Про життя в ілюзіях
Найгірше, що я бачу зараз — це прийняття лінії фронту як гарантованої даності. Й те, що тонка червона лінія постійно рухається в нашу сторону — це лише тимчасові проблеми, як й збільшення темпів просування ворога.
Таке сприйняття поточної лінії фронту є не лише знеціненням самопожертви армії, а й є фундаментом для спотворення реальності. Невірно оцінити реальний стан речей — це програти.
Колись росіяни, перебуваючи в власних ілюзіях щодо нашої слабкості, хотіли взяли Київ за три дні. В результаті ворог отримав велику поразку й зробив висновки. Зараз наша черга робити висновки, поки не пізно.
Проте висновки важко робити, якщо сприймаєш лінію фронту як данність й вже від цього відштовхуєшься в своїх прогнозах. Тоді важко розставити вірні пріоритети наявним ризикам, а без цього наше планування провальне.
Колись я дивився «На західному фронті без змін», й подумав що це жахлива екранізація, адже творці фільму не зрозуміли твір Ремарка. Еріх писав про проблему сприйняття тилом фронту, який сприймав бойову лінію як суху статистику, поки в героя тиждень за тижнем життя кардинально змінювалось.
Творці ж фільму вирізали головну лінію сюжету й згодували глядачу інфернальні сцени боїв без контексту. «Вони не змогли передати твір, адже в них немає досвіду війни» — подумав я, але зараз відчувається, що війни немає вже тут. Прірва сприйняття війни зростає, а це грає проти нас. Бо ти можеш ігнорувати війну, а вона тебе ні.
Наявна лінія фронту — це не даність, а результат величезної самопожертви, героїзму, професіоналізму й ще багато неймовірного. Проте обстановка на цій лінії не є константою: хтось накопичується, а хтось ні. Рельєф місцевості теж не завжди за нас.
Й якщо це приймати це більш глибоко, а не гарантовану лінію, то є шанс на більш адекватне сприйняття ризиків, поваги до Сил оборони, й головне — зміну поточних тенденцій як на фронті, так й в суспільстві.
П. С. На фото одинока жінка плете маскувальні сітки у дворі в Камʼянці-Подільському (найкраще, що я бачив в останні дні).
