Письменник-афганець порівнює ту на нинішню війни

Бронежилети мертвим не потрібні

«Якщо ми не зупинимо путінських псів тут і не закатаємо їх в асфальт, вони зруйнують всю країну, якщо ми їм це дозволимо. А ми не дозволимо…» - говорить боєць на передовій під Слов'янськом.

А з іншого боку чую: «Коли росіяни прийдуть, я на перший же танк сяду і поїду бендер давити». Найстрашніше, що почув це від близької людини. Та ще й від співратника-«афганця», котрий радіє неперевершеним краєвидам Полтавщини, віджирається її хлібом, плодить дітей, які ходять в українські школи, і отримує пенсію від України, за давню інтервенцію в чужих землях, розв’язану кремлівськими маніяками.

Гидко, але маємо таких політологів від Льоні Брєжнєва, котрі, хоч і попечені війною, а й досі вклоняються ідолам неіснуючої країни, ладних і через чверть століття після її пекельного зникнення, запродати свій народ, занапастити майбутнє своїх дітей, заради кривавої мумії з Червоної площі, іменем якої і відправили їх у гарматне жерло.

Тим часом, як же боляче на наших вояків дивитися. Як же гірко усвідомлювати: це ж наша провина, що вони, замість діточок пестити, гинуть там. Це ж ми не змогли побудувати вільну Україну та убезпечити їхню юність.

Це через нашу інертність та байдужість, шапкокради до корони дістались, зруйнували обороноздатність нашої Батьківщини, продали новітньому фюреру Московії. Янукович зі своїми шакалами розорив усіх нас на 70 мільярдів доларів! І тепер наші діти захищають нашу крайню хату від осатанілої зграї, найнятої за гроші, котрі ми дозволили вкрасти. Боронять своїми тілами, які навіть захистити нічим!

Днями українці отримали чергову ганьбу. Якісь спритники налагодили нашвидкуруч ерзац-виробництво липових бронежилетів і запустили їх на продаж, заявляючи аж 5-й ступінь захисту. Тим часом, куля їх наскрізь прошиває.

Що воно таке, той "броник"? Одного разу, пригадалося, мені життя проста ложка врятувала. В наші часи піхоту гнали в гори Афганістану взагалі без броніків. Вочевидь, нашу роту заманили тоді на майданчик, під ствол снайпера. Моджахеди - противник хитрий і досвідчений. Завданням снайпера, схоже, було затиснути нас між камінням. Водночас, поки ми шукали де голови сховати, до позиції підібрався загін противника. Ще б трохи - і закидали б нас гранатами. А тоді - дорізали б поранених і все.

Наш взводний розгадав той план і наказав до бою. В мене кулемет тоді був, а це мішень над бруствером до пів-грудей. Запалало навкруги, як у пеклі. Хоч і страху натерпівся, але мав тягнути кулемета на інший бік, підніматися і відстрілюватися, щоб не вбили. Кулеметник - найбажаніша ціль. Вже за півхвилини бою відчув важенний поштовх у спину. Кинуло обличчям на каміння.

У розпал бою нічого не допетрав, знову підвівся… Моджахедів ми відігнали, і щезли через розщелину. Аж тоді я розгледів, дірку в рюкзаку, з якої витяг алюмінієву ложку, розірвану кулею на трояндочку. Це зараз я знаю, що Провидінням Божим та ложка дивом дивним постала на захист мого серця, щоб у майбутньому, керований Натхненням Творця, я передав від Нього роман, котрий стікає Його розпачем за занапащеною агресією і насильством людською Душею. А тоді мало не зомлів від мурах по спині. І досі цікаво: що подумав снайпер, котрий побачив, як від серця клятого кяфіра його куля відскочила? Однак, постріл був тільки один.

Тим часом, розповідає взводний батальйону добровольців «Айдар» Владислав Горанін, наші воїни купують оті бронежилети за свої кошти, бо хочуть вижити, а допомога, котру українці мільйонами збирають через СМС, блокується десь на підступах до зони АТО.

Нині збройні сили мають на всю армію 14 тис. бронежилетів українського виробництва - броня 4. Ціною 4 120 грн. Але в.о. міністра оборони Михайло Коваль повідомив, що Антимонопольний комітет України зупинив рішення про закупівлю за державні кошти бронежилетів.

