17.06.2014 | 21:08

Розсварять – загинемо

Ще у 2005 році великий полтавець Федір Моргун передбачив події, що сьогодні відбуваються в Україні.

Про це йдеться у його статті «Розсварять – загинемо», що увійшла до виданого у «Полтавському літераторі» збірнику «Рішуче «Ні!» - сталінізму і сепаратизму». Багато років Федір Трохимович очолював Полтавський обком Компартії. Але на відміну від керівників області часів незалежної України, не використовув посаду для власного збагачення.

img_95876.jpg
Розсварять – загинемо

Я народився і виріс на Донбасі, звідки пішов солдатом на фронт. Наш рід з дідів-прадідів - донецький. Батько і мати поховані на кладовищі села Іванівка Красноармійського району. Моя старша сестра Марія всю війну пройшла медсестрою у прифронтових військових госпіталях.

Мій старший брат Володимир, фронтовий офіцер, всі груди в орденах, останні роки свого життя працював начальником пожежної команди м.Костянтинівка - день і ніч у бойовій тривозі. У 1991 році загинув і похований на міському кладовищі в Костянтинівці...

Узимку 1940 року комсомольська організація Гродовської середньої школи відправила мене на бюро райкому комсомолу м.Красноармійська на предмет мобілізації для навчання у профтехучилищі шахтарського профілю. У райкомі побачив сотні таких же, як я, сільських хлопців. Коли підійшла моя черга, звертаючись до членів бюро райкому, сказав, що шахтарської праці не боюся, і якщо буде рішення, то його виконаю.

Однак, прошу, якщо можливо, врахувати, що з дитинства мрію бути агрономом, готую себе до цієї справи. І мій дід Мойко Феофіл Тимофійович, слюсар Красноармійського залізничного депо, почесний громадянин Красноармійська, колишній моряк, учасник повстання на броненосці "Потьомкін", думкою якого дуже дорожу, настійно радить мені стати агрономом.

Тому буду дуже вдячний, якщо дасте можливість закінчити середню школу і вступити в сільськогосподарський інститут. Це прохання задовольнили. Однак більшість юнаків нашої сільської округи постійно поповнювали ряди шахтарів. Багато моїх земляків та родичів трудилися і трудяться на шахтах ім.Димитрова, Центральній, Родинській та інших.

Коли у вересні 1939 року Сталін вставив ножа у спину стікаючій кров'ю Польщі і ввів війська в західноукраїнські області, українське населення зустрічало нашу армію з невимовною радістю. Люди сподівалися, що після багатовікового поневолення прийшли визволителі. Але незабаром, буквально через місяць-два, почалися масові репресії, арешти, відправка в тюрми і табори багатьох сотень тисяч людей.

Без суду і слідства арештовували національну еліту, інтелігенцію, освітян, юристів, духовенство, заможних селян, особливо українських вчених, письменників і поетів. Історикам відомо, що тільки в сороковому році було репресовано понад мільйон людей. Усі в'язниці, розташовані в областях Західної України, були забиті взятими під арешт людьми.

Коли 22 червня 1941 року фашистська Німеччина вчинила "раптовий напад", радянські каральні органи їх не евакуювали, а масово розстрілювали заарештованих у камерах, слідчих ізоляторах, у дворах тюрем. І зовсім не дивно, що вцілілі батьки, дружини і діти цих безвинно знищених жертв сподівалися, що в особі німецької армії отримають визволителів від більшовицького насильства.

Вони й вітали прихід німецької армії. Але незабаром фашистський режим, гестапо ще з більшими звірствами почали проводити терор проти жителів Західної України. І знову - полон, концтабори, в'язниці, знущання і масові розстріли невинних людей.

Ось тоді багато патріотів України були змушені піти в ліси, взятися за зброю і боротися з фашистськими окупантами. Це - головна причина появи Української повстанської армії. Гірка доля змусила її в нерівних боях боротися за незалежність України спочатку з фашистськими, а потім з більшовицькими військами. Проте офіційна сталінська пропаганда поставила на трагедії знедоленого народу подібне смерті антирадянське клеймо - "бандерівщина".

