4.02.2014 | 1:50

Розірваний договір

Ситуація в країні з кожним днем втрачає ознаки керованості. Жодна сторона конфлікту не спішить брати на себе відповідальність. Але справжній драматизм ситуації полягає в тому, що ані режиму, ані опозиції відступати нікуди – за спиною смертоносне провалля. Тим часом черговий клінч, в який увійшли політичні еліти, спрямовує економіку в стрімке піке а суспільство штовхає у вир громадянського протистояння.

Руйнація «президентської» вертикалі в ряді областей, роздвоєння державного суверенітету внаслідок створення Народних Рад – все це зовнішні ознаки того, що механізм влади дав серйозний збій. Систему лихоманить.

Симптоми тяжкої хвороби Левіафана української держави відомі усім. Більшість з них чинна влада успадкувала від своїх «папередніків» і «папередніків папередніків». Це тотальна корупція, олігархічна модель економіки, непотизм у вищих щаблях влади тощо. Ряд симптомів з’явився вже безпосередньо як наслідок діяльності режиму Януковича. Найпомітніші з них це «обрубування» законодавчої та судової гілок влади, свавілля зрощених з криміналітетом «правоохоронних» органів, недостатня репрезентативність поточного скликання ВР, «хитання» в зовнішній політиці…

З цими та іншими симптомами нездорової держави ми жили два останні десятиліття. Організм українського суспільства зміг пристосуватися до таких умов і подібний стан речей ні в кого не викликав реального спротиву. Навіть Евромайдан спершу не становив жодної реальної загрози системі, для якої вищезазначені симптоми стали способом буття. Але коли пролилася кров, смисли протистояння змінились і система посипалась.

Причина цього не тільки і не стільки в Майдані. Майдан – це наслідок. Він лише каталізатор: субстанція, що змінює швидкість трансформаційних процесів у суспільстві. Отже справа в інгредієнтах цих процесів. І ці інгредієнти сьогодні такі, що породжують народний бунт. А це, в свою чергу, пряма ознака того, що в українській державі сьогодні порушено принцип суспільного договору. 

Суть цього принципу проста. Згідно з ним люди в обмін на захист своїх прав добровільно відмовляються від частини своїх свобод і підкоряються владі. Якщо держава перестає бути гарантом захисту цих прав, народ має право «розірвати» суспільний договір. Чи відповідає сьогоднішня система влади в Україні потребам простого українця, чи захищає його права і свободи? Ні. Навпаки, режим Януковича розгорнув системний наступ на демократію і громадянське суспільство в. 

Тому, коли дехто з можновладців називає людей на Грушевського і Майдані «екстремістами» та «терористами», хотілося б їм порадити заглянути до підручника з політології чи конституційного права. Зрештою, можна звернутись і до нині часто цитованої 5 статті Конституції України, де зазначено: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Майдан таким чином є прямим виявом того, що значна частина українського суспільства «відкликала» свій мандат довіри до влади.

А тим часом політичні експерти на всі лади вихваляли «переможну» тактику Януковича у боротьбі з Майданом, тобто повний «ігнор» його вимог. І це в той час, коли ці вимоги підтримує половина населення всієї країни! Тоді, коли старий суспільний договір порвано і суспільство вимагає нового! 


Владні політтехнологи, в дусі 2004-го, почали звозити до Києва провладний електорат. Мовляв, у 2015-му вистачить і без вас. Насправді, прикриватись інертним електоратом Партії Регіонів від повсталого народу – справа невдячна. Та частина українського суспільства, яка залишається байдужою до вимог Майдану є апріорі недоговороздатною. Тобто вона не здатна встановлювати свій соціальний контракт. Її взаємовідносини з владою – це стосунки клієнта і патрона. Натомість договіроздатна частина українського соціуму вибудовує свої стосунки з владою за схемою народ-працедавець – влада-найманий працівник. Але, через відповідне сприйняття всіх українців як своєї безмежно відданої єнакіївської клієнтели, єдиною реакцією Президента на ситуацію стало прагнення відсторонитися від власного народу.

Тому нічого дивного немає в тому що після парканадцятого віче радикальне крило Майдану прибрало ініціативу до своїх рук. Тільки тепер, після майже двох місяців стукання в двері влади, ніхто розмовляти з Януковичем вже не хоче. Так само як і з опозицією. Новий суспільний договір може бути укладений не з політками, а з новою якістю системи. 

Тому на перемовинах влади і опозиції мова повинна йти саме про відновлення суспільного договору між договороздатною частиною суспільства і владою, незалежно від того, кому вона дістанеться. Вимоги Майдану - це лише шляхи відновлення цього договору. Якщо вони і цього разу будуть проігноровані, без нового соціального контракту, ми отримуватимемо нові бунти і нові майдани. 

У системи не залишилося виходу. Вона або повернеться обличчям до людей або колапсує.

Про автора
Останні публікації