Історія вакцинації: від першого щеплення до створення ВООЗ

Історія вакцинації як складової частини охорони здоров’я цікава та насичена.  В цій частині розглянемо її шлях від першого факту щеплення до створення Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Народження вакцинації: експеримент Едварда Дженнера.

Датою народження вакцинації вважають 14 травня 1796 року, саме цього дня британський лікар Едвард Дженнер робить перше щеплення проти віспи 8-річному хлопчику вірусом коров’ячої віспи, яку люди переносять доволі легко. Практику зараження задля протидії віспі використовували ще раніше –  в Індії, Китаї, на Близькому Сході, в Туреччині та північній Африці і зрештою практики потрапляють і до Європи. Здоровій людині в порізи на шкірі втирали вісповий гній, або висушені зразки з пустул втягували в ніс намагалися заразитися – цей метод мав назву варіоляція. Також за століття поширення хвороби, було помічено, що ті, хто хворів на коров’ячу віспу, – не хворіють натуральною. Вважають що Дженнер почув цю народну мудрість від доярки, оскільки ті часто хворіли на коров’ячу віспу.  Щеплення було зроблено гноєм, який взяли з віспових пустул хворої на коров’ячу віспу доярки. 

Після одужання від коров’ячої віспи хлопчика було навмисно заражено натуральною віспою. Тут слід відмітити, що натуральна віспа один з найдавніших вірусів, що характеризується легкістю поширення, високим рівнем смертності та досі відноситься до тих інфекційних захворювань, які можуть швидко поширюватися в міжнародних масштабах та спричинити надзвичайну ситуацію в галузі охорони здоров’я. Хлопчик не захворів. Таким чином лікар експериментально довів можливість профілактичних щеплень від смертельної хвороби. Саме від латинського слова vacca, що перекладається як “корова”, й пішов термін vaccine – вакцина. Саме експеримент Дженнера вважають першим фактом вакцинації в сучасному її вигляді. Звісно не одразу метод отримав визнання тогочасною науковою спільнотою, але поступово він починає поширюватися, оскільки знову і знову доводив свою ефективність. 

Гарвардський професор медицини Бенджамін Вотерхаус зробив перші щеплення в США своїм дітям в 1800 році. Він доклав багато зусиль для заохочення громадської вакцинації в країні.

Науковий прецедент відбувся й науковці розпочали пошуки протидії іншим хворобам.

Дослідження Луї Пастера та перша лабораторно створена вакцина

Новим поштовхом у розробці вакцин стали відкриття французького мікробіолога Луї Пастера, який до речі ввів термін “вакцина” в науку та запропонував метод знезараження нині відомий як “пастеризація”. В своїх дослідженнях він перевіряв гіпотезу, що можна використовувати ослаблену культуру самої хвороби (бактерію, вірус) для формування несприйнятливості відповідних хвороб. Результатом його досліджень стало створення вакцини проти сразу, сибірки у тварин, холери у курей. Саме вакцина проти холери у курей 1879 року є першою лабораторно створеною вакциною.  Закладені Пастором принципи та методи створення вакцин використовуються й нині.

Наукові підходи та ненаукові антивакцинаторські ідеї

Наука показала, що людина може взяти під контроль страшні хвороби, що ще вчора вбивали мільйони людей по всьому світу. Найважливіше значення для розуміння природи хвороби та, відповідно, створення вакцини і ліків, має відкриття збудників захворювання. Тож не дивно, що одні з перших Нобелівських премій з фізіології та медицини отримували вчені за відкриття збудників хвороб та супутні дослідження. 

В кінці ХІХст. зароджуються й антивакцинаторські ідеї. До них можна віднести американську лігу проти вакцинації, яка 1882 року провела засідання в Нью-Йорку. Доповідачі стверджували, що віспа поширюється не через збудник, а через бруд. Немає бруду – немає захворювання! Це стало досить популярним аргументом антивакцинаторів того часу. Звісно існування таких ідей можна пояснити недостатнім розвитком науки, яка ще не могла в повній мірі донести простому люду існування вірусів, бактерій - мікроскопічних організмів, що не видно людським оком. Проте зараз ми знаємо про існування мікробіології, знаємо що захворювання викликаються певним збудником, що потрапив до організму, зрештою знаємо принципи теорії еволюції, які діють і для найпростіших і для найскладніших організмів. 

Собаки гавкають, а караван йде – в Європі в цей же час Роберт Кох виділяє бактерію, що викликає туберкульоз, а також доводить, що певні види бактерій завжди спричиняють певну хворобу. 

Антитоксин та терапія сироваткою крові. 

1890 року Шибасабуро Кітасато та Еміль фон Берінг досліджували реакцію морських свинок на введений їм термічно оброблений дифтерійний токсин.

