Розмір тексту

Чому Майдану не потрібна революція

В політиці завжди знайдеться місце для різноманітних маніпуляцій. І, на жаль, Майдан, як вагомий фактор політичного життя України, також опинився в орбіті різних маніпулятивних сценаріїв та технологій. Незалежно від форми та масштабу, всі вони запускаються з єдиною метою - каналізувати позитивний протесний потенціал українців. Ні для кого не секрет, що більшість з них розробляються на печерських пагорбах. Однак, ця більшість не вичерпує, як це прийнято казати у соціологів, «генеральної сукупності» усіх маніпуляцій що мають вплив на Майдан.

   Нажаль, вакуум нових програм, чітких стратегій і позитивного контенту, в якому законсервувалась опозиція з часу приходу до влади Віктора Януковича має своїм наслідком те, що нинішні лідери опозиції не здатні ефективно очолити протест. Більш того, опозиція сама нині несвідомо доповнює всю гаму політичних маніпуляцій довкола Майдану. Робиться це головно через брак ідей. А коли не вистачає ідей, то, як відомо, під рукою опиняються слова. І в цьому домінуванні слова над ділом  Майдан програє досить суттєво. Слів занадто багато, слів ні про що і не про те. Звісно, зараз не час критикувати опозицію. Та  мова і не йде про те щоби в черговий раз полити її липкою субстанцією критики. Просто хочеться назвати врешті-решт речі своїми іменами…

 

Очевидно - щоби забезпечити своє виживання сьогодні і досягти успіху в майбутньому, Майдану  необхідно виплутатися з павутиння облудних, маніпулятивних заяв. Головним словом, що має бути виплетеним з цього павутиння – є слово «революція».  

 

  Так, скелет майдану сьогодні складає революція гідності.  Це -  революція громадянського суспільства, яке і створило цей Майдан. Власне, апелюючи до гідності кожного українця, революція гідності замикається на ментальному просторі свідомості кожного з нас. Тому екстраполяція революції гідності в соціально-політичну площину, спроби реанімувати привиди попередніх революцій – це шлях в нікуди. Ознаки соціальної чи політичної революції в Україні сьогодні відсутні. Хоч низи вже і не хочуть, верхи ще можуть. Політичну революцію в Україні вигадали самі політики. Безвідповідальна риторика багатьох опозиційних спікерів перетворює Майдан в об’єкт навіювання, сугеренд. Майдан дійсно ризикує стати заручником псевдореволюційної і квазімілітаристської риторики своїх лідерів.

 

Один із головних меседжів опозиції, що активно закладається в політичний  дискурс, є проголошення революції. Мовляв, наступного дня після звірячого розгону студентського Євромайдану на вулицю вийшла вже справжня революція. Єврореволюція. Слова Юрія Луценка "Це вже не мітинг. Це - революція!" стали кульмінацією півмільйонного віче 1 грудня на Майдані Незалежності. Нарікши соціальний протест українців революцією, опозиція в рази підвищила ставки. А разом з тим і політичні ризики для себе та Майдану.

 

Ці ризики полягають в тому, що суспільні очікування від будь-якої революції зазвичай перевищують ті здобутки, які вона спроможна дати цьому суспільству. Такий неприємний «помаранчевий» досвід ми вже маємо. Необхідно віддавати собі належне в тому, що Майдан сьогодні в форматі революції приречений на поразку.

 

Претензійна назва «революція» штовхає Майдан до повної перемоги, яка в такому випадку полягає у повному задоволенні його вимог. На сьогодні можна виокремити деякі головні, або просто найбільш адекватні, вимоги Майдану. Це покарання винних і створення технічного уряду, повернення до Конституційної реформи 2004 року, відновлення переговорів з ЄС про асоціацію. Ці вимоги були справедливо поставлені на порядок денний опозицією. Однак революційна риторика аж ніяк не робить їх революційними по своїй суті. Навіть у випадку малоймовірної відставки уряду Миколи Азарова в парламенті і створення технічного уряду, жодної зміни політичних еліт не відбудеться. 226 голосів в підтримку нового проєвропейського уряду опозиції навряд чи нашкребти, тож на зміну одним провладним персоналіям прийдуть інші, але також лояльні до режиму. Вимога повернутися до Конституційної реформи, тобто змінити форму державного правління,  може претендувати лише на невеличку долю революційності. Уявлення про зміну державного устрою як невід’ємний наслідок всякої революції не вкладається в формат сучасних модерних революцій. Воно є рудиментом марксистської революційної міфології.

