Першотравневий "Титанік" відходить у Небо

Про цю історію не знімуть голівудське кіно і не дадуть йому Оскара, бо немає в ній палкої вигаданої історії любові чи надмодних технічних рішень, бо ніхто не вкладе мільйони в розкрутку цього факту і надсучасні спецефекти.

Та біда собі тихим спомином вимовчить на гілках родових дерев багатьох сімей, важким болем ляже в землю та й потому.

Та несправедливо це! Неправда якась! Хіба ж можна так? Люди! Почуйте! По-чуй-те! Слухайте.. Щоб - знати. Щоб - пам"ятати.

Перше травня ще голодного 34-го року було непривітним і холодним днем. Зубожілі і зголодані ті, кого не забрав голодний мор, небагаточисельні жителі села Перевіз Лисівської сільради , зійшлися на мітинг.

Очі спустошеними голодними вовками несвятково дивилися на потуги голови колгоспу Стефана зробити хоч якесь свято для людей і було все таке жальке і злиденне, що хотілося плакати та безкрайнє горе голодомору випило всі соки і сльози з цих страдних людей.

Голова готувався до цього дня. Зібрав більш-менш ще при силі чоловіків і змайстрували вони зі старих дощок плот. От яку дивину!

Село Перевіз своїми хатами впиралося в самий Псел, городи і невеликі ниви по-сусідськи мирно вживалися з багатоводною річкою, яку всі вважали свояком. Псел годував село, поїв водою, рятував від засухи і давав високу соковиту пашу на своїх розлогих берегах.

Яка там щороку дзвеніла косовиця! Свято, а не робота! Розпашілі дужі чоловіки стелили дороги ручок, йшли один за одним луговими кораблями і пахучий деревій, востаннє обіймаючись з зозуленими черевичками, слухняно падав на покіс рівним рядочком і щедро розтрушував свій ранкових духмяний усміх над красивим Перевізьким світом.

Прудкі лини і товстобокі щуки, гралися з сонцем, бідові жаб"ячі женихи кумкали до очманіння, стрекотіли коники і оте пташине "падь-падьом" гучною луною здіймалося над благованою малою державою Псла.

Таким розкішним він ставав на початку червня, а на першотравень, бурхливо розливався і хазяйновито розкидав свої річкові руки на луки і навколишні поля та городи, як давній купець, що млосно муркотів: "це все моє..".

...Вітер пронизував до нитки. Дітвора колгоспників-бідняків, хто в чому, сонними мухами роїлась на березі біля чудного плоту. Як і заведено в таке свято - портрет Леніна і кумач, хрипкі слова привітання від голови. Вітер куйовдив чоловікові волосся, голос зривався, на річці піднімалися рябі хвилі і в них губилося оте :" Поздоровляю .. з річницею.. хай живе.. май!.. В цьому році.. план.. здобудемо.. ура, товариші.."

Самі уривки і така туга в очах зібрання. І, водночас, така надія! пережили голод! Великими втратами, та все ж.. Хоч частково вціліло село, он дітки які. Мами підходили до святкових капарузів-дошкільнят, поправляли на голівках старі кашкетики та піджачки навиріст. Малі помалу відмахувалися, мовляв,дорослі ми вже. Дівчатка - підлітки, вив"язані хустками, скромно опускали очі, хлопці ж - навпаки, хвацько поправляли чуби і геройствували. Ось для кого це була подія! Справжня пригода!

Батьки та старі баби з гордістю дивилися на купку своїх чад, дякували Богу, що вберіг дітей від голодної смерті і таку надію випромінювали, що вже подумки женили і видавали заміж дітвору, бавили онуків.. все в думках..щоб ніхто й не знав про їх вдячність долі за вцілілих нащадків.

Хтось змахнув краєм хустки сльозу.. Ех, гармоніста б сюди.. так нема.. вмер : зжер його лютий голод, бідний чоловік згриз шкіряні ремені гармоніки, потім плакав і помалу , по шматку відриваючи, жував колись голосисті міхи і в ньому спершу вмерла його душа гармоніста, а потім вже і тіло пішло в полон смерті. Пухлими ногами, з налитим нездоровою водою животом і вишкіреними зубами, що скреготіли в тяжких муках смерті.

...Вітер розкошував: тільки в травні він такий бойовий і бідовий! Це - його час! Ех!

В натовпі жінок і мужиків хтось несміливо затягнув пісню, тихі голоси поступово приєдналися і, вперше після голодовки, Перевіз .. заспівав! Хай не по здоров"ю, не голосисто, як вмів раніше, все прийде! будуть сили! Буде пісня! Головне - заспівав.

Свято почало вмикати свою урочистість і гурт дітлахів поважно ступив на плота. Зашкряботіли по тим дошкам старі батькові чи дідові чоботи чи ноговиці на худих дитячих ногах, залопотіли латані штанини і вицвілі спідниці. Ура, товариші! У- Р-А! Мир! Труд! Май!

