Розмір тексту

Погрози у фейсбуці та реальний вирок суду

Три місяці тому суд у Полтаві засудив до 2 років умовно Андрія Князева, який погрожував мені, як журналістці, та викликав погрози від інших людей

Влітку цього року завершилася епопея із розслідуванням та судовими розглядами кримінального провадження, яке було відкрито по моїй заяві з приводу погроз у фейсбуці. Судячи з неоднозначної реакції, багато людей забули та/або не знали деяких важливих обставин цієї справи, тому я обіцяла публічно розповісти усі подробиці.

Передвиборчий та виборчий процеси змусили відкласти виконання обіцянки. Трохи із запізненням, але публікую розповідь. Тексту дуже багато, тому будьте готові стомитися читати.

***

Понад три роки тому я отримала погрози від людини, якій не сподобався мій журналістський матеріал. Ці погрози були обмежені лише соціальною мережею. У моєму випадку це був фейсбук. Втім, тоді все сприймалося цілком реально. Оскільки минуло багато часу, реакція окремих людей на вирок суду показала, що дехто не розуміє або не пам’ятає обставин. Тому викладу хронологію подій. Більшість фактів можна вважати об’єктивними, адже їх можуть підтвердити колеги і не тільки.

Початок — арка

Почати треба з подій, які передували погрозам. А саме — із сутичок біля арки «Газетного ряду» у 2017 році. Якщо дуже коротко, то частина громадськості виступила проти створення кафе в арці будинку на вул. Соборності, 27, яка слугує проїздом для техніки. 5 квітня черговий протест вилився у сутички із найманими охоронцями кафе. У результаті травми отримали не менше 10 осіб, серед яких було і серйозне ножове поранення.

Поліція у тих подіях взяла опосередковану участь і спробувала вгамувати людей, коли було запізно. Втім, правоохоронці взялися за справу вже після. За фактом сутичок вони відкрили кримінальне провадження, в рамках якого отримали від суду дозвіл на доступ до приватних даних 60 абонентів, які знаходилися у вечір сутичок біля арки. Причому, у різних клопотаннях були прохання про різні ступені доступу: від місця розташування в той чи інший час аж до інформації про зміст телефонних розмов.

З цього приводу важливо акцентувати на кількох нюансах:

1. Те, в який спосіб поліція отримала дані, що користувачі цих номерів знаходилися у той вечір поблизу арки.

Ідентифікувати такі дані абонентів можна лише за допомогою спеціального пристрою — комплексу виявлення ідентифікаторів мобільних терміналів. І на час сутичок у полтавських правоохоронців офіційно цього комплексу ще не було — вони тільки проводили тендер. Договір на придбання такого пристрою був  підписаний лише 19 травня — за 1,5 місяця після подій. Тобто, найімовірніше, поліцейські уже мали апарат на час подій і використовували його в той вечір.

2. Те, хто насправді опублікував приватні дані.

Ухвали суду на ґрунті клопотань поліції були опубліковані у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Це абсолютно відкритий портал і знайти інформацію на ньому може будь-хто. А пошук документів щодо розслідувань подій біля арки «Газетного ряду» є одним з найлегших — достатньо «вбити» кілька ключових слів. Реєстр сконструйований так, що імена осіб анонімізуються автоматично (у більшості випадків). Також зазвичай закриваються адреси, назви компаній, номери телефонів тощо. А от в ухвалах, які стосуються доступу до даних сім-карт тих, хто був на місці сутичок, номери телефонів не були «закриті» для перегляду. Вони є у реєстрі і сьогодні — у повному обсязі.

3. Те, для чого ми опублікували інформацію про номери.

Під час роботи над матеріалом уся редакція брала участь в обговоренні питання: чи варто публікувати номери абонентів. У списку поліції були термінали як охоронців «Скорпіона-2016», які обороняли арку, активістів, що протестували проти її забудови, так і пересічних громадян, які взагалі стояли осторонь і просто споглядали. Тому ми вирішили з’ясувати, чи знають люди взагалі, що є фігурантами справи (адже офіційно дані про місцезнаходження людей поліція могла зібрати тоді лише шляхом опитування і ці особи знали б про це). Для цього ми вибірково подзвонили на кілька номерів зі списку і опитування показало — їхні власники не в курсі, що ними цікавиться слідство.

Враховуючи це, редакція вирішила опублікувати номери з мінімальною модифікацією (закрити частину номеру) — щоби їх власники були в курсі того, що відбувається. Виходили ми з того, що всі дані є у відкритому доступі, а людям, які не робили нічого протизаконного, боятися нема чого.

Невдоволення Князєва

Серед власників частково опублікованих номерів був і Андрій Князєв — колишній антимайданівець та «гвардієць Януковича», а нині АТОвець без офіційного статусу, бо пішов на Донбас добровольцем. Зараз я уже знаю, що Князєву не сподобався матеріал і те, що його ім’я там фігурувало. Мені важко сказати, чи висловлював він це десь у коментарях, але він точно не дзвонив і не приходив у редакцію і не зв’язувався зі мною, аби висловити свої побажання щодо редагування чи видалення статті. Як не став він і писати заяву до поліції або подавати позов до суду з цього приводу.

