Вони не змогли нас зламати, хоча й намагалися з усієї сили
Про емоції на передку і в полоні, оборону Маріуполя, дитячі мрії та дорослі амбіції, про те, що таке захищати Батьківщину та мотивацію вижити в полоні – говорив у авторському проєкті “Вінілосховище” з Сергієм Стратічуком.
Сергій – наш земляк, офіцер, морпіх 36 бригади морської піхоти, оборонець Маріуполя. Основне з розмови:
Про дитинство
“Дитинство моє розпочалося тут, у селі Колотії Решетилівського району, я був непосидючим хлопцем. Батько у мене працював комбайнером, і влітку, в сезон жнив, я часто тікав з дому, не питаючи дозволу у мами, до батька, кататися на комбайні. Для себе я вирішив, що стану комбайнером”.
Навчання
“У 9 класі я думав, що хочу стати пілотом гелікоптера, але батьки були категорично проти. У 2009 році я вступив на інженерно-технологічний факультет Аграрної академії. У 2013 отримав диплом бакалавра, інженера-механіка і після цього зрозумів, що це не моє”.
Й родинні військові традиції
“З'явилася думка, що слід йти в армію, думок “відкосити” не було, дід служив, батько служив, а я що гірший? Я хотів отримати нормальну військовий вишкіл, тобто, не замітати плац чи білити бордюри”.
Романтизм десантників
“Мій батько і його товариш “вербували” мене піти у 79 окрему аеромобільну бригаду, зараз це десантно-штурмова бригада. Ми поїхали на День високомобільних десантних військ у Миколаїв. Десантники виконували умовно бойове завдання, стріляли, долали смугу перешкод, стрибали з парашутами. Є якийсь романтизм у цих військових. Знаєте, як кажуть: “У кожного десантника є дівчина, але не в кожної дівчини є десантник”.
Про перший бій
“Це було 3 червня 2014 року, завдання звільнити Лиман, раніше це був Красний Лиман. Кажуть, що під час стресової ситуації ти не піднімешся до рівня своїх очікувань, а опустишся до рівня своєї підготовки. Цей перший бій показав, що рівень підготовки був досить непоганим. Бо коли почався весь цей хаос, я відтворював в голові, що знав і вмів, часу для роздумів не було і не було заціпеніння. Були емоції, адреналін, тривога, переживання, страх. Бояться всі, не боїться тільки мертвий”.
24 лютого
“Для мене повномасштабне вторгнення розпочалося глибоко вночі, це була 1 година 30 хвилин, я спав після зміни. Сплю і чую на весь бліндаж: “Гради!!!” І з цим першим обстрілом я зрозумів, що почалося…Я вже тоді хлопцям сказав, що буде “веселіше”, ніж у 2014 році”.
Маріуполь
“Ми бачили, як наші вертолітники доставляли їжу, зброю, вивозили поранених на велику землю. Вертольоти заходили невеликими групами з моря, на дуже низькій висоті, підвозили боєприпаси, евакуювали поранених. Перші кілька ходок можна сказати були вдалими, без втрат, але потім ті мудаки просікли, що є такий коридорчик, і що ми досить успішно ним користуємось. Одного дня до “Азовсталі” прилетіли 4 гелікоптери, завантажились 300-ми, то на велику землю дійшла тільки 1 вертушка”.
Поранення й полон
“Знайти собі мотивацію в такій ситуації було дуже складно, в полоні я перебував 5 місяців і 1 тиждень, 162 дні. Зі своїм товаришем ми згадували про моряків із суден “Кіровоград” і “Черкаси”, вони були в полоні близько 6 місяців. Нас звільнили раніше”.
Світло в кінці тунелю
“Мотивація була не здатися, не опустити руки, я собі сказав, що це такий чорний тунель і світло в кінці тунелю – моя дружина, моя сім'я, кожного дня по кілька разів я собі нагадував, що обов'язково дочекаюся світла, як би мене не ламали, усі важкі обставини я сприймав як ціну за те, що я залишився живий і матиму можливість повернутися додому. Доки в серці є надія, то людину не зламати”.
Сни в полоні й вдома
“У камері мені часто снилися сни, що я вдома, спілкуюся з рідними, навіть уві сні відчував смак домашньої їжі, а потім прокидався і чув голоси усіх цих неприятелів. Знову було падіння в прірву, бо це лише сон. Першу ніч вдома я не спав, не тому, що не міг заснути, а тому, що боявся знову прокинутися в камері”.
Повернення
“Нас посадили в автобус, зав'язали очі, коли ми приїхали до кордону, зайшла людина і сказала: “Слава Україні”. У мене як камінь з душі впав. Коли випустили з автобуса, я побачив великий білборд з надписом Ukraine, почав пришвидшувати крок, бо в душі була тривога, що хтось мене візьме за руку і потягне назад. Нас зустріли, всі обіймали, дякували, сльози лилися, я зуби зціпив, але сльози лилися самі”.
Реабілітація, плани на майбутнє та хобі
“Ще в школі я відчув гостру жагу до мототехніки. Як у звичайного сільського пацана моїм “харлеєм” був мопед Рига з мотором від Карпат. До речі, є мрія полетіти в Америку і здійснити мотопробіг по найдовшій дорозі: це Route 66, завдовжки 4060 км, ця траса пролягає через Долину смерті, Великий каньйон. Як вам пояснити жагу до мотоциклів? Ти сідаєш за кермо, проганяєш 1100 км, і весь цей шлях не можеш зупинити посмішку на своєму обличчі. Реабілітація в мене на завершальній стадії, є деякі нюанси по здоров'ю, набираюся сил до повного відновлення. Ну а далі – знову на службу”.
Ефір "Вінілосховище" з оборонцями Маріуполя Сергієм Стратічуком та Глібом Стрижком:
