Він витримав перший шалений натиск політичної стихії

Романтика революції та її втілювачі
     

 … Він витримав перший шалений натиск політичної стихії. 

 Особисто я не люблю високих слів та пишних епітетів. Але Алексанра Келіма бачив у перші миті його кар'єри політика. І можу засвідчити: він вміє мужньо тримати удари, може лідирувати, один протистояти багатьом суперникам... А це, як мені здається, не остання риса, яка має бути присутньою у політиці.
       Ну, а ці дві події, з яких хотів би почати, відбулися чотирнадцять років тому (навіть більше, якщо мати на увазі дату публікації саме цих рядків,  тобто було це насправді більше тридцяти років тому -авт.). 

    Але що цікаво: обидва епізоди з однаковою силою закарбувалися в пам'яті.
                 Ось наприклад. Перший «неформальний» мітинг у Полтаві за часів горбачовської перебудови.
      Це була суперподія. Згадаймо, надворі був 1989 рік. 

     Тоталітарний режим ще мав відчутну міць, уся країна дружно йшла до комунізму. І крок ліворуч чи крок праворуч усе ще розцінювався як державна зрада. І якби мені, наприклад, хтось не з партійного чи комсомольського органу запропонував провести публічні збори… припустимо, на підтримку борців за той самий комуністичний вибір народу Афганістану, я б подумав тоді, що це якась провокація.
                                                                                    * * *
       Чудово пам'ятаю цю картину з далекого минулого вже століття, коли біля кінотеатру Котляревського зібрався невеликий (спочатку) натовп людей.

Десь усередині його переминався з ноги на ногу високий вусатий чоловік із мегафоном. І як після півгодинного очікування  -- а натовп тим часом зріс неймовірно і ним на невеликому пятачку важко вже було скерувати -- вусань загримів у свій рупор: 

«Мітинг будемо проводити у «Орла»! Пішли….»

   І великий гурт людей рушив за оратором. За ним же пішли й численні наряди міліції. Причому правоохоронців було ледь не більше, ніж мітингувальників. 

Але мітинг таки відбувся.
      

    І ось сьогодні питаю у Олександра Івановича Келима: 

-- А пам'ятаєш?
 - Так, звичайно! Як забути? У той момент, коли сказав «пішли за мною», біля самого ноги підкошувалися. Усі піджилки затремтіли. Єдине, що думав це, щоб люди не розбіглися. Слава Богу, народу зібралося біля «Орла» (пам'ятник слави російській зброї у Полтаві – прим. авт.) достатньо. Достатньо для того, щоб міліція в цю справу грубо не втручалася.
       

   А ось другий епізод. Він теж пов'язаний із Олександром Келимом. 

  Це теж відбувалося у Полтаві вперше. Досі компартійні чиновники не сприймали розвитку подій у нас всерйоз. І ось має відбуватися мітинг, який проводив на стадіоні «Ворскла» Народний Рух України. Ввін відбувся та отримав підтримку  величезної кількості людей – десятків тисяч.
           І ось напередодні мітингу, заради того, щоб він все ж таки відбувся, досягнуто домовленості про зустріч між керівниками обкому комуністичної партії Олексія М'якоти з «неформалами».
         Увечері у нинішньому будинку міськради відбуваються переговори (я був свідком цієї знаменитої події). З одного боку переговорів, з її високого боку, керує САМ Олексій М'якота. З іншого боку – Олександр Келім.
   Переговори звелися до відомої формули «хлопці, давайте жити дружно». Але ж це зараз можна гуморити… А тоді всім – і самим навіть комунякам – було дуже страшно! Комуняки боялися дикого бунту. А ми – диких сталінських репресій…
      
Але! Влада здригнулася. Мітингу дали «добро». Хоча не в усьому було досягнуто компромісу. Не про це зараз мова. Мені особисто здався символічним (хоч і курйозним) кінець цього першого раунду.

  – Олександре Івановичу, як усе закінчилося? Я пам'ятаю, всі в кінці навіть сміялися… тобто представники обох протиборчих таборів…
  - Так, тоді трапилася кумедна сцена. Коли обидві «команди»
закінчили дискусію, піднялися з крісел і попрямували до виходу, у дверях і сталася затримка. Класика навіть!   Як у Бобчинського та Добчинського – не могли вирішити, кому першим покинути приміщення... 

Олексій Сергійович М'якота каже, звертаючись до всіх: «Оскільки я у всьому залі зростання найвищого в суспільстві, радянської свідомості, , то першими виходять наші люди. Бо ми високі... ». А я йому: «Олексію Сергійовичу, ви помиляєтеся. Я вищий за вас». А він: «Та невже? Але ж у мене метр дев'яносто!» 

       А я: «А в мене метр дев'яносто два!»
       Він не повірив.
       Довелося підійти один до одного ближче, і помірятись… Ха-ха!
  

    Мій співрозмовник зараз сміється. Але тоді всім нам – і рухівцям, і «партократам» – було не до сміху… 

   Не дай Боже, щоб подібне протистояння ще раз повторилося у нашому суспільстві. Ще раз може не скінчитися мирно.
     І ось нарешті третю мить. Власне, цей епізод став приводом для цієї нової зустрічі з Олександром Келимом. Нещодавно у Полтаві, у мистецькому салоні пройшла виставка робіт художника. 

    Келим-політик . Це вже минуле,  А от  саме тепер ми більше говоримо про мистецтво:
 

 – Олександре, ви задоволені сьогодні своїм нинішнім статусом, чи не шкодуєте часом політичних баталій?
   – Двічі не можна вступити в ту саму річку, тобто воду, яка тече повз тебе. Так, я дуже задоволений, що зараз є можливість вільно творити та самовиражатися
 

Ваші картини мають такий… хм… похмурий колорит та досить мінорний загальний настрій. Це так не в'яжеться з вашим зовнішнім виглядом і манерами – манерами тобто веселої людини!
 – Мабуть, що так. Хоча мої улюблені образи це ніч, місячна ніч, місяць... Може, звідси враження про «колорит»?

           Я ПОВИНЕН і про це розповісти теж.

 Сьодні, через 35 років прісля найважливіших подій, ми з паном Олександром зустрілися знову. Говорили про дні, коли йшли (як кажуть тепер) змагання за НЕЗАЛЕЖНІСТЬ.