Натомість він вирішив висловитися у соцмережах. У фейсбуці він використовує не менше двох сторінок. Спочатку з однієї з них (зараз вона підписана як Андрій Князєв) він надіслав мені приватне повідомлення наступного змісту:

Ещё не догадываешься куда ты влезла!...Передавай привет бузыне!... Ещё не догадываешься куда ты влезла!...Передавай привет бузыне!...

Довідково. Олесь Бузина — український телеведучий та публіцист, якого застрелили у квітні 2015 року біля власного будинку. 

Повідомлення я не побачила і на нього не відповіла, бо ця сторінка не була серед списку друзів моєї. Фейсбук автоматично переводить такі записи у запити на переписку. Запит цей я побачила лише після того, як дізналася про публікацію Андрія Князєва.

Так, наступного дня, з іншої сторінки — Позывной Князь (яка зараз абсолютно порожня) — він опублікував пост, у якому заявив, що інформацію про номери телефонів я отримала особисто від поліції як «злив», що після цього якісь «невідомі» почали «тероризувати» абонентів і натякнув на те, що мене проти волі відвезуть у Донецьк. Один з ключових моментів — Князєв закликав до максимального поширення його публікації і дав посилання на мою сторінку. І його друзі, знайомі та підписники взялися за справу.

На скріншотах, які я зробила перед тим, як подавати заяву щодо цього в поліцію, зафіксовано, що пост Князєва поширили не менше 23 разів, він зібрав 8 гілок коментарів, кожна з яких мала додаткове обговорення, а також 19 вподобань. Насправді реакцій було більше. Пам’ятаю, що «лайків» було близько сотні. Щодо репостів і коментарів сказати точно вже не зможу.

Та окремо варто зупинитися на вмісті коментарів. Дописувачі жваво обговорювали, що саме зі мною варто робити і натякали на зґвалтування та вбивство. Все це були дорослі чоловіки і деякі з них на фото виглядали доволі грізно. Едуард Ткаченко тоді у своїй публікації доволі вдало поєднав обличчя «карателів» із їхніми коментарями.

Звернення до поліції

Все це я зібрала докупи і віднесла до поліції — разом із заявою про погрозу вбивством та насильством щодо журналіста у зв’язку із здійсненням цим журналістом законної професійної діяльності (ч.1 ст.345-1 ККУ). Зв’язок тут прямий, адже я журналістка, а пост і коментарі були викликані саме моїм матеріалом.

Поліції я вказала, що підозрюю не тільки Андрія Князєва, а й Данилу Плахова, Руслана Зарубіна та Віталія Солоного. Адже вміст їхніх висловлювань також містив погрози.

Слідчі допитали їх усіх і всі ці кремезні чоловіки, які на деяких світлинах мали грізний вигляд, а іноді — тримали у руках зброю — заявили, що просто жартували і обговорювали. І що нічого «такого» вони на увазі не мали і не збиралися втілювати обговорення у життя.

Ба більше — Андрій Князєв додав, що перед тим, як опублікувати допис він подзвонив у редакцію «Полтавщини» та попросив видалити статтю, але йому відмовили. Цей показ неправдивий, адже він до нас не дзвонив. І свідчення про це готові були надати мої колеги. Жоден слідчий, до речі, цього у редакції так і не спитав, хоча такий факт планували додати у матеріали провадження. Також Князєв пояснив слідчим, що діяв на емоціях і теж насправді не бажав мені зла.

Важливий момент: публікацію про сутички біля «Газетного ряду» ми розмістили на «Полтавщині» 3 травня, приватне повідомлення Князєв надіслав мені 23 травня — за 20 днів, а пост опублікував 24 травня. Тобто важко назвати його дії суто емоційною реакцією.

Втім, слідчим вистачило цих пояснень, аби закрити справу. Коли за рік, у липні 2018 року, я прийшла до відділку поліції, аби спитати, на якому етапі розслідування, то дізналася, що провадження було закрите через «відсутність складу злочину».

Перше закриття провадженняПерше закриття провадження

До цього випадку я довірилася поліції, адже справа набула розголосу і, враховуючи суспільну важливість, мені обіцяли 100% доведення її до суду. Тому у мене не було адвоката і я почала вивчати, чи маю час на оскарження цього рішення слідчого. Поки розбиралася, написала пост з обуренням у фейсбук. На публікацію відреагувало керівництво ГУНП і розслідування поновили.

Лише після цього інший слідчий вирішив, що варто було би призначити психологічну експертизу, яка мала визначити, чи завдали ці погрози шкоди моєму емоційному стану. До цього, за клопотанням поліції, була проведена експертиза щодо вмісту постів і коментарів, яка показала, що вони «могли сприйматися як реальні погрози».

Отже, більше, ніж за рік після подій, я сиджу у психолога і намагаюся згадати: як я себе почувала тоді, що відчувала і чи впливає це на мене досі. Спойлер: експертка у звіті вказала, що це не завдало мені шкоди, але це не так.