Я з боями пройшов всю Україну: від Донбасу до Карпат. Скрізь населення зустрічало визволителів з великою радістю. Але такого тріумфу, теплоти, як на Західній Україні, не було ніде. Забувши те, що з ними творили "совєти" в 1939-41 рр., вони ділилися з нами останнім, що мали. Старики згадували, що і в Першу світову війну воїнів царської російської армії вони зустрічали теж добросердечно.

Виховання, бойовий дух, тверезий спосіб життя (в царській армії був сухий закон, який бездоганно дотримувався) і обмундирування російської армії вони ставили набагато вище, ніж австро-німецької. Але отримали від "визволителів" "бандерівщину", погроми, розстріли або виселення .

Після важкого поранення на Дуклінському перевалі в Карпатах восени 1943 року я потрапив у рідні краї на лікування в госпіталі Донецька. Кістки на перебитих руках зрослися, після виписки з госпіталю був комісований, визнаний придатним до нестройової і зарахований для проходження служби у місцевому запасному полку. Ми приймали молодих новобранців, навчали і доставляли на Далекий Схід.

У березні 1945 року в нашій частині з'явився незнайомий офіцер - капітан. Посадив за стіл мене і моїх товаришів по службі, вручив папір і олівці. Диктував, а ми записували. Відібрав аркуші з записами, переглянув всі, показав на мене пальцем і сказав нашому командирові, що цього сержанта він забирає для подальшого проходження служби в іншому армійському підрозділі.

Так я опинився... секретарем військового трибуналу гарнізону м. Сталіно (нині - Донецьк). Мій почерк і грамотність виявилися кращими, ніж у моїх товаришів, незбагненним чином привели мене у військовий трибунал, де в мої обов'язки входило протоколювання допитів, які проводив капітан, який мене відібрав - він виявився його начальником.

Такий-то, такого-то року народження, уродженець таких-то місць і далі хід допиту, а потім - вирок, як правило, до розстрілу або 20-25 років тюремного ув'язнення - ось нехитрий зміст моїх нових обов'язків.
Нині не пам'ятаю ні прізвища капітана, ні прізвищ нещасних, що потрапили під швидкий і несправедливий суд. Не велося ніякого слідства, про адвоката не могло бути й мови. Далеко не завжди тверезий капітан виносив вироки, нерідко по кілька десятків за день.

Але на все життя запам'ятав, що жертви, а мені довелося оформляти протоколи на багато сотень засуджених, були уродженцями Західної України, переважно - вчителі, лікарі, юристи, священики, фахівці різних галузей, які служили в повстанській армії і або були взяті в полон, або здалися добровільно. Їх вік 20-30 років.

На "суд" їх привозили з в'язниці у "воронках ", як правило, в синцях, з вибитими зубами, доведеними до повного виснаження і знемоги. Досі не можу усвідомити причин їх транспортування через всю Україну. Чи арештованих було так багато, що карателі західних областей не справлялися? Або вже тоді сталінською національною політикою закладалася ненависть східних українців до західних, східні долучалися до кривавого молоху сталінських репресій проти західних?

Формально допускалось прохання засуджених про пом'якшення вироку або помилування. Не пам'ятаю випадку, щоб хтось з них нею скористався, але добре пам'ятаю, що підсудні поводилися стійко і мужньо. Звинувачення судді у зраді, зраді Батьківщині категорично заперечували. "Ми боролися проти поневолення України, за свою вільну і незалежну Батьківщину", - була їхня відповідь.

Майже всі засуджені після оголошення нелюдських вироків вигукували: "Хай живе вільна Україна!".
Мені весь час хотілося відвідати архів військового трибуналу гарнізону м.Сталіно, але не вдавалося. Тепер же оприлюдню той страшний епізод моєї військової служби в надії, що знайдуться родичі тих постраждалих і розшукають сліди своїх близьких, якщо вони ще збереглися.

