Українці не мають права на власних героїв? Або хто убив Великого Українця - полтавця Симона Петлюру?

Відтворення тексту промови прокурора на процесі над вбивцею Симона Петлюри у «справі Шварцбарда»,  дає можливість зробити висновки про важливість того історичного моменту і присутність у судовому засіданні  упередженості:

«Панове присяжні!

Після дебатів, у яких було дано вільний вислів розбудженим почуттям до речі, виправданим ризикуючи іноді відвернути нас від властивої справи цього процесу, ми сьогодні хочемо розглянути факти об'єктивно і реалістично. Я хочу цим сказати, що ми розглядатимемо і зупинимося тільки над тим, що стосується безпосередньо процесу і то може якоюсь мірою належати до судо­вого розгляду.

Не думайте, що, роблячи це, ми знизимо характер спору, якраз навпаки, ми його піднесемо в чисту площину права і справедливості, від якої він під жодним претекстом не повинен відхилятися.

Ваше завдання сьогодні винятково важке; нехай, як говорили ваші предки, будуть ваші душі гідні божества, нехай вони будуть гідними тієї справи, що нині привела вас сюди, бо ж не звичайну справу доведеться вам судити; це справа, що матиме європейський світовий відгомін. А тепер, коли ви знаєте, який дух повинен керувати вашими розважаннями, я дозволю собі порушити власне свою тему.

25 травня 1926 року одна людина — нею був отаман Петлюра, колишній голова Директорії Української Народної Республіки – вийшла коло другої години зі скромного ресторану Шартьє в Латинському кварталі. Коли вона зрівнялася з книгарнею Жібера, що знаходиться на розі вулиці Расіна і бульвару Сен-Мішель, одна особа, з непокритою головою, в білому піджаку, на прізвище Шварцбард, підійшла до неї і промовила українською:

- Пан Петлюра?

Це мало бути запитання: «Чи ви пан Петлюра?»

Ще Петлюра не встиг відповісти, як ця особа витягла револьвер і сказала: «Боронись, каналіє!» – і негайно вистрілила в Петлюру два перші набої своєї зброї.

Петлюра падає, і в той час, коли в смертних конвульсіях ринула кров з його ран, а роса вбивства розсипалася по хіднику, Шварцбард продовжував жорстоко, дико, брутально стріляти в свою жертву на землі, кажучи: «Це за погроми, це за вбивства!».

Щойно, коли заїлася зброя, припинилося це жахливе вбивання. Тоді вбивцю роззброєно, заарештовано; забрано зброю: це був револьвер калібру 7-35 мм. марки Меліор. Вистрілено сім куль. П'ять із них потрапило в жертву. Поліцай чи поліцаї, які виконували арешт, змушені були захищати вбивцю перед обуреним натовпом, який хотів його злічувати.

Ви чули від доктора Поля про характер кожного з п'яти поранень, що їх зазнала жертва. Я вам нагадаю факти: перша з куль попала в праве плече, але зробила тільки поверхневу рану; друга куля попала в підборіддя з правого боку, спричинивши поверхневе поранення; третя - потрапила в черевну порожнину з правого боку, прямуючи справа наліво, спереду назад і злегка згори наниз, і зробила рану в черевній порожнині, ввійшовши на рівні лівої сідниці; четверта куля попала в черевну порожнину зліва, йдучи в напрямі спереду назад, згори донизу і вийшла також через ліву сідницю.

Під час свого переходу ці дві кулі три рази перетяли кишки і мезантер; проте вони, як заявив доктор Поль, не відіграли ніякої ролі в смерті, бо спричинені ними пошкодження ще не мали часу виявити своїх наслідків. Ви вже знаєте, що п'ята куля фактично спричинила смерть. Смерть прийшла дуже швидко, бо ця куля, вдаривши в грудну порожняву зліва, майже на висоті грудей і прямуючи зліва направо і спереду назад, пройшла в кількох місцях ліву та праву легеню та серце і нарешті вийшла біля останнього міжребра. Такі, панове, конкретні факти.

Хто були ці дві особи? Ким, з одного боку, був Петлюра, і ким, з іншого, Шварцбард? Які були причини цієї драми.

Перший - отаман Петлюра, про якого тут довго і забагато говорили. Він був, як ви це знаєте, Головою Директорії тієї великої української республіки, що проголосила свою незалежність після того, як віками зносила панування царів. Проголосивши незалежність, вона мала кількох провідників. Але скоро, Петлюра зайняв визначне місце, ставши Головою Директорії, Головнокомандувачем армії з титулом головного отамана. Він відіграв, як про це вже вам говорили, видатну роль у трагічний долі цієї короткотривалої республіки. Він користувався великою популярністю в козаків, так що став речником української незалежності і самостійності.

