90 років від народження письменника з Полтавської громади, дисидента Василя Захарченка

Ваш покірний слуга мав честь народитися й зростати в тій же сільській місцевості, що й Василь Іванович. З дитинства нам розповідали в школі про життєвий і творчий шлях письменника, про суспільну важливість його творів. І завжди було приємно, що на ряду з Котляревським, Гоголем, Панасом Мирним, Олесем Гончарем, Григорієм і Григором Тютюнниками, Оленою Пчілкою, Архипом тесленком, Павлом Загребельним стоїть і Василь Захарченко.

Автор десяти романів, дев’яти повістей і понад ста оповідань, з яких "Співучий корінь", "Клекіт старого лелеки", романи "Прибутні люди", "Лозові кошики", новела "Шістнадцять георгіївських кавалерів", "Крізь срібний іній", "На камені рідного слова", роман "Пий воду з криниці твоєї" та ін.

Вийшовши з глибин народного життя, Захарченко приніс у літературу розуміння його справжньої суті. У творах письменника чітко визначається його громадянська позиція, іде постійне відстоювання людської гідності і порядності. Честь, совість, правда, патріотизм – основні морально-психологічні категорії як письменника, так і його героїв. Він схиляється перед людиною чесної праці.

«Без громади людині не жити і без охорони себе, своєї окремості не прожити» (Василь Захарченко, «Лозові кошики»)

Ще в шкільні роки майбутнього письменника зачарувало правдиве поетичне слово Олеся Гончара, що стало для нього вогником, який освітив молоду душу, котра прагла творчості. Пізніше йому світили в літературі, за його власним висловом, «три Григорії – Косинка та два брати Тютюнники». З цих джерел наснажувався він, шукаючи в літературу свою власну стежку. А власна письменницька стежка ніколи не бувала легкою.

Навчався Василь Захарченко у Витівській школі (Полтавська громада). Був старанним учнем, надзвичайно любив читати, зокрема вночі. У ті часи школярі писали саморобними ручками з пером, тож допитливий і винахідливий хлопець виготовляв їх власноруч — не лише для себе, а й для друзів.

Його батьки — Ганна Кирилівна та Іван Харитонович працювали в колгоспі, були простими трударями, які виховували сина в любові до праці, порядку та відповідальності. Ще з дитинства Василь вирізнявся пунктуальністю та серйозністю. Разом з однолітками у Витівській балці пас корів, любив малювати — особливо краєвиди й хати з димком із коминів. Саме таким його згадує подруга дитинства Людмила Павлівна Сало.

Після закінчення школи вступив на факультет журналістики Київського університету, де навчався на одному курсі з майбутніми класиками української літератури — Борисом Олійником та Вадимом Крищенком. Навчання велося російською мовою, а атмосфера в університеті була пронизана підозрами й доносами. Курс, на якому навчався Захарченко, складався переважно з молоді із сіл, яку готували для роботи в районних газетах. Щоб вижити, студенти ночами розвантажували вагони на залізничній станції.

У середині 1960-х років Захарченко почав досліджувати тему Голодомору 1932–1933 років, занотовував свідчення очевидців із різних регіонів України. Зібрані матеріали згодом передавав Івану Дзюбі через Василя Стуса.

Після закінчення університету у 1958 році працював журналістом у Кременчуці. Про цей період свого життя Захарченко згадував так: "У газеті мені працювати було важкувато, бо по телефону, як це робили... мої колеги, я не вмів брати матеріал і за кожним рядком тюпашив на трикотажну чи тютюнову фабрики або аж на правий берег у Крюків, на вагонобудівний завод. Я мотався по місту, як пес, бо телефону й далі боявся, мов дикун. Писати, правда, трохи вмів, мав нахил до ліричності, до романтизації життя. Тоді зародився рух бригад комуністичної праці, і я його особливо вподобав, став писати про ці колективи як про людей майбутнього..."

Згодом працював у Донецьку. Саме там він зблизився з Василем Стусом, Іваном Дзюбою та іншими українськими письменниками-дисидентами.

У 1969 році, після вступу до Спілки письменників, переїхав до Черкас, працював у виданнях «Молодь Черкащини» та «Черкаська правда». Саме тут написав свої найкращі повісті й романи, продовжуючи водночас збір матеріалів про голод 1933 та 1947 років.

Після арештів Дзюби і Стуса Захарченко також потрапив під нагляд КДБ. Його звинуватили в «антирадянській діяльності» та засудили до п’яти років таборів суворого режиму. Покарання відбував у концтаборі №5 у Пермській області, де познайомився з іншими діячами українського руху опору.

"Василь Захарченко чудово вмів слухати: «Він часто заходив до нашого робочого кабінету й, завівши про щось розмову, більше в неї не втручався, а просто слухав наші теревені. Як я потім зрозуміла, вони, ці нібито буденні розмови, часто давали йому поживу для створення яскравих образів, моделювання життєвих ситуацій. Уважно читаючи його оповідання, не раз упізнавала той чи інший реальний сюжет чи випадок, про який говорили з письменником. Ось тільки як він його подав, як осмислив, як обіграв! Він заблищав, ніби коштовний камінь у сонячному промінні, переливаючись глибокими кольорами справжніх почуттів, пережитих автором", — згадує черкаська журналістка Наталя Панченко, 

Ім’я Василя Захарченка було вилучене з літературного процесу до 1982 року, а повна реабілітація відбулася лише 9 жовтня 1991 року, вже після здобуття Україною незалежності. У 1995 році він став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Прибутні люди».

Василь Захарченко до останніх днів уболівав за долю України та української мови.