У серпні 1945 року мені вдалося демобілізуватися, і я прибув до батьків у село Іванівку Красноармійського району і у вересні 1945 року вступив до сільськогосподарського інституту.

У 1946-1947 рр. в Україні панував черговий повальний голод, організований Сталіним. Від недоїдання пухли і помирали дорослі і діти. Я в цей час навчався в Дніпропетровську. Більшість студентів нашого інституту страждали на дистрофію, деякі не витримували і кидали навчання.

Я і багато студентів, товариші по нещастю, на дахах товарних вагонів пробиралися в села Тернопільської, Дрогобицької і Львівської областей і міняли мануфактуру і різні товари на зерно, картоплю та інші продукти харчування. Гроші ми заробляли на розвантаженні вагонів, барж в Дніпропетровському порту.

Повинен особливо підкреслити, що жителі Західної України ставилися до нас по-братськи, ділилися буквально всім. Я зі своїми товаришами зробив десятки таких ходок, і ми ніколи не поверталися з порожніми руками, навіть у тих випадках, коли нам вже нічого було запропонувати місцевим селянам.

Доставленими із Західної України продуктами ми рятували студентів, покалічених на війні, і дівчат. Цією гуманітарною допомогою західних українців я врятував від голоду і своїх батьків, з якими жила на Донбасі і моя молодша сестра Варвара.

Центральна, Східна і особливо Південна Україна страшенно голодували, і сотні тисяч таких, як я, постійно прибували до Західної України по продукти.

Терплячи страшні муки, жителі Західної України врятували від голодної смерті мільйони українців центральних та східних областей.
Водночас, у 1946-47 рр. партійна і радянська влада повернулась до насильницької колективізації західноукраїнських селян.

Ми купували продукти ще у селян-одноосібників. Природно, знаходилися люди, які виступили проти колгоспів. Хочете бути колгоспниками - отримаєте голод, як в Радянській Україні (так западенці називали інші регіони країни).

Неважко зрозуміти, чому в ці роки повстанська армія, бандерівці отримували підтримку місцевого населення.
Якось на комсомольських зборах в дискусії я став на захист західних українців. Що тут почалося! Закінчилось тим, що за "політичну незрілість" мене мало не виставили з третього курсу Дніпропетровського сільгоспінституту.

Дійшло до виклику до ректора, який заявив: якщо не буде атестата, то мене відрахують (йому донесли, що я десятирічки не закінчував, що вступив по "липовій" довідці). Був змушений взяти заліковку і звернутися до райвно м.Красноармійська до земляка-фронтовика П.Щербинки. Вислухавши моє пояснення, він негайно розпорядився видати форму 12, яка заміняла нібито загублений атестат про закінчення 10 класів, і таким чином врятував мене від відрахування з інституту.

Пізніше, працюючи протягом п'яти років у Полтавській області до направлення мене на Казахстанську цілину (1949-1954 рр.), а потім - 15 років першим секретарем Полтавського обкому партії (1973-1988 рр.), добре знав, що, починаючи з 1943 і всі післявоєнні роки, а особливо в 50-70-ті, українська молодь, хлопці й дівчата з усіх областей України комсомольськими і партійно-господарськими органами направлялися на шахти Донбасу. Більшість матерів-українок, часто солдатських вдів, віддавали своїх старших дітей на післявоєнне відновлення і подальший розвиток цього гігантського індустріального регіону країни.

Залишалися з молодшими, не завжди нагодованими дітьми, в хатах, що опалювались краденою соломою - в колгоспах за трудовий день ставилася паличка-«трудодень», яка не отоварювалась грошима, а всього лише в малих кількостях хлібом - селяни жили напівголодними.

