«Разом до перемоги» найчастіше звучить з кабінетів заброньованих чиновників
Риторичне питання : чиновники тилових областей , коли ви справжні: коли ховаєтесь в броньовиках і либитеся з «дурнів», яких забирають у військо чи які пішли добровольцями? Чи коли корчите слізну сумну фізію і лупите сумний смайлик і фразу «Герої не вмирають»?
«Разом до перемоги» найчастіше звучить з кабінетів заброньованих чиновників.
Неодноразово наголошувала, що прірва між вулицями і кабінетами сягнула апогею, це провалля вже не закидати нічим, бо немає стільки всього на білому світі, щоб заповнити цю прірву.
Виспані, чистенькі, вибриті, напарфумлені ситі кабінетні дядьки пасуться на темі військових, загиблих, допомоги, ветеранів – такий собі переможний бум аж курява стовпом стоїть – так гучно і на повні вітрила транслюється це з кожного чайника.
Їх тьоті, звісно ж, невипадково дотичні до посад чи делегованих повноважень в гучномовці соцмереж трублять про те, як вони «реально роблять життя кращим і наближають перемогу», що в нас вже майже новітній комунізм завдяки їм і це насправді суспільне лихо, бо всім звичайним людям , здається, повилазило – бо не видно на наших вулицях, якими ми йдемо щодня , тих «змін».
Закордон вчергове дивиться фільм «Хатіко» і пускає ситу сльозу від такої собачої вірності вже надцять років.
А в цей час.
А в цей час купа українських людей-хатіко чекають своїх – хто з війська, хто з полону, хто з невідомості безвісти зниклості.
Чекають щомиті, тижнями, місяцями, роками, не розрізняючи час доби – бо в цій очікуваності що ніч , що день – чорні і безкінечні.
Просте питання – чому купа чоловіків з різношерсними посадами – в броні, коли йде битва за країну, має очевидну відповідь: цей переможно-гучномовний люд заходитиме в ради всіх рівнів і на всі посади вчергове, щоб видирати з країни останнє в свої безсоромні кишені.
Вулиці – у війську.
Кабінети – в жиру, під дорогим алкоголем і зі стабільним сексом, з лижами чи бутсами – яка в біса різниця як вони розважаються, поки український хлоп своїм життям закриває їх барбершопність і солярізм від війни.
Сум в тому, що з усім цим немає куди йти. Є що говорити та немає кому слухати.
Нещодавно померла жінка, яка створила і керувала волонтерським напрямком роботи , в якої були «сотні дітей в пікселі», ніхто не помітив її смерті.
Подвійні стандарти вони такі: ситі морди вправно піарять себе на тлі військових, на могилах загиблих, збирають десятки сотень лайків під слізними постами про загибель воїна, які пишуть їм тьоті, що працюють за бюджетну зарплату в радах всіх рівнів. А далі- нецікаво.
Ілюзія заполонила країну – не зрозуміло вже як відрізнити реальність від ілюзорності і де та справжність життя.
Риторичне питання : чиновники з тилових областей , коли ви справжні: коли ховаєтесь в броньовиках і либитеся з «дурнів», яких забирають у військо чи які пішли добровольцями? Чи коли корчите слізну сумну фізію і лупите сумний смайлик і фразу «Герої не вмирають»?