Лиш стара глуха баба похитала сивою головою, щось прошамкотіла собі під старечого носа та ніхто не чув її серед кволої святкової пісні.

...Отам, ще під Рашівкою і аж ген далі за Перевіз , Псел був іншим, ніж у Гадячі. Іншість була дивною і трохи лячною: ріка шириною метрів п"ятдесят та глибиною більше двадцяти, інколи божеволіла і вкривалася сатанинськими водоворотами. Закручені течії хвацько хапали старі дерева за карк і затягували в ті воронки, на Паску та на Купала споконвіку було нелічено потопельників і що то за таке дивне перевтілення мирного Псла в диявола - ніхто не знав. Просто минали ці дні: не виходила рибалити, не пускали дітвору плавати, щоб вберегтися від нездорового жерла немилосердної води.

В травні ж Псел був благованим розлитим тихим кошеням і щороку давав надію на життя.

...Вітер вхопив неголосну святкову пісню, майже на плоту сільский фотограф сфотографував малих щасливчиків перед річковою мандрівкою і така гордість і важливість засіяла в малих дитячих очах, що в батьків та дідів затепліло в очах. Он вже й не шкодник Ванько , що крав яблука в сусіда і отримав дубцем по спині від батька, стояв, а справжній герой цього дня. Дитя аж піднялося на пальчиках, щоб здаватися поважнішим і трошки вищим.

Сильні чоловічі руки попхали дужу платформу з дітьми на високу воду і малеча заверещала від захвату, а батьки поглядами ловили своїх нащадків і так пишалися! так пишалися! Спасибі тобі, Стефане, спасибі, добра душа! Таку святкову розвагу придумав! От молодець!

.. Пливе плот. Пливе. Сумирно і велично поміж високих берегів, неспішно і повагом везе своїх пасажирів у святкову подорож, що запам"ятається на все життя. Ох, і краса ж ! Вже й вітер не холодний, і ноги не мерзнуть, широко відкриті дитячі очі вперше бачать сільський світ з боку води. Подія. Щастя. Захват. Аж не вистачає повітря, щоб дихати - ото так клатають малі серця на плоту і дорослі на березі.

Прапор перемовляється з вітром , діти пошепки між собою. Пливуть.

... Сказилася річка. Вмить. В соту долю секунди. Закрутила хижого диявольського водовороту, крутнула пліт, дітвора заверещала від захвату, люди, що вже були так далеко на березі - від несподіванки. Слабий колгоспний корабель крутнуло раз- вдруге, так як трісне щось, як вдариться махіна об перешкоду під водою, аж загуло! Закричали діти! Дрібні і ще менші, старші вже не геройствували, а тримали малечу, притиснувши до себе і рвали горло - допоможіть! Річка божеволіла, реготала і дуріла! Це був її диявольський час! Її всемогутність і безжальність: трощила святкового плота, мов сухий очерет , і розкидалася дошками на все своє дуже пузо!

Позлітали діти, мов дрібний горох у холодну чорну воду вперемішку з уламками дощок! Ой лишенько! Ой, Боженько-о! Ой, що ж за біда така!!!!!

Псел здичавів: він жадібно хапав маленькі тіла і жбурляв у свою багату глибину , як іграшкових дерев"яних солдатиків, кашкети і старі гумові колоші поспливали гірким горем і зловісно розгойдувалися на хвилях дужої ріки. Гвалт! Крик! Булькотіння в горлі! Дрібні рученята хапаються за уламки дощок, одне за одного, за повітря, за мервого вже братика - рятуватись!

Загупали важкі дорослі тіла: хто в чому був, той в тому й стрибав у розбурханий Псел, кирзові чоботи набирались води, важкі куфайки тягли на дно, та батьки, матері, баби, діди, де й сили брали - пливли до клятого місця страшної святкової погибелі! Вироблені в колгоспі руки важким плугом різали водну нечисть , задихались глотки, не бачили нічого очі, але - вперед! Туди! Рятувати! Ой леле! Ой, леле..

Колошматили ту прокляту річку до пізньої ночі. Гадська усмішка смерті швидкою течією позатягувала малі тільця святкових потопельників далеко за село, врятувалась купка старших, хто зумів випливти, чи до кого встигли старші дядьки.

На колись ще донедавна святковий берег виносили холодні тіла нащадків, що пережили Голодомор, над річкою аж до неба стояв плач і заголоси, баби рвали на собі волосся, каменем падали на малі бездиханні тіла, кляли життя, смерть, річку, триклятого голову Стефана, і водночас обіймали вцілілих наляканих, хай і прикалічених, зате - живих.

.." Ще один ..., - прохрипів чоловік, несучи на руках хлопченя, - живий..". В Стефана загупало серце так, що скроні, здавалось , вилетіли зі своїх орбіт. Син! Синочок! Єдиний! Живий! Голова колгоспу змерз і трусився, мов осінній лист на вітрі, він врятував декількох дітей, декого виніс вже мертвим, свого ж не бачив ніде і ревів, мов віл, у тій лютій ріці і рятував, витягав, тих, кого знаходив.