Після того, як він керував якийсь час країною, під натиском більшовицької навали він був приневолений відступати; так його роль скінчилася. Спочатку він був емігрантом у Польщі, пізніше перебував у Чехії і нарешті поселився в жовтні 1924 р. в Парижі. Спокійний і самотній, він провадив просте і скромне життя в забутті та спокої. Він був тільки тінню великого імені, тільки сонцем, яке щойно зайшло за горизонт.

Другий — Шварцбард, убивця, російський єврей, народжений в Смоленську, виріс в Україні, перебував якийсь час у Балті. Під час війни вступив у Франції в чужоземний легіон. Пізніше повернувся додому, перебував у Криму, знову поїхав до Франції і, маючи військову службу під час війни, одержав громадянство. Ось хто були ці люди. Які ж були причини, що їх поділили, чому виник цей злочин і що є системою оборони Шварцбарда?

Якщо вірити Шварцбардові, він, перебуваючи в Україні і в Криму, бачив погроми і чув у Одесі, що відповідальним за них є Петлюра, бо він, користуючись поважним авторитетом, міг, якщо хотів би, перешкодити погромам; проте він їм не перешкоджав, їх допускав чи, як висловлюється Шварцбард, він їм сприяв.

Отже, Шварцбард, повернувшись до Парижа, довідується, що редагована чи інспірована Петлюрою газета «Тризуб» продовжує напади на євреїв і закликає до погромів в Україні. І тоді, якщо йому вірити, він твердо постановляє зліквідувати Петлюру, маючи на меті осягнути дві речі: помститися за смерть своїх одновірців, жертв колишніх погромів, і не допустити до майбутньої різні, ліквідуючи людину, яка, приїхавши до Парижа, намагається в пресі провокувати нові погроми.

І ось він купує револьвер і слідкує за Петлюрою, щоб його вбити. Він роздобув собі його фото з Лярусса і знайшов інше в одному українському часописі. Маючи ці два документи, він взявся розшукувати по Латинському кварталу того, хто мав стати його жертвою. Нарешті він його впізнав. Він його переслідує досить довго, відкладаючи свій злочин, – то тому, що бачить його в товаристві дружини і дочки, то з якоїсь іншої причини. Одним словом, ми дійшли до дня злочину, себто до 25 травня, близько 13 години.

Цього дня Шварцбард бачив, як Петлюра увійшов до ресторану Бульон-Шартье на вулиці Расіна. Він вирішив тут його зачекати і вбити біля дверей. Думаючи, що Петлюра залишиться якийсь час у ресторані, він, за його ж словами, скористався з цієї нагоди, щоб піти на пошту біля ратуші і вкинути лист своїй дружині, у якому сповіщає їй, що нарешті може встановити справедливість і вчинити злочин, який він планував і підготовляв вже довгий час.

Це, панове, якщо вірити обвинуваченому, має бути пояснення і виправдання в його очах злочину. І що слід думати про цю систему?

Панове, щодо цього пояснення я скажу першу і єдину річ, а саме, що воно не відповідає вимогам найзвичайнішої правдоподібності; ця неправдопо-дібність уже вразила вас під час судового розгляду. Я коротко з'ясую вам причини, чому це пояснення вас вражає.

Те, що були криваві погроми за Петлюри, на жаль, є правдою. Вони були за Петлюри, були і за влади інших, вони завжди відбувалися в Україні. Якщо пригадати, панове, ті оповідання, що ми їх тут почули, то напрошується єдина думка: піднести очі до неба. Але ж небо залишається похмурим, а Бог не відповідає. Є моменти, коли слово «цивілізація» видається нам позбавленим сенсу, немов якоюсь порожнечею, ніби фантомом, що його ми ніколи не зуміємо осягти і визначити. Ось що хотів би я вам сказати про погроми: кожна людина, що має в собі щось людського, думає так, як і ми.

Але питання стоїть по-іншому: ідеться про те, щоб довести, і приписати йому ці погроми. І в цьому є помилка, боюся, що навмисна помилка, обвинуваченого.

Що він подав, щоб скинути на Петлюру відповідальність за ті страшні і жахливі жорстокості, які відбувалися за його влади? Що він на це подав? Кілька індивідуальних поглядів, щирих поглядів, які, на жаль, походять від осіб, що їх родини були жертвами цих страхіть.