А поки вони там у штірліца граються з усіх боків лунає – допоможіть, ми вас захищаємо! Люди з усіх усюд збирають допомогу нашим захисникам. Полтава, Київ, Івано-Франківськ, вся Україна намагається підтримати своїх захисників.

Найбільше мене вразила розповідь про дівчину-волонтера, котра, ризикуючи життям, перевозить солдатам в зону АТО все необхідне: "Мені допомагають. Розвідники попереджають, куди їхати не можна", - каже Таня. За один місяць АТО це 19-тирічне дівча з очима Нефертіті, поліпшила матеріальне забезпечення українських солдатів на Донбасі на суму більше одного мільйона гривень. Бережи її, Господи! Мало не щодня вона на своєму авто, ризикуючи зустрітися віч-на-віч з терористами, відправляється в зону АТО, щоб доставити бійцям все необхідне. При цьому молода дніпропетровчанка зовсім не мільйонер. Люди допомагають.

Відомий Україні організатор Автомайдану та обох податкових Майданів підприємець з Комсомольська Анатолій Гілєвич отримав поранення на цьогорічному Майдані двічі. А ще йому не зашкодила «беркутівська» граната, що розірвалася поряд. Іншим разом аж три осколки так порізали взуття, що застрягли між підметкою і стопою.

Вочевидь, його життя збережено Провидінням Божим. Бо тепер, у часи навали осатанілої путінської орди, Анатолій налагодив чи не найдієвіший збір допомоги у всього лише 60-тисячному місті. Комсомольчани примудряються зібрати вантажівку на Схід України щотижня.

Анатолій розказує: «Найбільше хлопцям дошкуляють мінометні обстріли. При тому, що противник криється у житлових кварталах, нашим не можна відповідати. Як би тут знадобились прилади нічного бачення! Але коштує дійсно дієвий на достатній для упередженої дії відстані прилад, більше 100 тис.грн. А от противник ними щедро озброєний. І користуючись безпорадністю наших підрозділів атакує пости вночі». Збір коштів на тепловізор, щоб полегшити нашим бійцям організували наші ЗМІ: ТРК «Візит» та газети «Телеграф» і «Програма плюс».

Але елементарних речей не вистачає. Приміром, потрібні футболки, - бронежилет на голе тіло подере шкіру за годину, але особливого покрою, щоб комахи-кровопивці за комір не проникали. Бажані водонепроникні мундири. Кросівки потрібні, та такі, щоб резини поменше, бо хлопцям доводиться кидатись в яму, залиту дощем, після кожного мінометного пострілу. Таке взуття витримує пару тижнів. Але ж мобільність на війні - то життя. А хлопці, щоб щохвилини бути напоготові, не роззуваються тижнями.

Пам’ятаю, як нам довелося, штурмуючи Тура Буру, ту ущелину, де Бен Ладен згодом базувався, перетинати гірську річку. Потім ми ще тиждень мокрими смердючими болотом слизькими кілками, замість ніг, вершини долали. Саме в тому бою, останньому своєму, отримав важке поранення Василь Слапчук, майбутній Поет і лауреат Національної премії ім..Т.Г.Шевченка. То був мій перший бій. А Василь, до того, змінив розтерзаного моджахедами Поета-Героя Олександра Стовбу (Аіста). Наче естафету на ешафоти війни переймали. Скільки зараз Душ майбутніх мистецьких перлин України мордується ешафотами війни, розв’язаними знову Кремлем.

Однією з найгостріших потреб постає відсутність шоломів. Тут невідомо на кого й покладатися. Ківларові шоломи в нас не випускають. 2 тисячі таких обіцяли поставити американці. Ще шукають у Європі. А хлопці просять бандани, каже Гілєвич. Може, від відчаю чи через браваду. Та їм видніше, Господи, хоч зірочку з неба, тільки виживіть хлопці!

Якось, під час складної бойової операції ми опинилися в оточенні моджахедів. Ротний, через надприродні перевантаження, ледве не копняками вгору гнав, але, на щастя, встиг нас на пануючу вершину кряжу поперед противника вивести, де ми змогли зайняти кругову оборону. В ущелині, тим часом, рушила нам на виручку броньована колона, де оператором-навідником був мій друг, харків’янин Олексій Голдун. Але не встигли вони. Моджахеди таку атаку їм вчинили, що подальше просування стало неможливим. Ми пробилися назустріч, але під час того бойовища згоріло багато наших БМП.

