Чому я не люблю політику й тих, у кого "активна життєва позиція"...

Одразу про мотивації.

 Мені дуже неприємно спілкуватися зі своїми любими полтавцями, особливо напряму, й особливо з тими, котрі в більшості своїй активно реагують на мій блог. Але я вирішив звернутися до тих своїх знайомих й незнайомих ... гм... хотів сказати односельців... так Польтава це велике село, тому можна сказати й  ОДНОСЕЛЬЦІ! Любі односельці! Я розумію, що ті з вас котрі мають клепку в голові, ніколи не напишуть тих рядків, котрі одержую від не менш "любих" регулярно". Тому я звертаюся передовсім до вас.

Шановні земляки! Я ніколи не буду вашим мером, не збираюсь, й думаю, що на даний конкретний момент бути вашим мером (у будь якому випадку)  це втратити велику частину, можливо найкоштовнішу, самоповаги! Панове! Я полтавець до мізка костей, прожив тут більше  сорока років, й тут пройшла більша частина моєї професійної кар"єри. 

Я працював журналістом у багатьох престижних виданнях України (не тільки Полтави). Але  не це навіть хотів вам нагадати ( а хто не знає - повідомити). Останні кілька років я живу в Литві, але --  я живу  в цій країні не весь час а  половину. Сьогдні у литовців велике свято. Воно зветься День Держави.

Нам би повчитися у цього народу як треба захищати свою національну гідність й розбудовувати державність. В кінці  я про Литву ще скажу пару слів, але тепер  хочу звернутися до земляків й однодумців. Ми  любимо Україну. Ми любимо її всі, але кожний по своєму. Але  саме останні роки, коли доля дала нам шанс збудувати щось схоже на державу, ми між собою б"ємося й гриземося, мов ті собаки.

ТАк: як собаки... ПОКОЙ НАМ ТОЛЬКО СНІТСЯ... Натомість я з печаллю. бачу, що нас роздирають скажені містечкові заздрощі один до одного, злоба й когутярське самолюбство. 

Я живу в Полтаві, повторюю, з  1969 року. Тепер буваю тут дуже часто й не втрачаю зв"язків з жодним з друзів, котрі ще живі, але й не забуваю жодного з ворогів. На жаль, і  як не дивно, ворогів собі надбав саме в останні роки й  саме на цьому сайті (з тих хто активно відгукується на мої блоги). Висновок невтішний.  Наша людина радше насере на голову сусіду, особливо якщо запідозрить його в  тому що він "не наш". Тобто - якщо він вивчився, став докторантом якимось й поїхав закордон читати лекції. Або просто заробляти як дальнобійник,.. Або просто з якихось причин поїхав за межі держави й  насмілюється звідти щось патякати  й чомиусь вчити співвітчизників.

..... Якось давно, будучі в Трускавці (а це наш Захїд), я був свідком житєйської сцени, коли один мужик попрохав в другого цигарку. Той дав. А перший  йому раптом дає  полтинник. Той хто дав - здивувався, й сказав першому "Навіщо"?  А перший відповів: "Знаєте, я працююю багато вже років в Європі, там у них так прийнято... ви вже вибачте... "

  Оце до чого я? В Європі нашого брата вчать зовсім непоганим речам. Тяжко працювати.  Поважати гідність іншого.  Поважати закон. Навчатися високим технологіям й  дисципліні праці. Не давати хабарі. 

Та мало чого ще  хорошому нас ще вчить  Європа? Загадайте й Тараса:"Чужому навчайтесь, свого не цурайтесь!"  Ми ж, придурки, робимо все з точністю до НАВПАКИ.  Чужому не навчаємося, бо аж надто зарозумілі. Свого теж цураємося --- аж надо у тих числених випадках, коли цей свій (своя своє свої) пробуує вам (нам) донести  інформативно якісь мінімальні правила  людської поведінки й натякає на те, що так караще жити в цивілізованому суспільстві...Так вигідніше жити. Так жити заможніше для всіх. Так живе  і Європа, й Азія, й Америка, - бо ці закони  й моральні норми давно вже вироблені й  апробовані в НОРМАЛЬНОМУ СВІТІ.

Але ми ненормальні. 

Я от узяв й проаналізував: хто й які відгуки пише блогерам  сайту ПОЛТАВЩИНА. Власне, й аналізувати нічого.  Ніхто нікому нічого  не пише. Або ж так сказати: ніхто нікому не пише нічого підбадьорливого, конструктивного й "у тему"... Погигикати й матюкнутися у спину блогеру (журналісту або політику) -- о, це по нашому, по-полтавськи! 

 Я раптом перестав радіти, що одержую мало не кожного разу масу відгуків й реплік - нехай навіть з матюччям... Признаюсь чесно: я радів й матюкам на свою адресу й цілком щиро.  Бо це логічно: раз гнівається людина,значить чимось я її зачепив, чимось дошкулив. Гірше ж коли просто нуль реакціїї -- значить тоді читач до тебе просто такииий байдуууужий!

Але сьогодні, сидячі на карнтині  далеко від свого  Каунаса (він справді став мені мало не рідним) я білою заздрістю заздрю литовцям. Вони теж хуторяни по своїй ментальності як  і ми! Вони теж втратили за минулі століття аж надто багато від своєї державності й вплмиву в Європі.  Але вони - нація! А не стадо баранів й кодло кугутів. Вони сьогодні о дев"ятій вечора співатимуть свій литовський державний гімн. Я точно знаю: співатиме вся Литва, стоячі, притуливши правицю до серця.

А от я сиджу тут й гортаю сторінки блогів й блоггерів  рідного сайту ПОЛТАВЩИНА. Бачу одне: усім  моїм колегам їхній читач виставляє "нулі"... Жодної репліки, жодної оцінки, жодного доброго слова підтримки!

Тому я звертаюся до своїх найзапекліших друзів: Могутнього Мага,  Я дам вам парабелум, Інтоксикації. Дядька (чи Дідька, пардон?) та багатьох багатьоїх інших! Будьте людьми! Перш ніж кинути чергову какашку в свого сусіда,  а чи навіть якогось дивного іноземця, --- подумайТЕ!  Адже будь яке гімно й будь ким кинуте, -- насправді це бумеранг. 

Й чи не тому ми вже ось тридцять три роки будуємо свою державу, будуємо... а  таки стоїмо,  немов обісрані, на одному й тому ж місці....................................