Яка є основна тема, який, так би мовити, лейтмотив усіх свідків, що обвинувачують Петлюру? «Ми не маємо прямих доказів того, що розправи відбувалися на його очах, а вважаємо його винним лише тому, що він був провідником, а значить – відповідальним». І це все. Ніякого наведення аргументів, ніяких прямих доказів вам не подано.

Звичайно, я не збираюся викладати вам тут історію, до того ще сучасну історію. Пан Кампінкі вже кілька разів вам сказав, що це не легко. Пригадую собі слова Анатоля Франса, який сказав, що сучасна історія є, зокрема, тому важка, що немає можливості повторювати її за попередниками.

Але, не йдучи аж так далеко, я просто хочу на підставі цієї справи і цього судового розгляду, в якому ви брали участь, зробити деякі висновки, на які здатна звичайна людини зі здоровим глуздом, лояльна людина, яка бажає з цих уточнень, зробити деякі скромні умовиводи. І моїм висновком є таке:

Петлюра ніколи не був ворогом євреїв. Він ніколи не був погромником, себто прихильником погромів; він ніколи не був антисемітом; навпаки, він був семітофілом. Це своє переконання, панове, я подаю на підставі низки тверджень, які вам хочу нагадати. Це переконання я подаю, по-перше, на підставі перевірки вчинків Петлюри і на підставі тієї пошани, яку виявляли щодо нього його співробітники, його земляки, а між ними іноді і євреї. Якщо мова про вчинки Петлюри, то вони виявляють постійну турботу, глибоке бажання забезпечити опіку єврейському народові в Україні. Перевірмо, будь ласка, його вчинки, як Голови уряду Директорії та як Головного Отамана УНР.

Першим його актом, як Голови уряду, що на нього я вже звертав вашу увагу під час цих дебатів, треба назвати відновлення ним національної і персональної автономії меншостей на Україні. Цей закон не можна розцінювати в нашому західному і французькому розумінні. Ми маємо тільки одну націю — французьку. Євреї в нас рівні з нами, і це питання по-іншому не ставиться. Але уявіть собі Україну, де живе три чи чотири різні національності, тоді ви побачите широту поглядів Петлюри, що ввів у життя закон, згідно з яким євреї, як і поляки чи українці, користувалися своїми правами і мали власне законодавство.

Згідно з цим законом, вони могли в межах своєї національності збирати спеціальні податки, а також брати участь у загальних податках країни.

Отже, важко собі уявити більш відкритий політичний і суспільний погляд; важко собі уявити людину, що була б більшим другом поляків і євреїв, ніж Петлюра.

Інша постанова уряду доводить, що він займався за всіх умов займався єврейським питанням. 17 липня 1919 року він прийняв постанову утворити головну комісію для розслідування погромів. За кілька днів після цього була утворена окрема комісія для розслідування погрому в Проскурові, про який тут стільки говорилося, як ви пригадуєте.

І ось яких заходів він уживає, коли, не зважаючи на його зусилля, не вдається спинити погромів: він пропонує негайно прийняти постанову про грошову допомогу жертвам погромів. Ви можете знайти постанови (я не буду зупинятися щоб їх зацитувати), згідно з якими з приводу кожного більшого погрому виділено для допомоги мільйони гривень.

Інша реформа за влади Петлюри — це утворення міністерства з єврейських страв, яким керували, яв Ви знаєте, по черзі три міністри. Найдовше, упродовж кількох років, був ним Красний. …Це правда, – упродовж трьох років він очолював єврейське міністерство, репрезентував єврейські елементи в уряді Петлюри.

Ще інші заходи ілюструють постійну турботу Петлюри, ілюструють цю вкорінену в його свідомості ідею про потребу займатись єврейським питанням. Він уповноважив професора Словінського вести переговори на сіоністському конгресі в Карлсбаді в справі утворення автономної єврейської жандармерії для всієї Росії. Справді, це є дуже важливе питання на Україні. Це було одне з найщиріших і найбільш виправданих бажань українських євреїв: мати свою жандармерію з метою належної оборони і постійного виступу проти всіх, малих і великих, ексцесів, жертвами яких вони постійно були.

А тепер придивимося до того, що Петлюра зробив на користь євреїв, як Головний Отаман. Гляньмо на цілу низку військових наказів, що ними цей військовий начальник постійно звертався до свого війська, щоб уникнути погромів, які відбувались і до нього, і, на жаль, під час його влади, і після нього.

