На 124 поранених було 3 медики – історія військового медика з Полтавщини

“У 1997 році я закінчив Дніпропетровське медичне училище. До 2001-го працював зав.фельдшерського пункту у селі Рокита Семенівського району. Потім по 2016-й працював рентген-лаборантом у ЦРЛ, спочатку на флюорографі, а потім на основному рентгенапараті. Останні 8 років лаборантом і старшим районним рентген-лаборантом”, – розповідає Олександр.  

 А далі вирішив змінити рід діяльності й опанував зовсім іншу сферу роботи. 

“У 2016 році відпрацював свій стаж, змінив рід діяльності. Став слюсарем аварійно-відновлювальних робіт у “Кременчукгазі”. Тоді керівництво підприємства спитало, чи я зможу працювати, бо в мене не було технічної освіти, але знайомі хлопці взяли мене на поруки, що я вивчуся. Зараз в мене 4 розряд, вищий тільки 5, але його дають тільки одиницям, які пропрацювали понад 15 років”, – говорить земляк.

Початок повномасштабної війни Олександр Мірошніченко застав вдома. Перші 3 місяці був медиком місцевої тероборони. 

“На мене, як на медика, прийшла повістка. Зранку подзвонили з сільської ради, запитали, де я є. Я тоді був у відпустці, забрав свою повістку й одразу поїхав у військкомат. По розподілу я потрапив до Семенівської тероборони, хлопці ходили на блокпости, а ми як медики чергували у медпункті. Це було по 24 травня”, – згадує медик.

А далі розпочалася робота на гарячих напрямках, де кожна хвилина на вагу. 

“24 травня ми поїхали у 55 бригаду, це місто Запоріжжя, ніч ми переночували, а зранку нас накрили двома ракетами. Наступного дня ми виїхали на полігон. На полігоні ми були до 13 червня, а потім поїхали на Донбас. Були село Срібне, потім Антонівка, Ганнівка, Маріїнка, потім працював на евакуації, після хвороби мене перевели в медпункт. Зараз я служу в головному медпункті першого батальйону однієї з бригад”, – каже Олександр Мірошніченко.

У медпункті ніколи не буває тиші чи зайвої хвилини. За кожне життя тут борються.

“Основна моя робота ‒ перев'язки, вогнепальні, осколкові поранення, соматичні захворювання, а це і кашель, бронхіти, високий тиск, всі болячки ми лікуємо, окрім тяжких хірургічних”, – розповідає земляк.

За плечима у медика – робота в різних умовах, з різним навантаженням та рівнем відповідальності. Але тут, де війна особливо гостро відчувається, говорить, що працює з максимальною віддачею. Відвойовувати у війни життя захисників і захисниць доводиться щомиті. 

“Я не боюся жодної роботи, чи важко, чи неважко, тут поставлене завдання, ти повинен його виконати. На війні немає “не вмію”, “не знаю”, “не хочу” чи “не буду”. Тут все чітко, швидко. До ротації ми були у Костянтинівці, і в нас в медпункті було 124 поранених на 3 медики…і прибували, й прибували. Було таке, що на канапці подрімав 20 хв і далі пішов-пішов працювати. Цей наш напрямок найтяжчий”, – говорить Олександр Мірошніченко.

Медик розповідає, що боротися з втомою та підтримувати бойовий дух йому допомагають рідні і близькі, а інколи – навіть незнайомі. 

“Як ми вийшли на ротацію, їхали цілу ніч, десь 800 км. Стали рано-вранці на Черкащині випити кави, зайшли у кафе. У нас спитали: “Це ви, хлопці, резервісти?” Я промовчав, а мій товариш сказав, що ми тільки з Донбасу, цілу ніч їхали. То вони нам і каву безплатно зробили, і круасанами пригостили. Продавчині так обіймали, думали, що й задушать в обіймах”, – такі моменти, каже медик, по-особливому зігрівають і мотивують. 

А ще, звісно, розмови з найріднішими, які чекають вдома.   

“Маю 2 дорослих доньок. Вдома мене чекає дружина Таня. Якщо є зв'язок, можливість, кожного ранку й вечора їй телефоную. Розумію, що вона хвилюється, чекає мого повернення й нашої Перемоги”, – розповідає наш земляк, військовий медик Олександр Мірошніченко.

Перемоги чекаємо й всі ми!