Трагедія менонітів й полтавська битва
Запоріжжя — це місто в якому видно як інформаційна площина взаємодіє з фізичним простором. Кремль сотню років міняв концепцію самоідентифікація міста, намагаючись стерти цілий пласт його історії, але не зміг протидіяти великій спадщині менонітів.
В уявленні більшості, хто не був ніколи в Запоріжжі, й навіть деяких самих мешканців — історія цього міста має два етапи: козацтво й індустріалізація в часи СРСР. Причиною цього є радянська пропаганда («весна на зарічній вулиці» зокрема) й вже український період, коли з Хортиці створили козацький символ.
Але є нюанс, попри сталий образ — Запоріжжя не є козацьким містом, а на Хортиці ніколи не були Січі. Перша Січ там була збудована при Ющенко. В Запоріжжі ви не знайдете козацьке бароко чи не знайдете історію про запорізький полк й таке інше.
Запоріжжя як місто навпаки сформувалось на руїнах козаччини. Виросло з Олександрійської фортеці (форпост проти татар через руйнацію січі) в місто Олександрівськ, яке вже потім совєти перейменують на честь регіон «Запоріжжя». Тому коли ми говоримо про запорізьку Січ чи козаків ми маємо розуміти, що йдеться не про місто, а загальну назву краю.
Індустріалізація міста активно ж проводилась у 19 сторіччі менонітами — протестантською течією пацифістів, які не визнавали військову повинність. Меноніти прибули в регіон з Прусії на запрошення царського уряду для освоювання «нових земель», адже на батьківщині їх піддавали гонінням.
Заснувавши в Олександрівську пʼять колоній (зокрема Шенвізе й Розенталь) вони й перетворили місто в промисловий центр.
Коли прийшли совєти, меноніти були знищені, депортовані й частина врятувалась еміграцією. Їх заводи були націоналізовані, як наприклад завод Абрагама Копа тепер відомий як ЗАЗ.
Та головне, совєти намагались знищити навіть памʼять про меноніті й привласнити собі їх спадщину. Колонії забудували (одну затопили водосховищем) й перейменували, а кладовище розібрали й плити пішли на фундамент колгоспу.
Наразі міська влада працює над відновленням памʼяті: збережені памʼятки маркують, відкрито меморіал трагедії, повернені історичні топоніми, а у 2019 році археологи віднайшли могильні плити менонітів та з допомогою реставраторів відновили серію кенотафів.
Урок цієї історії в тому, що інформаційна політика полягає у вірному фокусуванні історії, а не її запереченні. СРСР десятки років стерти згадки про менонітів, але не змогли через фізичний шар присутності їх спадщини.
Тому коли зараз хтось вважає що в умовній Полтаві можна знищити фізичні згадки про про полтавську битву й це зменшить її вплив на самоідентифікацію містян чи ставлення росіян — ніт.
Не можна заперечувати те, що відбулось — можна лише змінювати фокус й сприйняття. Совєти діяли радикально й не змогли.
Політика насичення простору топонімами чи памʼятниками невідʼємна від історичного підґрунтя, інакше не лягає. Аналогічно знищення фізичних згадок про події, які мають локальний вплив не досягають результату.
На фото приклад архітектури часів менонітів та її маркування, відновлення кладовища й один з кенотафів («Дівчинка просто заснула. До побачення» напис на плиті), й меморіал жертвам (прикритий на час війни).