 

Інший важливий фактор, від якого залежить успіх мирної «революції» на Майдані, це питання готовності самого режиму діяти в одному правовому полі і такими ж мирними засобами. Цілий ряд факторів свідчить що такої готовності у влади немає. В конституційний, законний спосіб змінити цю владу не вдасться. Бо режим чхати хотів на закон. Після скасування Конституційної реформи 2004 року, Україна вже майже 4 роки живе поза межами конституційного правопорядку. Як це показує дійсність, зовнішній тиск на режим Віктора Януковича є недієвим, особливо якщо цей тиск створюється простим стоянням на Майдані та зведенням барикад. Єдина загроза нинішній владі може мати лише внутрішній характер, тобто надходити з надр її самої. Однак, розломи у владних рядах поки-що вдається латати. І не в останню чергу завдяки небажанню «несімейних» олігархів стати заручниками вулиці, до якої більшість з них ставиться зі ще більшою недовірою ніж до самої «сімї».

 

  Таким чином, маємо ситуацію коли вертикаль конфлікту між владою і свідомою частиною суспільства лише поглиблюється, а перспективи скорого подолання суспільно-політичної кризи ховаються в туманній невизначеності. При цьому розвиднюються два можливих шляхи розв’язання цієї кризи – революційний та еволюційний.

 

Перший – продовжувати будувати на словах ілюзорний конструкт революції. Це шлях розбіжності слова з ділом, шлях розколу української спільноти, подальшої ескалації соціального напруження під штучними гаслами. Такий сценарій є найбільш прийнятним для влади. Їй значно легше діяти проти натовпу, що керується навіюваною емоцією, ніж проти суспільства яке має свою свідому рацію.

 

  Майдан революції обмежується забарикадованим простором. Варто йому розійтись, як маховик контрреволюції остаточно знищить всі примарні здобутки протесного руху. Пошук крайніх знову вкаже на ряди опозиції, що неодмінно призведе до спаду соціальної активності мас напередодні Президентських виборів 2015. Тим часом голослівні заяви опозиціонерів про неіснуючу революцію лише створюють сприятливий грунт для різноманітних маніпуляцій влади на тему «кольорових революцій». Страшилки в дусі 2004-го допоможуть режиму мобілізувати власний електорат на майбутніх виборах, а за одне і присипати солі на рану тим, хто попри розчарування в Помаранчевій революції знову вийшов на Майдан.

 

   Другий шлях виходу з кризи - еволюційний. Він полягає в тому щоби скористатися з того імпульсу, який Майдан надав розвитку громадянського суспільства в Україні. Необхідно створити розгалужену сітку соціальних горизонтальних зв’язків, яка би об’єднала свідомих українців по обидва береги Дніпра. Це відповідальний, складний але необхідний процес інституціоналізації Майдану, перетворення його в єдиний дієвий механізм перманентного тиску громадянського суспільства на владу. Майдан громадянського суспільства, охоплює всю Україну, він в кожному селі та місті майданівця. Самоорганізація громадян в протидії корупції, адміністративному тиску, фальсифікаціям та провокаціям -  гідна відповідь владі. Відповідь, що здатна паралізувати режим.

 

Зараз опозиція намагається слідувати обома шляхами. Революція для неї дивним чином поєднується зі спробами створити навколо вимог Майдану однойменне всеукраїнське об’єднання, яке повинне діяти еволюційним шляхом.  Але ж, погнавшись за двома зайцями, не впіймаєш ні одного. Тому надзвичайно важливо сформувати відповідний дискурс навколо Майдану. В світлі цього дискурсу сам він мусить постати як самобутня, суто українська, форма протесту проти свавілля влади. До речі, в експертному середовищі побутує думка, що нині ми переживаємо повторення своєї історії. І не історії дев’ятирічної давності. Генетична пам'ять українського народу відтворює на Майдані образи свого минулого. А отже Майдан слід розглядати як історично органічний спосіб самоорганізації українців для захисту своєї свободи від влади. Як завжди чужинської.

На своїй території  гідності Майдан живиться і марить мрією про  нову українську революцію. Це віра в те, що сьогодні ми не повторимо помилок Помаранчевої революції. Це віра в те, що голос народу буде нарешті почутий. Однак, виходячи за барикади в буденний плин міської течії життя, ми опиняємось у зовсім іншій реальності. Там, де візії Майдану помітно тьмяніють. Натомість лишається неприємний присмак штучності, відчуття керованого хаосу. І мова не про сам Майдан – цей оголений нерв  свідомої частини українського суспільства…

Про автора

Останні публікації:

Полтавщина:

Запропонувати тему