“Журналістика – це свого роду зброя” – інтерв'ю військового кореспондента з Кременчука

Поспілкувалися з нашим земляком, військовим журналістом та телевізійником – Тарасом Деркачем із Кременчука. До війни він працював журналістом, очолював Громадське телебачення в Кременчуці. 

Що вас підштовхнуло стати військовим журналістом? 

Війна. І лише вона. Як український журналіст для себе зробив висновок та прийняв рішення, що маю допомагати своїй країні, коли їй так важко. Де ж ще я мав бути? Лише там, де потрібний моїй країні та народу. Хотілося показувати справжню картинку російської агресії. Я почав знімати про війну ще у 2014-му, коли росія вдерлася в Крим і на схід України. Після того 5 років регулярно їздив у зону проведення АТО/ООС. Зараз висвітлюю події в період повномасштабного вторгнення. 

Яке завдання військового журналіста?

Основне завдання – це об'єктивність у журналіста, особливо у військового вона має бути сто відсотків. Я не можу подавати інформацію по-іншому, ніж вона відбувається. Тобто додавати гіркому і болісному якихось яскравих фарб. Якщо приїжджаю в Бахмут і бачу, що там відбувається, то це висвітлюю насправді. Бо там дійсно дуже важкі бої, високу ціну сплачують наші збройні сили заради того, щоб відстояти військові позиції. Не дати ворогу прорватися до Слов'янська та Краматорська, Лиману, наприклад. Ніхто не відміняв інформаційну війну, тому ми маємо своєю роботою перемагати ворога. Наші матеріали – це свого роду зброя.  

Як журналістові не стати пропагандистом?

В умовах війни журналіст своєї країни певним чином пропагандист в хорошому сенсі цього слова. Ти розповідаєш про українських військовослужбовців, про наших Героїв, які стали побратимами. І ти звичайно висвітлюєш у них все позитивне, що є. Бо всі вміння, всю професійність та людяність хлопці та дівчата збирають в кулак і йдуть на війну. Тому журналіст якимсь чином пропагує цю ідею, бо це популяризація своєї армії, військових, цивільних, медиків, волонтерів – всіх незламних людей України. 

А пропаганда, коли ти видаєш чорне за біле і навпаки – це зовсім інша історія. Наприклад в Бахмуті ти бачиш, що є непроста ситуація з евакуацією цивільних. Але ти можеш її подавати по-різному. Розповідати про те, що цивільні не мають можливості виїхати із зони бойових дій. Насправді така можливість є, хоча частина доріг перерізана, бо знаходиться під вогневим контролем. Не скотитися в брехню чи видавати бажане за дійсне, оце я вважаю є важливим. З одного боку журналісти мають пояснювати  військовим, що суспільство допомагає армії, а з іншого – виховувати в суспільства повагу до військових. 

Ви називаєте у своїх сюжетах військових Героями, чи вони цього не люблять?

У сюжетах ми використовуємо слово Герой на честь наших військовослужбовців. А чому б ні, я віддаю їм належне. Те, що вони роблять на фронті – це щоденний героїзм. Постійно працює ворожа артилерія різних калібрів, яка готова знести тебе з ніг та забрати життя в будь-який момент. Військові звикають до такої атмосфери. Я, як журналіст, знімаю матеріали, коли розпочинаються обстріли – то переочікую їх завершення в окопі. А наші бійці не мають такої можливості. От уявіть, 50 метрів від вас прилітає міна, працює артилерія. Противник вже висувається на твої позиції під прикриттям вогневого валу. Чекати немає часу, тому наші військові хлопці та дівчата працюють під постійними обстрілами. 

Як навчитися володіти емоціями?

Взагалі не стримую емоції. Навіть у включеннях мені може не вистачати витримки в репортажах. Бо ти бачиш наскільки багато болю, що це неможливо осягнути розумом. Як стримати емоції, коли ти чудово знаєш людину, познайомився з нею на фронті,  потоваришував, в перервах між обстрілами постійно говорив - і раптом її не стає. Колись був присутній на похороні одночасно п'яти бійців, яких знав особисто. Це дуже важко. Ти кожного дня засинаєш після цих подій і в тебе перед очима їхній погляд, посмішка. В голові крутяться слова, які вони тобі говорив. Ці емоції – це нормально.

Потрібно лише навчитися не зриватися на тих, хто поруч, з ким працюєш та спілкуєшся. Якщо ми будемо знаходитися в депресії чи ридати, то не станемо корисними для свого народу, для його Перемоги. Я повністю поринаю в роботу - це допомагає.  

З якими проблеми стикається військовий журналіст на війні?

В цьому плані я індивідуаліст. Працюю переважно сам, лише інколи із колегою – просто коли розумію, що там дуже небезпечно стараюся їхати сам. Працюю, і як оператор, і як журналіст. Інколи, коли треба записати стендап, мені допомагають військові. До речі, достатньо професійно та класно фільмують.

Найбільша проблема на фронті – нестабільний інтернет-зв'язок. Була одна цікава ситуація – це був липень місяць на Херсонщині. Тоді українські військові здійснили успішну штурмову операцію і відбили українські позиції та зачистили їх. Раніше це був опорний пункт росіян. Мені так хотілося про це якомога швидше розповісти суспільству, але зв'язок був дуже поганий. Раптово розпочався шалений обстріл, але я не звернув на це уваги, не сховався в окоп. Просто бігав з телефоном і шукав зв'язок. Військові тоді були шоковані.

Чи змінила війна ваш авторський почерк?

Він дуже змінився. Не можу сказати, що за 8 років війни, бо в 2014-му була гібридна війна. Тобто я відпрацьовував на Сході України і повертався в мирний тил. А повномасштабне вторгнення, от воно змінило і мою зйомку, і стилістику, і бачення кадру. Матеріали, мені здається, стали більш зрозумілими для глядача, ґрунтовними, можливо навіть жорстокими. Але такі реалії нашого сучасного життя і ми маємо їх розуміти.