Петлюра завжди винятково гостро затавровував і забороняв погроми, застосовуючи найсуворіші санкції проти їх учасників. З піднесенням, іноді з наполеонівським натхненним, він нагадує про стальні терпіння євреїв і українців, він проголошує братерство обох народів. Він мав, панове, дві видатні властивості державного мужа: широту поглядів і великий політичний глузд. Про цю широту поглядів і політичний сенс свідчать його звернення у справі погромів. «Погроми, – говорив він, – є злочином проти людяності». Це - зрозуміло, і перед цим я не буду зупинятись. Вони є також важливою політичною помилкою». І справді, Петлюра часто і прекрасно підкреслював ідею, що єдність євреїв і українців – єдиний засіб його політики. А що є ціллю цієї політики? Незалежність України. І тому, щоб утворити незалежну Україну, щоб утворити незалежну державу, необхідна єдність двох великих частин населення нашої країни, — українців і євреїв.

Ті, що чинять погроми, не можуть бути прихильниками української незалежності. Фактично вони є противниками цієї незалежності, це люди, що керуються гаслом «роз'єднати, щоб панувати!». Ці люди є яскравими противниками Петлюри. Такою є основна ідея, яку він проголошував у всіх своїх зверненнях, такою є ідея, яка логічно вам доводить, що не можливо, щоб Петлюра, навіть якщо б він не мав щирого прагнення затаврувати погроми, не осудив їх, як несумісні дії з його політикою, як такі, що не належали до його концепції незалежної України. Панове, послухайте те, що я прочитаю, і ви побачите, чи це слова якогось провокатора або антисеміта? Ось одне з його звернень:

«С. Петлюра, Головний Отаман Армії УНР. 27 серпня 1919 року.

Наші вороги намагаються шляхом погромів роз'єднати єврейські і українські трудові класи, з'єднані спільною долею на протязі трьох століть поневолення під царським скіпетром. Наша армія повинна принести рівність, свободу і братерство українцям і євреям в однаковій мірі.

Я сам знаю, скільки єврейські елементи допомагали нашій армії і нашій країні. З глибокою повагою і зворушенням згадую жертви єврейського населення, його синів, полеглих на вівтарі батьківщини. Я знаю також, що це населення віддано опікується нашими хворими і пораненими і що єврейські діти мили рани наших хоробрих вояків. Я був глибоко вражений, побачивши сльози вдячності в їх очах за опіку, одержану від євреїв, і мені було приємно спостерігати, що багато наших вояків вартували перед єврейськими магазинами і складами, щоб уберегти їх від розграбування.

Я переконаний, що подібні вчинки приведуть до замирення в нашій країні для добра всіх нас. Остерігайтеся провокаторів її всіх тих, що бажають погромів. Будьте безжалісні: кара смерті очікує погромників, як і тих, що їх провокують. Я вимагаю від всіх вас у цьому випадку беззастережної дисципліни, щоб жодна волосина не впала ні з однієї невинної голови».

Ось інше звернення. Я не буду його читати, але воно в такому ж гострому тоні; воно датоване 26 серпня 1919 року. Я маю також іншу характерну відозву, датовану вже тоді, коли Петлюра був не в Україні, а в екзилі, в якій він погрожує учасникам погромів найгострішими санкціями з моменту, коли він повернеться в Україну.

Не вірте, панове, що ці погрози були даремні, як це дехто вам говорить чи вже говорив. Відбувалися присуди і відбулося їх виконання. Один свідок розповів вам про кілька випадків, і між ними були також страти козаків; це правда, що були страчені особи, що були рядовими у війську; але були страчені також отамани. А одним з них бум відомий Семисенко, якого розстріляно після відомого погрому в Проскурові. Я говорю: «після розшуку», проте вам скажуть «після двох років». Але ось вам пояснення: «Після погрому він не був відразу заарештований, бо Петлюра (про це вже було сказано) в той час не мав достатньої влади в занархізованій країні, щоб арештувати цього отамана-самозванця, який і залишився якийсь час у спокої. Але як тільки його було зловлено, він був розстріляний...».

Наведемо інший факт, який був озвучений свідком на цьому ж процесі. «Однак поступово вплив трудових партій у Національному союзі став послаблюватись, а замість них стали зміцнювати свої позиції в цьому Союзі дрібнобуржуазні течії, представлені в ньому, передусім воєнною партією (отаманщиною). І разом з цим почали наростати антисемітські настрої. Воєнна партія в Директорії, виразником якої був Петлюра, у відповідь на вимогу трудових партій призупинити антисемітські виступи, висунула таку аргументацію: євреї, мовляв, пасивно поставилися до боротьби проти гетьманщини , тому й накликали на себе невдоволення українських мас».