Не встиг батько добігти до дитини, як бідна жінка, мати двох втоплених доньок , божевільна від такого горя, з очима пораненого звіра і втраченим від голосіння голосом, схопила на руки сина голови і кинулася в глиб річки.

Топилася сама і топила клятого Стефанового виплодка! Такою була її жагуча і така болюча помста за тяжку втрату дітей! Люди кинулися за нею, відбирали охляле маленьке тіло та вона мертвою хваткою вчепилася в мале горло і притоплювала-притоплювала вже бездиханне тільце ні в чому не винної дитини, вишкіривши свої люті бабські зуби і виючи, мов звірина!

...В той тиждень перевізький плотник зробив двадцять вісім дитячих трун. В кожній родині був похорон. В деяких - по два, три потопельники. Страшний суд впав на стежки Перевозу. Чорні хрести жалоби вкрили сивим інеєм батьківські і материнські скроні, всі ворота в селі були відкритими: з кожного двору несли дитячу труну. Не кричало село. Розривалося! Горлало! Скаженіло в своєму вої! Тужили і баби, і чоловіки, ще більше горювали ті, чиїх дітей висока вода забрала і не повернула, щоб придати їх тіла святій землі.

На вже стишеній воді Псла кис портрет Леніна, річка колисала кашкетики і хустки покійників, кривавий святковий кумач зачепився за кущ під берегом і горів страшною сердечною раною вбитого горем села.

Над рікою запурхали майже прозорою зграйкою малі вівці дитячих покійних душ і рядочком , слухняно піднялися за хмари.

...Стефана судили за по всій суворості закону. Проти нього свідчило все село. То вже були не люди, а тіні з проваленими від горя очима, які справедливими сокирами рубали Стефанову голову на голгофі правосуддя. Йому дадуть близько десяти років ув"язнення в найстрашнішій колонії. Він роками найтяжчою працею спокутуватиме свій нечаянний гріх перед людьми і державою, спина репатиметься від важкої роботи, він щоночі бачитиме ті маленькі труни, на які перетворився його святковий пліт ( з тих же дощок і зробили дитячі гроби..) і перед його вже підсліпуватими очима будуть руки тієї оскаженілої від горя сільчанки, яка втопила його сина. І не буде в нього прокльонів на її голову, буде лише розуміння невиправності біди, яка осиротила всіх.

... Старий колишній голова після тюремного ув"язнення, повернеться в село, немилосердний Бог дасть йому в кару довгих років життя з найдовшими днями і ночами, дасть йому важку мірку зневаги людської і непрощення . Стефан щохвилини проситиме у Всевишнього смерті, та й на неї він, мабуть, у Бога не заробив.

Колись, коли вже стемніє і смерть прийде за головою колгоспу, він йтиме Пслом, мов шляхом, і відчайдушно хотітиме втопитися, щоб спокутувати свій страшний гріх сповна, та не буде в нього цього "щастя" - вода відбиватиме його тіло, мов від скла, і він йтиме по воді в ті хмари, де малі напівпрозорі вівці гуртечком урочисто стоятимуть, очікуючи його команди стати на пліт.

А , коли засвітиться перша нічна зоря, вони так само слухняно, ляжуть в свої дерев"яні труни, залиті водою, і безжальна вода топитиме їх на очах безпорадного Стефана, забиратиме їх подих, чоловік кричатиме , хотітиме хапати малих потопельників і витягати з тих трун, та руки не слухатимуться, лише вже майже сліпі очі дивитимуться на страшенні муки святкових Янголів - Потопельників з Перевозу.

" Та коли ж той ранооооок!", - розірветься відчаєм Стефан. "Коли???, - коли ж вони встануть і підуть бавитись ???? Не можу! Дурію! Коли-и-и-и..."

Ніколи. Свинцеве небо байдуже поведе ледачим плечем. Йому не буде діла до вічного старого мученика, який горітиме в пеклі власного сумління, хоч і без вини винуватий.

Про цей лисівський "Титанік" не знімуть круту голівудську стрічку.

Молімося за кожного з цієї страшної , лютої, несправедливої святкової чорної днини. За тих, хто в пеклі чи на небі, чи ще й досі в тій чорній хижій воді.

На старому тихому цвинтарі, де поховані святкові Янголи є невеличкий пам"ятничок, пам"ятний знак, до якого вони щопершого травня сходяться зі своїх могилок, щоб йти до святкового плоту.

Фактичний матеріал і світлини, що лягли в основу написання нарису, надала родина Берусів -  засновників Музею побуту рідного краю в селі Лисівка Гадяцького ( тепер Миргородського району)

Нарис написаний мною 3 січня 2020 року