Заворожують «Диканські передзвони»
Диканщина й так багата історичними подіями, традиціями, видатними людьми, пам’ятками історії, архітектури, садово-паркового мистецтва, природними перлинами. Втім, нещодавно тут з’явилася ще одна родзинка: четвертий рік поспіль на початку вересня традиційно проходить фестиваль дзвонарського мистецтва «Диканські передзвони», що має статус міжнародного, адже у ньому беруть участь дзвонарі з України, Росії та Білорусі.
У перший фестивальний день дзвонарі демонструють свою майстерність у Свято-Троїцькій церкві села Великі Будища. А заключний гала-концерт відбувається у Свято-Миколаївській церкві на околиці Диканьки, де знаходиться родова усипальниця князів Кочубеїв і в якій, за переказами, мати Микола Гоголя вимолила собі сина.
Концертну програму гармонійно доповнюють виступи церковних та світських хорових колективів, солістів.
Жителі селища, навколишніх сіл, Полтави й навіть інших областей приходять і приїздять послухати неповторно-піднесену й найбільш потужну з усіх музичних інструментів - музику дзвонів, і з кожним роком усе більше.
Нині, коли автівки оснащені навігаторами, відійшов у минуле хуртовинний дзвін, що як звуковий маяк допомагав подорожньому, що заблукав, дістатися до найближчого поселення. Не калатають в усі дзвони, як раніше, під час епідемій. І не скликає оборонців набатний дзвін під час небезпеки чи на віче. Ми все більше сприймаємо його як особливий вид мистецтва.
І це повною мірою продемонстрували відомі майстри-віртуози й початкуючі дзвонарі, точніше, дзвонарики. Адже зведений дитячий ансамбль зірвав не менші овації глядачів, ніж такі визнані майстри дзвонарського дзвону (по-російськи звучить краще - колокольного звона), як засновник російської школи дзвонарської майстерності Володимир Мар’янович Петровський та його син Володимир з Архангельська, ансамбль «Дзвони Росії» у складі Галини Павлович та Галини Филимонової, які, до речі, ще й предствили автентичні стародавні народні костюми Московщини й Курщини, та ін.
На фестивалі немає журі й ніхто не визначає переможців, бо й справді немає серед виконавців гірших чи кращих. Тисячі очей спрямовані на дзвіницю Свято-Миколаївського храму, де з десяти дзвонів у мотузках, наче борсаючись у павутинні руками й ногами, дзвонарі видобувають чарівні звуки, що пливуть у височінь і розчиняються в ефірі, заторкуючи найпотаємніше в наших душах. Магічні й таємничі, вони заворожують, залишають відчуття умиротворення й благодаті.
Серед дзвонарів чимало жінок. Слабка половина успішно освоїла й цю професію, як і багато інших, раніше суто чоловічих. Наприклад, сестра Клавдія з Вітебського храму святої великомучениці Тетяни (Білорусь) свого часу навчалася на регента церковного хору. А позаяк при храмі діяла й школа дзвонарського мистецтва, то дівчину переконали освоїти й другу професію – дзвонаря.
- Складно виступати на чужій дзвіниці, - зауважує сестра Клавдія, - бо в кожному храмі своя кількість і система розвішування дзвонів, а часу для репетицій практично немає.
Дзвонарство – ще й фізично важка робота, особливо для невисокої тендітної жіночки.
Що ж тоді казати про дітей! Однак донька настоятеля великобудищанського храму 14-річна Іванна Фіщук постійно виступає на усіх фестивалях і щороку демонструє зростання майстерності. Недарма в народі кажуть: «Не святі горшки ліплять!» Школярка офіційно є дзвонаркою Свято-Троїцької церкви, дзвонить на початку й по закінченню служби, під час вінчання й відспівування небіжчиків.
Галину Марчук з Луцька наприкінці 80-х років, коли працювала у Волинському історико-культурному заповіднику, мало не вигнали з роботи, бо жінка разом з колегами заповзялася врятувати дзвони із закритих і зруйнованих волинських храмів, стихійних пунктів збирання металобрухту. Назбирали таких 90.
Нині вони – в єдиному в Україні музеї дзвонів у замку Любарта. Вона сама є дзвонаркою й директором науково-методичного центру дзвонарського мистецтва, а також редактором міжнародного наукового збірника «Дзвони в історії та культурі народів світу».
- На території Луцького замку ми вже 19 років поспіль проводимо фестиваль дзвонарського мистецтва «Благовіст», - каже пані Галина. – Тож можу порівняти й відзначити високий рівень диканського фестивалю. Шляхетну справу започаткувала й робить директор благодійного фонду «Відродження пам’яті Марії Башкирцевої» Тетяна Швець, організувавши такий мистецький і духовний захід.
Ініціатива проведення фестивалю «Диканські передзвони» належить подружжю Швеців – Тетяні Дмитрівні та Миколі Миколайовичу. Він – уродженець Великих Будищ, вона – Диканьки. Нині вони живуть і працюють у Москві, але не забувають малої батьківщини й намагаються прислужитися землякам. Дзвони для церков у В.Будищах та Диканці вони замовили аж в уральських майстрів.
- Відрадно, що чим більше «занурююся» в тему, - каже Тетяна Швець, - тим більше серед простих людей, підприємців, духівництва, представників влади в Україні знаходжу самовіддано залюблених у справу відродження дзвонарського мистецтва, церковних споруд, культури й духовності…