Уже в першому номері офіційного органу Директорії «Українська ставка» була надрукована стаття під назвою: «Єврейська буржуазія і Директорія в Україні», де говорилося, що буржуазія всіляко намагається нашкодити українському руху. «Єврейська демократія – зазначалося в цій статті, – має довести, що вона рішуче стоїть на боці народу». Справа в тому, як пояснює Винниченко, що повстанський рух 1918 року відбувся під соціально-політичними гаслами. Були висунуті також і гасла соціальні – державної самостійності та незалежності. А до цього. як відзначав Винниченко, неукраїнські партії, у тому числі і єврейські, не були на той час готові, у них щодо цього питання «ще не склалося твердого і ясного ставлення». Усе це так. Дійсно, відтоді, як Винниченко залишив посаду голови Директорії, отаманщина зовсім розперезалася, влаштовуючи один погром за іншим. Петлюра ж, як відзначав Винниченко, «намагався блазнюванням і потуранням антисемітським виступам здобути популярність серед «отаманів» [14, 157]. Утім не всі історики сьогодні погоджуються з таким твердженням. Ю. Шаповал у своїй статті «Цей не (потрібний) Петлюра» відзначає, що судовий процес над убивцею Петлюри Самойлом Шварцбардом восени 1926 року «мав фатальне значення для формування іміджу Петлюри як «погромника» та юдофоба, хоча серйозні дослідники не сумніваються, що ні тим, ні іншим Петлюра не був».

Проте після виходу соціалістичних партій з урядової коаліції антисемітські виступи посилилися. Уряд УНР пробував завадити розгулу отаманщини, але ці спроби були невдалими. У серпні 1918 року керівництво Директорії виступило зі зверненням «До єврейського громадянства і робітництва», підписаним головою Ради міністрів Б. Мартосом та міністром із єврейських справ П. Красним. У цьому зверненні перераховувалися заходи, спрямовані на попередження погромів (створення Особливої слідчої комісії, запровадження в армії інституту спеціальних інспекторів, оголошення військовими судами смертних вироків погромникам тощо). Водночас уряд належно оцінював ту допомогу, «яку єврейське населення надає Українській народній республіці в її боротьбі за своє існування і самостійність. Єврейська демократія на чолі з Бундом, Об’єднавцями, Поалей-Ціон і Фолькспартай підтримують Народний уряд».

Сьогодні, коли йде складний процес будівництва незалежної демократичної Української держави, необхідно врахувати історію недалекого минулого, щоб не повторилися ті жахи, які принесли стільки нещастя для єврейського населення і згубно відбилися на українцях! Ось чому і ті і інші повинні раз і назавжди зрозуміти: якщо українці піддадуться на розпалювання антисемітизму, вони можуть, як і в 20 роках ХХ ст., втратити свою державність, а якщо євреї України не підтримуватимуть і не стверджуватимуть її державність, то їм, цілком можливо, знову доведеться повторити свій страждальний шлях. Це слід усвідомити і українцям, і євреям, щоб у них була можливість мирно і творчо співіснувати в незалежній демократичній державі.

Ідеологам радянської комуністичної системи було вигідно, висмикнувши окремі факти, кинути на їх основі тінь на український національно-визвольний рух, звинувативши перед усім світом українців – «самостійників» у єврейських погромах, і, таким чином, у природженому антисемітизмі. Та й виправдання вбивці Симона Петлюри паризьким судом нібито мало б поставити остаточно всі крапки. Але нині відкриті вчорашні спецхрани, оприлюднені всі доступні нині документи комуністичної доби і стало зрозуміло, що антипетлюрівська, антисемітська істерія була розгорнута більшовиками для боротьби з національно-визвольним рухом в Україні і, на жаль в цій брудні справі були використані прогресивні кола єврейського сіоніського руху, єврейської інтелігенції. Але майбутнє будувати варто лише за умов взаємного прощення і врахування уроків минулого, що й покликана зробити колективна пам'ять наших націй. Але яка вона буде, залежить не так від істориків та національної інтелігенції, а, на жаль, від політиків, які часто сповідують цінності чужі для свого народу.

За матеріалами книги -Симон Петлюра – від конроверзи до порозуміння. Ворона П.В., Мучник А.М., Ревегук В.Я. / За заг. Редакцією П.В.Ворони – Полтава: Видавець ПП Шевченко Р.В., 2010. – 102 с.