Вчені показали, що продукти крові (сироватка) морських свинок містять речовину, яка запобігає шкідливому впливу бактерії збудника дифтерії та його токсину, коли морські свинки повторно піддаються смертельним дозам тих же бактерії та токсину. Далі вони показали, що можуть вилікувати дифтерію у тварини, вводячи їй сироватку імунізованої тварини. Вони назвали речовину антитоксином, а таке лікування - терапією сироваткою (serum therapy). Їх досліди показали, що організм, що перехворів на певну хворобу, має певний ступінь захисту від повторного впливу. Звісно на той час ще не задумувались про термін дії такого захисту.

Грип: від найбільшої пандемії до затвердження вакцини

Під час смертельної пандемії грипу (“іспанки”) 1918-19 років науковці намагалися розробити вакцини для запобігання грипу, хоча вони ще не визначили збудника. Випробовували різноманітні вбиті цільноклітинні бактеріальні вакцини. Ці вакцини включали Bacillus influenzae (зараз відомий як Haemophilus influenzae – збудник гемофільної інфекції, який помилково вважався збудником грипу, допоки не було доведено вірусну природу цього захворювання) та штами пневмококів, стрептококів, стафілококів. Безумовно, такі вакцини не запобігли б грипозній інфекції – як ми знаємо зараз, пандемія була спричинена новим штамом вірусу грипу А.

В Англії в Національному інституті медичних досліджень Вільсон Сміт, доктор медичних наук, Кристофер Эндрюс, доктор медицини та Патрік Лейдлоу 1933 року виділили вірус грипу.

Вони брали зразки з промивання горла у пацієнтів із симптомами грипу та фільтрували їх через матеріал, через який бактерії не могли пройти. Вони протестували промивання на наявність бактерій, намагаючись культивувати їх на різних середовищах. Таким  чином було встановлено, що зразок не містив бактерій, які б могли проявитися. Після цього даними зразками намагалися заразити інших тварин. Приблизно через три дні після контакту захворіли тхори, які проявили типові симптоми грипу. Інші тхори хворіли, контактуючи з тхорами, що захворіли на грип, або при прямому контакті, або при щепленні промиванням носа. Дослідники також продемонстрували знахідку, що мала вирішальне значення для майбутньої розробки вакцин: тхори та люди, які одужали від грипу, виробляли антитіла до вірусу. Таким чином, роботи Сміта, Ендрюса та Лейдлоу показали, що імунізація проти грипу може бути можливою. До цього часу тхори залишаються важливою тваринною моделлю для розуміння грипу у людей.  Вони часто використовуються для оцінки ефективності та безпеки нових вакцин проти грипу та противірусних препаратів.

З часом дослідники почали помічати, що кров деяких хворих на грип не реагувала на антитіла до вірусу грипу, який англійська команда виділила в 1933 р. Тому почали з'являтися теорії, що існують різні типи вірусів грипу.

Томас Френсіс-молодший, доктор медичних наук, дослідник з університету Рокфеллера в Нью-Йорку, дістав зразки промивання горла та крові у хворих дітей. Антитіла із зразків крові не реагували з відомим вірусом грипу. Френсіс зміг заразити тхорів зразком від одного з пацієнтів. Тхори показали симптоми, ідентичні типовим симптомам грипу. Інші тести привели Френсіса до висновку, що він ідентифікував новий тип вірусу грипу.

Згідно із системою класифікації, яку інші дослідники вже пропонували щодо будь-яких нових ідентифікованих типів грипу, Френсіс вважав виявлений вірус грипу вірусом грипу В.

Перша вакцина проти грипу була схвалена для військового використання в США в 1945 році та для цивільного використання в 1946 році. Ця цільновірусна, інактивована вакцина проти грипу A та B була протестована на військових новобранцях та студентах коледжів до затвердження. Томас Френсіс-молодший і доктор медицини Йонас Солк, які стануть тісно пов'язаними з вакциною проти поліомієліту, були ключовими дослідниками більшості досліджень вакцин проти грипу. Розробка вакцини проти грипу була головним пріоритетом для американських військових після смерті приблизно 1 з кожних 67 солдатів від грипу під час пандемії 1918-1919 років. 

Зародження законодавчого регулювання сфери вакцинації. Судовий прецедент. 

Акт про вакцинацію Сполученого Королівства 1853 року зробив вакцинацію проти віспи обов’язковою протягом перших трьох місяців життя немовляти. За невиконання вимог закону на батьків чекав штраф або позбавлення волі. Двома роками пізніше штат Массачусетс приймає перший в США закон про обов'язкову вакцинацію школярів.

