Чи є в Зінькові радянська влада?
Жителька Зінькова Валентина Соць показує мені план цього козацького містечка 1856 року, потім - 1900 року та сучасну карту районного центру, вказуючи на куток, що здавна називався Гончарівкою.
Неодноразово протягом століть змінювалися назви цих двох паралельних вулиць (нині вони називаються – Барильця та Котовського), але завжди між ними були три безіменні провулки, які давали можливість городянам скоротити шлях. Мудрими й раціональними були наші предки у питаннях містобудування.
Тільки от деякі мешканці Зінькова на початку ХХІ сторіччя, певно, вирішили, що вони «мудріші» й просто розширили територію своїх дворищ за рахунок провулку.
Якось наприкінці минулого року Юрій Поперечний поспішав на полтавський автобус, але опізнився, бо рушивши звичним маршрутом, яким ходив десятиліття, наткнувся на нездоланну перешкоду. Інші мешканці Гончарівки теж з подивом і обуренням виявляли, що відтепер проходу по провулку немає, адже Павло Скорина, що має вхід у свою садибу з цього провулку, спорудив високий паркан.
І раніше перехожим було незручно, що Скорина висипав у вузькому завулку пісок та посадив посеред нього кущі, що важко й велосипедом проїхати, а тепер, як кажуть, - ні пішому, ні кінному… Ще й інший сусід, що купив хату в провулку, склав посеред нього бетонні плити.
У лютому цього року жителі Гончарівки написали колективне звернення до Зіньківської міськради, вимагаючи допомоги у знесенні несанкціонованої огорожі, поставленої власником садиби по вул.Барильця, 11-а, уповноваживши Валентину Соць, інженера-будівельника за професією, представляти їхні інтереси, хоча розгляду звернення по суті їм довелося чекати не один місяць.
- Ніколи в своєму житті я не чула на свою адресу стільки погроз, образ і прокльонів, як від Павла Скорини на засіданні міськвиконкому, – розповідає Валентина Михайлівна. - Але ще більше мене обурило те, що ні депутати міськради, ні помічник-консультант народного депутата Олега Кулініча, ні міський голова не зробили йому жодного зауваження!
Урешті-решт виконком Зіньківської міськради 29 квітня ц.р. ухвалив рішення, яким визнав незаконним перегородження провулку та зобов’язав відділ благоустрою міськради «частково демонтувати огорожу для забезпечення вільного проходу пішоходів».
Але якщо один сусід відтяг плити, то П.Скорина розгородив хіба що одну чверть суцільного паркану, затуливши її щитом, який, щоб пройти чи проїхати велосипедом, треба вручну відставляти вбік…
Люди й далі скаржилися у мерію, але марно.
Я зателефонувала зіньківському міському голові Сергію Максименку, запитавши, чи він здатен у своєму місті навести лад? І знаєте, що почула у відповідь? Чому це городяни скаржаться журналістам центральних ЗМІ? Та тому, що мають право: демократія ж, як не як. Ми домовилися, що через тиждень мер зателефонує і повідомить, що тема провулку закрита.
Однак вже минуло вісім тижнів, а Сергій Максименко не дзвонить.
Вочевидь, він не лише не хазяїн своєму слову, а й не хазяїн у місті, бо не може (чи не хоче) знайти управу на городянина, котрий тероризує увесь куток, і відчувши безкарність, нахабніє ще більше.
16 липня на вчительку Олену Земцову у провулку напали дві собаки Скорини, бо цей громадянин відпускає псів вільно погуляти, ніби у своєму дворі. Потерпіла поскаржилася до міліції, але правоохоронці чомусь не вжили ніяких заходів.
І хто відповість на питання: чи взагалі у Зінькові є радянська влада?!
