«Ця війна на виживання: якщо ми здамось, то будемо знищені», – захисник Маріуполя Гліб Стрижко

Внутрішня потреба захищати Україну

Мій старший брат, на якого я рівнявся, у 2009 році вступив у Харківське училище повітряних сил імені Івана Кожедуба і став професійним військовим.  У 2014 році, після анексії Криму та військових дій на Донбасі, я відчув внутрішню потребу захищати Україну. Але на той час я допомагав як волонтер. Бо Україна в категоріях моїх цінностей завжди була найважливішою.

Бути з найкращими

Мені вдалося познайомитися з Андрієм Зелінським, одним з ідеологів морської піхоти України, автором посібника “Вести! Боротися! Перемагати!”, де дуже чітко прописані ціннісні орієнтири морських піхотинців. Щоб бути кращим – треба бути з найкращими. У моєму розумінні 1-ий окремий батальйон – це кращі з кращих, вижимки сміливості. У лютому 2021 року я пройшов усі тести, навчальний центр і долучився до батальйону.

Війна на виживання

Зустрів 24 лютого на наших позиціях, трошки північніше міста Маріуполь. Це для мене одразу стало “дивовижною” пригодою. Відверто було страшно, бо я ніколи в житті не бачив і чув такої кількості артилерії, ніколи не бачив, щоб так “палав” горизонт, у мене ніколи так довго не дзвеніло у вухах. Спочатку був шок, але потім доволі швидко акліматизувався. 3 дні мені знадобилось для усвідомлення, що війна вийшла за межі Донецької й Луганської областей. Але я розумів, що це  війна на виживання: якщо ми здамось, то будемо знищені.

Зідзвонимось після Перемоги

Спочатку командир взводу повідомив, що ми в оточенні, але бойовий наказ від цього не змінюється. Можливо, через свій юнацький авантюризм чи якесь не зовсім повне розуміння масштабності ситуації, я сприйняв це досить спокійно. Я дуже довіряв своїм командирам. В якийсь момент ухвалив рішення не спілкуватися з рідними, окей, зідзвонимось після Перемоги. Але мій турботливий брат знайшов шляхи й подзвонив,  описав трошки ширшу картинку, то я зрозумів, що ситуація серйозна, але не критична. Собі сказав: я військовий, морпіх, маю наказ, це моє зобов'язання перед Україною його виконувати.

Хлопці, видихайте, ви в Україні

До кінця не вірив, коли нас вертали додому. Я був лежачий, дякуючи Богу,  їхав не сам і були люди, які озвучували, які населені пункти ми проїжджаємо. Через те, що я був один із найпечальнішим по стану здоров'я, то мене переносили на лінії розмежування першим. У мене защемило в серці, коли я побачив наш прапор, і коли мене занесли в машину і водій сказав: «Хлопці, видихайте, ви в Україні». Я відчув неймовірне відчуття свободи. Ніхто не заборонить мені говорити українською мовою, у мене можливо повернеться відчуття безпеки, бо у полоні зі мною могли зробити будь-що.

Менш щасливим мене це не робить

Гріх жалітися. У мене 4 кінцівки, мене заново навчили ходити, сидіти. Зараз я собі ставлю цілі й ходжу на день приблизно 10 км, бо мені треба розпрацьовувати ноги. Мені поки не можна стрибати, сказали поставити на паузу мій біг. У мене заживає щелепа, бо в мені зараз є трохи титанових конструкцій, які будуть зі мною все життя, зокрема в щелепі й тазі в мене два таких штирі, які підтримують опорно-руховий апарат. І бачу я зараз одним оком через те, що був крововилив у мозок, то у мене атрофувався зоровий нерв на лівому оці, і зір трохи на правому також сів. На жаль, поки це не лікується, але менш щасливим мене це не робить.

Захищаю Україну – вона захищає й допомагає мені

Є чітке розуміння, що я повинен одужати, пройти реабілітацію і продовжувати працювати на благо України. Якщо стан здоров’я не дозволить повернутися  до військової служби, то планує працювати в організації, яка допомагає державі, ветеранам тощо. Я захищаю Україну, вона захищає й допомагає мені.