Дісталося й другові моєму. Куля влучила йому в шолом точно проти лоба. Згодом ми веселилися з подиву, який вона випекла слід: пробила шолом, пройшла під тканиною, вибрила Олексієві волосся, пірнула з боку потилиці за комір і попекла побратимові усю його багатостраждальну горно-піхотну спину знизу.

Хлопцям нашим не вистачає «розгрузок». Це такий жилет, пристосований для носіння боєкомплекта, яким вага розподіляється на плечі рівномірно і трохи полегшує воїну його труд. На початок афганської війни «розгрузок» в нас не було. Але принагідно пристосувався плавжилет – з нього ми витягували усю вату і виходила «розгрузка». З того нашого винаходу вони і з’явилися в армії.

Якось мені довелось витягувати з-під обстрілу пораненого друга, Миколу Омєлічкіна, з Молдови. Його врятував автоматний магазин, котрий у плавжилеті-«розгрузці» в нього був. Куля вгризлася йому в магазин і зрикошетила під серце. Але втратила вбивчу силу, увійшла в тіло пластом. Врятували Миколу, рука, щоправда, в нього не розгиналась, та живий. А от тепер нашим хлопцям і ліків не вистачає. Усе покрали, яничари.

Але найстрашніше на війні - спрага. Води не вистачає завжди, як питної, так і помитися. А вони ж там не роздягаються.

У нас теж це було найбільшою проблемою. 100% особового складу мордувалися вошами. Я останню вдома розчавив. Аж за два тижні від дембеля. Розкормилася афганська кровопивця на наших галушках, як танк. За два роки пересувна баня до нашої бригади аж один раз доїхала. А в гори, на бойову операцію, скільки води на горба візьмеш – усе твоє. Бо ще боєкомплект, сух.пай. Кілограм 50-60 набиралося. Дві-три літри, більше не потягнеш.

На кілька днів, у спеку 60-тиградусну, при надлюдських навантаженнях та вгору, під стволи моджахедів. І ніхто не поділиться, бо нікому не потрібне нездатне до витримки лайно на бойових. За такого, ми пили тільки по кілька ковтків і після заходу сонця, коли зсередини все кипіло від спраги. Та ще й сухпай якийсь розумник-інтендант солоними консервами затарив.

«Вони не просять ніяких розкошів. Їм, щоби нас захистити, потрібні елементарні речі, - каже голова Кременчуцького ВО «Майдан» Володимир Пилипенко. – Потрібні спальники, хлопці на сирій землі сплять; засоби для укриття від дощу, бо навіть в БТРі не відпочинеш - люки течуть. А хлопцям же на пости – втомленим, голодним і промоклим. А наш хлібозавод №1 відмовив навіть хлібом для бійців допомогти. Аж на 200 гривень!»

Одна з причин трагедії під Волновахою: армійців годували місцеві, бо свого нічого не було. От і вивідали диверсанти, що підрозділ небоєздатний. Думаєте кров загиблих не покладеться на жлобів з нашого Хлібозаводу, котрі могли по троячці скинутись, щоб своїх захисників погодувати?
В Афганістані ми харчувались тільки своїм. Бувало, місяцями однією ерзац-

баландою, від якої у всіх поголовно діарея була. За провіантом колони споряджали тільки коли пальне закінчувалося. А на віддалених базах бійці перетирали долонями молоду пшеницю, тим і живилися. Я, при зрості 190 см, повернувся додому з вагою у 66 кг. Та то Афганістан, ми були інтервентами. А наші діти рідну Україну захищають – та навіть хлібом і водою не забезпечені.

На цьому тлі Анатолій Гілєвич розповідає про погрози розправою над ним з вимогою припинити допомогу армійцям, про диверсії на його підприємстві: «Траплялося й таке, що деякі пропонували поміч, якщо передам її сепаратистам».

Кременчуцькі теж не пасуть задніх в справі саботажу фронту. Славетний наш м’ясокомбінат, котрий свого часу Москву годував, й дохлої курки на допомогу бійцям не виділив. Серед саботажників і Кременчуцька тютюнова фабрика. Надзвичайно гостре питання постачання цигарок інтендантські служби міноборони теж не здатні вирішити. А бійці не в змозі самі купувати. Та й де? Хіба що в терористів «бички» стріляти?

«ВО Майдан зверталося до керівництва тютюнової фабрики, щоб хоча б відбраковані цигарки, не отримати дарма, – викупити за зниженою ціною, - каже Володимир Пилипенко.