Нинішні трудівники і жителі донецьких і луганських міст, шахтарських і заводських селищ - переважно нащадки тих українців, які за оргнабором або самостійно поповнювали трудову армію Донбасу.
Працюючи першим секретарем Полтавського обкому, будучи членом ЦК Компартії України, знав, що всі аграрні області України направляли в плановому порядку свою сільськогосподарську продукцію переважно на Донбас і для забезпечення радянської Армії і Флоту.

Полтавська область виробляла велику кількість зерна, цукру, м'ясо-молочної продукції. На випущені нашими цукровими заводами і м'ясокомбінатами цукор, м'ясо та м'ясні вироби, вершкове масло, сири, згущене молоко та іншу продукцію фонди для забезпечення населення області Держпланом практично не виділялися.

Все це добро йшло для забезпечення населення Донбасу, і полтавці, як і жителі інших українських областей - донорів сільгосппродукції, сумлінно, з почуттям поваги до важкої праці шахтарів і металургів ділилися своєю продукцією, як кажуть, до останнього.

Обласні органи питання забезпечення харчування для своїх регіонів змушені були вирішувати за рахунок виробництва тваринницької та іншої продукції в основному в індивідуальному секторі - на селянських дворах і присадибних ділянках .

Селянки Полтавщини, як і їх подруги з усіх центральних, північних, західних, східних і південних областей України, від зорі і до зорі трудилися на бурякових, овочевих та зернових полях, на свинофермах та молочних фермах, отруюючись дустом, гексахлораном, аміаком і випарами інших нечистот.

Все це сповна знайоме нашим сільським трудівницям, багато хто з яких від важкої фізичної праці і отрутохімікатів у 35-40 років ставали беззубими бабами. Основні засоби держбюджету України спрямовували в першу чергу для будівництва та експлуатації шахт, заводів, житла, доріг, соцкультпобуту Донбасу та інших промислових центрів.

Для чого я ці трагічні епізоди нашої історії і моєї біографії відтворюю сьогодні? Для того, щоб мої земляки на Донбасі, і не тільки там, і не тільки земляки, а всі ті, кого досі лякають бандерівцями, дізнавшись про ці факти з перших рук, змогли розібратися в причинах національно-визвольного руху в Західній Україні.

Побиті міллю ярлики "бандерівщини", "дикого націоналізму" західних українців витягли з арсеналу сталінської пропаганди деякі "чорні політтехнологи" деяких кандидатів у президенти на щойно відшумілих виборах. Особливо стараються деякі лідери так званих прогресивних соціалістів і комуністів.

Давайте нарешті, кажучи народною мовою, "роззуємо очі" і придивимося не до політагітації, а до дійсності, яка нас оточує.

І ми побачимо, що золоті руки майстровитих західних українців працюють у всіх регіонах України, в Росії, Казахстані, країнах Заходу. Скрізь, де б я не зустрічався з бригадами "западенців", до них не треба було приставляти ні комсорга, ні парторга, ні профорга, а вони самі демократично і справедливо вирішували всі проблеми організації своєї праці, побуту, розподіл заробітків.

Якщо серед нас - східняків - виявилося багато безбожників, які піддалися тотальній атеїстичній пропаганді більшовиків, то західняки в більшості своїй - глибоко віруючі в Бога люди, які не вміють пиячити, лихословити, глумитися над жінкою, чинити не по совісті. У народі називають таких людей праведниками, на яких тримається Земля.

Знаючи і переживши все це, восени 2004 року я був буквально приголомшений заявами і діями деяких депутатів Верховної Ради України, глав адміністрацій Донецької, Луганської та Харківської областей, які поставили питання про автономію, федералізацію, аж до виходу зі складу України східних регіонів країни.

Не пам'ятаю прізвища молодого депутата Верховної Ради з Луганської області, який, виступаючи з трибуни вищого законодавчого органу України, набундючившись, заявив: "У нас - могутня індустрія, заводи, фабрики і шахти з новітніми технологіями, величезні прибутки, багато коштів, валюти та висококваліфіковані кадри. Відокремившись, ми будемо процвітати, а ви… (і він перейшов на "державну мову", - Ф. М.) "…залишайтесь зі своими цукровими буряками і смереками" (?!).