Минув ще рік і справу знову закрили. Дізналася я про це теж випадково. На той час я вже змінила житло і власниця попередньої квартири, яка приходить туди раз на місяць, побачила лист і передала його мені. Причина закриття провадження була така сама — відсутність складу злочину.

Друге закриття провадженняДруге закриття провадження

Все повторилося — пост у фейсбук і поновлення провадження без додаткових оскаржень з мого боку. Вже цього разу я вирішила не покладатися на власні сили і підключити адвоката. Але знову спойлер: він так нічого і не зробив. Це був безкоштовний захисник від регіонального центру вторинної правової допомоги, з яким я мала одну зустріч і купу обіцянок, та більше його не бачила.

Втім, його допомога вже не знадобилася. У листопаді 2019 року Андрію Князєву вручили повідомлення про підозру — за 2,5 роки після подій. Більше ніхто з названих у 2017-му людей підозрюваним не став.

Саме в день вручення підозри я і зустрілася із Князєвим вперше — у кабінеті прокурора. Ще там він перепросив, а потім зізнався, що набрехав у показах і не знає, навіщо він все це робив. Ще тоді, восени 2019-го, Андрій Князєв погодився визнати провину і публічно вибачитися. Натомість ми домовились, що на суді я не вимагатиму суворого покарання. Жодних цивільних позовів і заяв про відшкодування подавати я і не планувала, хоча могла це зробити і мала для цього інструменти.

Вплив погроз

Річ у тім, що перший тиждень після подачі заяви до поліції я не виходила на вулицю сама. Певний час до редакції і назад мене супроводжували колеги. Ми всі побоювалися того, що хтось все ж вирішить втілити погрози у життя. І поки ми не видалили пост з фейсбуку шляхом скарг до адміністрації, такий сценарій здавався цілком реальним. Перший час я навіть серйозно думала про те, аби кинути все і поїхати до батьків.

Лише дуже віддалено може здатися, що ситуація жодним чином на мене не вплинула. Зізнаюся — мені довелося провести кілька сеансів із психотерапевтом, аби позбутися відчуття, що кожна невдоволена моєю публікацію людина планує мене вбити чи покалічити. Тобто я мала усі підстави клопотати про відшкодування витрат на послуги психотерапевта і додати туди вартість з десятка матеріалів, які я вирішила не писати через острах.

Вирок

Сам судовий процес був стандартним: підготовче засідання, узгодження позицій, перенесення слухань тощо. Все це розтягнулося аж до кінця липня 2020-го. Оскільки Князєв в усьому зізнався, досліджувати усі матеріали справи суддя Октябрського райсуд Полтави Тетяна Січиокно не стала. 31 липня вона винесла йому вирок — 2 роки умовно. На сьогодні, він уже набув законної сили. Далі Князєву треба рік відмічатися у дільничного і не виїжджати за межі України. Це увесь вміст покарання.

Усього цього можна було уникнути — навіть суду. Ще в перші місяці розслідування поліція запропонувала вирішити все так, аби Князєв взагалі не отримав обвинувачення. І я погодилася. Моїми умовами були: зустріч у присутності правоохоронців та публічний допис із вибаченнями — за аналогією з тим, де були погрози. Замість цього я отримала лише повідомлення про закриття справи і брехню у показах.

Тому довести справу до суду і отримати реальне визнання винуватості було моєю принциповою позицією. Якби суд не призначив взагалі ніякого покарання, цього теж було би достатньо. І в цьому немає жодної краплі особистого — лише ставлення як до прецеденту. До того ж, під час судового розгляду, і я, і Князєв, дійшли спільної думки та жодних претензій не мали.

Річ у тім, що, за даними поліції, Інституту масової інформації та «Платформи прав людини», з 2006 до кінця 2018 року складно знайти і сотню кримінальних проваджень, які стосуються злочинів, вчинених щодо журналістів у зв’язку із їхньою професійною діяльністю. Скільки з них дійшло до суду — достеменно невідомо. А у перші 5 місяців 2019 року, з 77 розпочатих кримінальних проваджень 63 було закрито, а до суду було передано 6.

Юрист Ігор Городиський у коментарі проекту MediaLab пояснює таку статистику двома фактами: невеликою кількістю звернень самих журналістів, а також тим, що правоохоронці озираються на рішення колег, досвід яких невеликий. Саме тому справа щодо Князєва була такою важливою — не для покарання людини, а для прикладу і створення практики.

І цінна вона не тільки для журналістів. Це чи не єдина в Україні справа, в рамках якої конкретна людина отримала реальний вирок за погрози у соцмережах.

В українському соціумі, на жаль, і досі погрози, булінг та різного роду осуд в «інтернеті» сприймаються як щось несерйозне. І якщо людина ставиться до цього як до чого реального, то отримує нову порцію критики. Водночас лікарі вказують, що фізично організм реагує на уявну загрозу життю таким самим чином, як і реальну. Іншими словами — цькування у соцмережах приносить рівно таку саму шкоду, як і реальне.

Про автора

Дарина Синицкая

Дарина Синицкая

Журналістка

7
Останні публікації:

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему