася прем'єра «Сонати-Симфонії для скрипки та фортепіано». Почала редагувати свої старі твори, майже утвердилася та повірила у свої творчі сили, але доля зіграла злий жарт. Хвороби насіли. Мені важче стало думати про найважливіше

Ремарка 

Ну, а я у свою чергу жахнувся раніше: коли ще перед цим перед останнім поверненням до Харкова з-за кордону Тетяна Георгіївна з її Катею (дочкою) опинилися в еміграції. Вони втекли через війну (Харків тоді активно бомбили) доля закинула їх до Іспанії, до Барселони. Ледве зводили кінці з кінцями. Жили надголодь. Іспанці не дуже розщедрилися щодо біженців-українок. Урядові програми допомоги були дуже мізерні. Шансів хоч якось налагодити життя в еміграції було мало (дочка Катя хворіла і була повністю на утриманні у матері). Тож Хмельницькі знову зібрали речі та повернулися до України.

У Полтаві, вдома, навіть і Каті стало краще. І це – незважаючи на війну і на нальоти «Шахедів», що тривають:

– Заспокоїлася донька, прийшла до тями після нападів хвороби, – каже сьогодні Тетяна Георгіївна, – Це вже радує і дає нові сили жити… Син Петя допомагає мені матеріально, а я допомагаю грошима зі своєї пенсії Каті. Тепер Катя часто сама дзвонить мені і дуже намагається виявити свої до мене найдобріші почуття.

Синусоїдальна лінія моєї долі продовжує то падати, то підніматися в умовах глобальних ломок нашої епохи та нашого покоління.

Така моя, якщо коротко, сповідь.

  -- Дякую вам, моя люба вчителька, за цю зустріч та чудове спілкування!

* * *

Біографічна довідка. 

З 1998 по 2008 рік Тетяна Хмельницька викладає предмет «композиторської творчості» у «Школі сучасних театрально-сценічних напрямків» у Харкові. Вона ж і в цей же час викладає у харківській ДМШ №8.

Хмельницька, самотужки та зусиллями однодумців, регулярно та щорічно організовує конкурс юних композиторів міста.

Тетяна Георгіївна Хмельницька – автор музично-теоретичного посібника «Музична грамота у кольорі» (2004). Ще з кінця минулого століття вона – активістка Національної Спілки композиторів України, з 1997 року брала участь у багатьох акціях та творчих починаннях цієї поважної організації. Музика композитора Тетяни Хмельницької майже щороку звучить у концертах Міжнародного музичного фестивалю «Київ-Музик-Фест», вона виступає з авторськими концертами у Полтаві, Харкові, Києві та інших містах України