– Але ми отримали відповідь, що фабрика не займається благодійною діяльністю. Така ж реакція і молокозаводу. Не спромоглись і на копійку допомоги банки «ВТБ», «Ренесанс», «Альфа-банк», «Російський стандарт» «Ощадбанк Росії».

Невідомо, чим і міськвиконком долучився. На сайті міської влади Кременчука навіть згадки немає про якусь опіку забезпеченням вояків. Відділу НС наче й не було – звіт про роботу заповнений величезним 100-відсотковим пробілом.

«Принагідно міський голова Олег Бабаєв, оголосивши себе «головнокомандувачем оборони Кременчука» наслав на блок-пости, якими опікується «Майдан», «допомогу» у вигляді комісій і перевірок - як не епідемій там пошукати, то від пожежі «врятувати». Хоч би мішок піску с собою притягли!

А в міського голови є влада, щоб прикріпити блок-пости до якихось закладів гарячого харчування. Однак, коли військовики звертаються за допомогою до міськвиконкому, їх «футболять» до ВО «Майдан», - переповідає Воодимир Пилипенко. – Нещодавно дзвонили з військової частини про елементарну потребу в обмундируванні, після такого переадресування. Ну голі в нас бійці!

Тим часом, замість, приміром, придбати чи полагодити енергостанцію, котру знищено мінометним обстрілом на одному з наших підшефних блок-постів у Славянську, міська влада знаходить мільйони на закупівлю найдорожчих троянд».

Для благоустрою чи окупантів зустрічати?

Ігнорують святу справу і місцеві супермаркети. Деякі з них дозволили поставити кошики для збору продуктів. А в «Амсторі» та в «АТБ» відверто посміялися з волонтерів. Та все ж люди збирають, що можуть.

«Та знаєте, коли ми приїжджаємо на передову, роздаємо приладдя, їжу, хлопці радіють нам, як діти. Але коли дістаємо листівки з дитячими малюнками, вони забувають про всі оті скарби і, ховаючи очі, розглядають дитячі послання до них з проханнями захистити їх від полум’я війни», - розповідає Володимир Іванович Пилипенко.

Так, найболючіше для солдата – розлука з рідними. І їм потрібна наша підтримка – усвідомлення того, що вони не дарма там, що їх ратний труд цінуватимуть тут. Адже це не гарматне м'ясо, яким нас гнали до Афганістану. Це молодь, свідома жертвувати життям заради своєї України.

Тим часом, читаємо жахливе повідомлення: «Малолітки, з пушком під носом, яких кинули на розрив, порвані в мотлох, в госпіталі… Відірвані ноги… Вибиті очі… Посічені десятками осколків (броніки не видавали, тактику ведення бою не навчили) тіла… Мало того, що ліків не вистачає (деяким хлопцям потрібно колоти препарати по 850 грн кожен день), мало того, що їх кинули напризволяще без броніків, шоломів і тд… Ці поранені хлопці-герої лежать на ліжках з думками про дівчат, про життя, про шрами… Багато хлопців відмовляються від їжі. Вони хочуть померти… Вони не бачать для себе перспектив. До декого взагалі ніхто не приходить… Але їм навіть психоаналітиків не дають!

Коли закінчиться АТО, не здивуюся, якщо хлопці підуть на Київ… Ставити питання… Тільки це будуть вже не малолітки… Це будуть озлоблені воїни. І вони стануть володарями країни...

Ігор Моісєєнко,
лауреат державної
літературно-мистецької премії
імені Богдана Хмельницького,
член Національної спілки
письменників України

 

Збір коштів на придбання тепловізору відбувається на рахунок Кременчуцького фонду «Гражданская инициатива», відомого по збору коштів для онкологічного диспансеру.

Якщо ви хочете допомогти Нацгвардії, слід вказати в призначенні платежу: «На тепловізор». Розрахунковий рахунок: 26003233176 в ПФ АБ «Укргазбанк» МФО 320478 ДРПОУ 37282365. Перерахунок понад 5 тис грн краще здійснювати в самому «Укргазбанку».

Перелік найнагальніших потреб наших захисників міститься на сайті Кременчуцької ГО «Майдан». Як надати практичну допомогу захисникам Вітчизни ви можете дізнатися за телефонами 098-745-24-67, 066-463-44-75.