У 1874 році в Німеччині набув чинності закон про обов’язкову вакцинацію та ревакцинацію проти віспи. Завдяки дії закону між 1875 і 1886 рр. середньорічна смертність на 100 000 населення становила лише 1,91. З іншого боку, в Австрії, де невибагливі вимоги до вакцинації та ревакцинації залишились незмінними, смертність від віспи приблизно за той же період (1872-1884) зросла, коливаючись від 39,28 до 94,79 на 100 000 населення. У 1897 р. у всій Німецькій імперії з 54 000 000 населення було лише п'ять смертей від цієї хвороби. 

20 лютого 1905 року Верховний суд США у справі Якобсон проти Массачусетсу підтримав конституційність обов'язкових програм вакцинації проти віспи для збереження громадського здоров'я. Це стало першим прецедентом в галузі охорони здоров’я. Ще не раз ця справа відіграватиме важливу роль у схожих ситуаціях. До прикладу у справі про відсторонення студентів без вакцинації з навчального закладу, суд також став на сторону держави, застосовуючи прецедент. Саме ним влада США послуговуватиметься запроваджуючи карантинні обмеження проти COVID-19 у 2020 році. 

Відмова від вакцинації, без вагомих на те причин, а саме медичних протипоказань, є посяганням на здоров’я соціуму та здоров’я індивіду зокрема. Тож чи не має стати колективний імунітет та громадське здоров’я благами суспільства, які охороняються законом? 

Міжнародне регулювання. Створення ВООЗ

Від початку ХІХ століття в Європі помітно зростає торгівля з країнами Сходу. Через торгівельні шляхи проникають і спалахи холери та інші епідемічні захворювання. Як відповідь на епідемії холери в 1830 і 1847 роках, які вбили десятки тисяч людей в Європі, в Парижі в 1851 році було скликано Міжнародну санітарну конференцію.

В той час причина холери була невідомою та через політичні розбіжності в цьому питанні мало що було зроблено на цій та кількох наступних зустрічах. Тим не менше, ці конференції були першою спробою встановлення механізму міжнародного співробітництва для профілактики та боротьби із захворюваннями. Зусилля остаточно окупилися прийняттям в 1892 році Міжнародної санітарної конвенції про боротьбу з холерою, а через 5 років Конвенцією, що стосувалася боротьби з чумою.

В Америці – передвісником Панамериканської Організації охорони здоров'я (Pan American Health Organisation), стало Міжнародне санітарне Бюро (International Sanitary Bureau), яке було створено в 1902 році. В Європі 1907 року створено Міжнародне бюро громадської гігієни (L’Office International d’Hygiene Publique), а 1919 року Ліга Націй створила Організацію охорони здоров'я Ліги Націй у Женеві.

У 1926 році Міжнародна санітарна конвенція була переглянута, відтепер включивши положення проти віспи та тифу. Остання Міжнародна санітарна конференція відбулася в Парижі в 1938 році напередодні Другої світової війни.

Відразу після Другої світової війни, в 1945 році, було створено Організацію Об'єднаних нації (ООН), яка мала замінити Лігу Націй. Конференція ООН з питань міжнародних організацій у Сан-Франциско проголосувала за створення нової міжнародної організації охорони здоров'я, а через рік Міжнародна конференція охорони здоров'я в Нью-Йорку затвердила Статут Всесвітньої організації охорони здоров'я.

У період між 1946 і 1948 рр. Тимчасова комісія з 18 державами взяла на себе роботу Міжнародного бюро громадської гігієни, Організації охорони здоров'я Ліги Націй та відділ Охорони здоров'я Адміністрації Організації Об'єднаних Націй для допомоги і відбудови.

7 квітня 1948 року набуває чинності Статут Всесвітньої організації охорони здоров’я, саме цей день вважають датою створення та оголошено Всесвітнім днем здоров'я. Панамериканська організація охорони здоров'я стала однією з шести регіональних організацій ВООЗ. 

Перша Всесвітня асамблея охорони здоров’я зібралася в Женеві влітку 1948 р. І визначила пріоритетами для організації є: малярія, туберкульоз, венеричні хвороби, здоров’я матері та дитини, санітарна техніка та харчування. У 1948 році організація мала бюджет у 5 мільйонів доларів США. Крім того, Організація брала участь у широкомасштабних зусиллях з профілактики та боротьби із захворюваннями, включаючи масові кампанії проти фрамбезії, ендемічного сифілісу, прокази та трахоми. Також організація публікує звіт, в якому одобрює ліофілізовану вакуумну вакцину від Інституту вакцин у Парижі і виробництво вакцини поширюється по всьому світу. 

В наступній частині розглянемо історію боротьби з поліомієлітом, перемоги вакцинації над натуральною віспою у всьому світі та інші ключові моменти історії здоров’я.