Музей окупації: не руйнувати, а переосмислити історичний спадок

Захоплення та привласнення історії України-Русі, руйнування Січі, цензура мови та культури, Голодомор, репресії, зросійщення та втягування у підросійський, а згодом радянський соціально-культурний дискурс. Це і штучне зближення мов, і притягнуті за вуха спільні герої, назви вулиць, пам'ятки та пам'ятники.

Україна вкотре в історії вимушена боротися за власну Незалежність та сам факт існування українців як нації. Наш тисячолітній державотворчий процес  вчергове проходить випробування на міцність. З 2014 року ми воюємо з російськими окупантами, які загарбницькі окупували Крим та частину Донецької й Луганської областей. 

Навіть зараз, після 100 днів повномасштабної війни, звірств окупантів у Бучі, Ірпені, після “Азовсталі” та Волновахи в Полтаві як обласному центрі немає вулиці Героїв Маріуполя. Натомість досі є – Героїв Сталінграду. Стоять пам'ятники російським політичним, культурним діячам або подіям, які пропагують та легалізують російські наративи. У нас більше пам'ятників Пушкіну, ніж Сковороді. Є музей Полтавської битви, натомість – немає музею вивчення радянської тоталітарної спадщини. Свого часу я закінчив історичний факультет, тому дещо розуміюся на історичних процесах та їхньому значенні. І так, розуміння історії, як і володіння мовою – має значення. 

Рішення про Музей окупації 

На останньому засіданні президії Полтавської обласної ради я вніс пропозицію щодо створення Музею окупації радянської доби. Можливо, його доречно та раціонально буде розмістити на території Державного історико-культурного заповідника «Поле Полтавської битви» й таким чином ревіталізувати площу та приміщення установи. 

Це моя позиція як патріота, громадянина та політика. Не претендую на істину, а питання обов'язково пройде низку обговорень профільних комісій, експертів та громади. Так, обласна рада вже сформувала експертну комісію та залучала низку фахівців до її складу. І 23 червня вже відбувається перше засідання робочої групи.

Я лише наведу своє бачення. Це місце не повинне бути ще одним закинутим і дотованим з бюджету музеєм у класичному розумінні. Навпаки – це має бути сучасний науковий, освітньо-культурний, молодіжний простір з можливістю вивчати історичний контекст радянізації. Ключове слово – простір. Він має бути модерним, зручним і цікавим для молоді та сімейного відвідування. З залученням сучасних форм подачі матеріалу на кшталт інтерактивних презентацій, qr-кодів із історичними довідками. З кава-пойнтами, можливістю перепочити та перекусити на місці. Який дозволить переформатувати історичний спадок нашої області, повертатиме нашу колективну проукраїнську пам'ять. 

Головна теза: я не хочу, щоб ми займалися антипропагандою і єдиним завданням було поливати брудом радянський режим. Переконаний: саме правда руйнує будь-яку пропаганду. Правда, яку підкріплює об'єктивне вивчення та висвітлення історії радянської/імперської окупації, її доступне викладення та першоджерела у вигляді тих же пам'яток і пам'ятників, зібраних в одному місці. 

Щодо наповнення музею. Упевнений, що з цим труднощів не виникатиме. Не так давно у селі Харківці Миргородського району демонтували останній в області бюст Васілію Чапаєву. А скільки ще таких “цінних” експонатів ще загубилися поза увагою? 

Досвід країн Балтії та Угорщини у створенні музеїв окупації

Дружні до нас країни Балтії у минулому відчули, як це – бути частиною “братніх народів”. Вони вже пройшли процес переосмислення своєї історичної пам'яті й мають успішні кейси реалізації подібних проєктів.

Музей окупації Латвії – один з тих закладів, які бачив на власні очі. Розташований у модерній будівлі в Ризі. Свого часу там містився Меморіальний музей Червоних латиських стрільців. З 1993 року приміщення стало центром для вивчення, систематизації й розуміння складної історії Латвії XX сторіччя.

Музей окупації та боротьби за свободу у Вільнюсі був відкритий у 1992 році у штаб-квартирі КДБ. Розташування закладу у приміщенні колишньої репресивної структури дозволяє наочно передати всю атмосферу, яка панувала там впродовж 50-років комуністичного панування. Відвідувачі можуть оглянути внутрішню в'язницю КДБ, приміщення, в якому виконувались смертні вироки, і, звісно, сучасні експозиції, що розповідають про втрату незалежності в середині 20-го століття, репресії з боку радянської влади, самовіддану і завзяту боротьбу за відновлення незалежності.

Музей окупацій у Таллінні відкритий дещо пізніше – у 2003 році. Охоплює розвиток Естонії у 1940–1991 роках, коли країну було почергово окуповано Радянським Союзом, Німеччиною і потім знову СРСР. Одна з ідей музею полягає в тому, щоб відвідувачі могли відчути важливість свободи. «У свободи немає кордонів»,  – названа одна з постійних експозицій музею.

Працює Дім терору й у сусідній Угорщині. Музей був відкритий у Будапешті 24 лютого 2002 року. Містить експозиції, що ілюструє періоди співпраці країни з нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, експонати, пов'язані з історією угорських тоталітарних організацій. У підвалі Дому терору залишилися камери, в яких допитували й вбивали усіх, хто чинив спротив комуністичному режиму.

Пам'ятати, щоб не допустити знову

Звісно, створення Музею окупації радянської доби вмить не змінить свідомість тих, хто досі ностальгує за “совком”. Утім, ми зможемо зберегти та будемо намагатися дати об'єктивну оцінку складному й неоднозначному історичному спадку. Так, він мав місце і ми маємо це знати та пам'ятати. Щоб ніколи більше не повторити помилок – у теперішньому та майбутньому Незалежної України. 

Відкритий до дискусії з цього питання у соціальних мережах. 

Фейсбук: https://www.facebook.com/o.bilenkyi 

Телеграм: https://t.me/bilenkiyoleksandr