Дуже шкода і до болю прикро, що не знайшлося в сесійній залі депутата-патріота, зокрема - з Полтавщини, який би одразу взяв слово і дав гідну відсіч цьому горлопану. Я уважно стежив за ходом і виступами учасників збіговиська в Сєвєродонецьку. Там не було шахтарів, металургів - справжніх трудівників Донбасу, які своїми титанічними зусиллями прославляли і прославляють цей український індустріальний край.

У президії і в перших рядах величезного залу сиділи, як мені здавалося, не відповідальні керівники, а жирні коти, які не вміють ловити мишей, годовані на чужому салі і прибулі на цей шабаш в дорогих джипах. Який же мерзенний вигляд все це мало! Український народ, вся Україна віддавала своїх дітей, кошти - все, що могла, для процвітання Донбасу. І раптом знайшлися "діячі", які затіяли нахабну авантюру розколу держави. Деякі добалакались навіть до погроз приєднання Донбасу... до Росії.

... Володимир Мономах заповідав нашим предкам жити дружно, берегти народ і землю: якщо пересваритесь - втратите все! Не послухали, посіяли розбрат, поділили Київську Русь на уділи, чим скористалися татаро-монголи. Закінчилося 300-річним ярмом!

...1918. Нарешті відновили державність. Замість дружби і зміцнення українства, почалися чвари і сварки між Петлюрою, Винниченком, Скоропадським, які так і не знайшли загальнонаціональної ідеї. І знову - крах!

На слуху: Донбас - російськомовний край. У жовтні 1943 року 127 стрілецька дивізія, в якій я служив, знекровлена в боях під Мелітополем, кілька тижнів поповнялась у Луганську новобранцями. І молоді бійці, і городяни, з якими довелося спілкуватися у вільний час, говорили українською мовою.

Добре пам'ятаю довоєнні і післявоєнні роки, коли більшість жителів не тільки шахтарських селищ , а й міст Донбасу - Красноармійська, Костянтинівки, Артемівська, Дружківки, Краматорська, Ясенуватої, Авдіївки, Мар'єнки, Селідова, Волновахи та багатьох інших говорили рідною українською мовою, тому що більшість з них - українці.

На превеликий жаль, сьогодні не тільки в містах, але і в багатьох донецьких селах, в яких живуть переважно українці, рідної мови майже не чути. І причину занепаду рідної мови та культури треба шукати не за межами Донбасу та України. Винні, повторюю, ми самі, і вже точно - люди типу тих ситих котів, які влаштували ганебне збіговисько в Сєверодонецьку.

Ці типи, що заїлись і зарвались, не доросли до розуміння того, що Богом та історією визначено Росії бути великою і процвітаючою світовою державою і що це можливо тільки за умови, коли процвітаючими будуть культури і мови всіх народів, що входять до складу Російської Федерації.

Україні не треба претендувати ні на роль великої держави ("матери городов русских"), ні на роль Малоросії, ні на роль молодшої сестри. Богом, історією, надрами, талантом і працьовитістю народу визначено Україні бути державою процвітаючою. Але для цього слід, як зіницю ока, берегти і примножувати нашу культуру, мову, пісні, все наше унікальне українство. І звичайно ж, для цього треба зміцнювати нашу державність, територіальну цілісність України.

Процвітаючі і благоденствуючі у вічній дружбі, єдині й неподільні Росія і Україна, братські незалежні країни, що сприяють процвітанню культур і економік своїх і сусідніх народів - ось благородна мета кожного громадянина обох держав. Згадаймо об'єднуючого нас геніального Миколу Гоголя : "Нет уз святее товарищества!"

Федір МОРГУН

Полтава, 2005 рік.

Про автора
Людмила Кучеренко
Президент Полтавського обласного медіа-клубу
Людмила Кучеренко
302
Останні публікації