Ностальгія-2

Розчарування революцією

           

Річниця Помаранчевої революції... Я розчарована. Так. Я розчарована її результатами. Але не діями влади, не її бездіяльністю, не кадровою політикою і не купую невирішених проблем. Я розчарована нашим народом. Я не хочу бути політиком в такій державі. Я не хочу працювати на цей народ, який сам не хоче на себе працювати.

            Рік тому Україна вийшла на Майдан. За що? За правду. За справедливість. За демократію. За Україну. За свою честь. Продовжувати цей солодкий список?  Чи досить? Люди вийшли бо ненавиділи стару владу. За що? За те, за що завжди ненавидять владу. За те, що влада не робить за них їх роботу, не будує їх життя, не вирішує їхні проблеми. Влада завжди погана. Це аксіома для України. І треба вміти в слушний момент піти з цієї влади. І піти в Опозицію. Опозиція... Найсолодше для народу слово. Бо це ті, хто бореться з ненависною нам (нами ж обраною) владою.

            Омріяна Україна після Помаранчевої революції. Казочка, яку можна розповісти наступними тезами:

• Для кожного українця Україна пишеться з великої літери;
• На людину, яка каже: “Я ­­­– патріот.” не дивляться як на пацієнта психлікарні;
• Ми відкрили очі на досягнення своїх попередників, забули фразу: “Перепрошую, але ми ...ну розумієте, ми українці...”;
• Громадянське суспільство перестало базуватися на принципі: “ В усьому винні ВОНИ”! (Конкретно – хто саме вони: Президент, депутати, ЗМІ, власний начальник, чи багатші сусіди поверхом вище, ніхто пояснити докладно не може.) Як варіант термін “ВОНИ” може замінюватися на “ОТІ ГАДИ”.;
• Суспільство висуває третій варіант вирішення проблем, окрім: “ Перевішати ЇХ всіх!” або як альтернатива: “Перестріляти отих гадів!” (див. попередній пункт);
• Суспільство перестало чекати Манної Небесної від влади;
• Більшість людей готова заради України працювати, а не кидатися на амбразуру;
• Влада працює як найкраще, навіть із прагматизму – їм йти на наступні вибори, а люди доросли до оцінки політиків за їх професіоналізмом, а не акторських здібностях;
• Українська культура не вивчається примусово в школі та не піариться  по першому каналу, в час коли треба хоча б чимось заповнити ефір;
• Українцем бути просунуто;
• Люди читають закони, а не керуються принципом: ”А десь сказали, що повинно бути так!”
• Хабарів ніхто не бере. Тому що їх не дають.
• Хабарі не дають тому що ніхто не хоче обходити закон;
• Перед критикою недосконалості законодавчої бази, той, хто критикує хоча б ознайомлюється з нею;
• Зарплати високі, тому що а) люди професійно роблять свою роботу; б) вміють боротися за свої права;
• Грошей на соціальну сферу вистачає, тому що ми всі сплачуємо всі податки, а уряд вміє скоординувати фінансову політику, тому що урядові портфелі діляться за принципом професіоналізму, а не хто голосніше волає: “Пропустіть жєнщину – в урядове крісло!”. В урядові двері першочергово входять професіонали, а не жінки. Також пріоритетом не користуються Герої Майдану, Справжні Патріоти, Борці ЗА Народ та Професійні Любителі України;
• Перед входом в кабінет висить табличка : “ “Патріотам” – не заходити!”;

Як результат маємо Україну, ні – маємо власне життя в Україні, яким кожен задоволений.

А тепер ще раз перечитуємо казочку. Беремо олівець, краще ручку – не стирається, відмічаємо, що з цього мають зробити ВОНИ, а що безпосередньо ми?

            А що обіцяв Ющенко рік тому? Чи казав він, що Все -  Всім і до того ж цього “Все” буде багато і безкоштовно? Чи він казав розслабтесь і отримайте задоволення, вам самим нічого робити не треба?  Чи він обіцяв всіх нагодувати, одягнути, обігріти, приголубити і спати вкласти, заспівати колискову, а вранці ще й подати каву? Чи може таки мова йшла про те, що ми разом збудуємо Україну, збудуємо власне життя?

            А чи хочемо ми таку Україну? Чи хочемо ми країну в якій треба працювати, сплачувати податки, відповідати перед законом, служити в армії, здобувати безкоштовну вищу освіту на конкурсній основі, конкурувати на ринку праці, демократично обиратися до органів влади ( в тому числі місцевих ), мати права і обов’язки, самим аналізувати інформацію, а не підставляти вуха під те, що нам скажуть, самим заробляти собі на життя. Чи хай так живуть ВОНИ – на одну зарплату, а ми по принципу: ми не лохи, ми мочимо тих козлів, що заважають нам жити на халяву? Закон хай буде для них, а до чого тут ми?

            Ми ненавидимо багатих замість того щоб поважати їх роботу, якою вони здобули свої гроші. Ага, їм канєшно харошо! А ти спробуй – працюй, виснажуйся, віддавайся на всі 100. Витримуй цілодобовий робочий день, щоденні нерви, щоденне прийняття рішень, щоденну відповідальність. Навіть вдома, з коханим/ою, з друзями відпочиваючи, десь далеко в голові думка про роботу, бо це твоя справа! Так, харашо олігархам...

            М-да, а рік тому я думала, що в нас буде інша країна. Що ми навчимося любити і поважати себе і свою країну,  працювати на себе й на неї.

            Дух Майдану... Як гарно він зараз продається, особливо перед парламентськими виборами...  До речі не даремно продавали законсервоване повітря Майдану як сувенір, але все ж його Ідеали продаються краще...

            Пропав Дух... Пропав Дух в серцях людей. Я чекала, що 22 листопада ми повернемося до нього хоча б на день. Відчуємо себе громадянами своєї держави. Тому й цей роздум з’явився лише зараз, коли День Свободи показав, що для України День Свободи, а головне День Усвідомлення Себе Громадянами Своєї Країни ще попереду.