«Можна сховатися від кулі чи снаряду. А від голоду не сховаєшся нікуди…»
Так сказав 75-річний житель Супрунівки Олександр Гадяка про жах 33-го, на мітингу-реквіємі з нагоди 70-річчя Голодомору біля пам’ятника невинно убієнним односельцям: «Навіть у ті лихі часи не всі втачали людське, селяни підтримували один одного: той дасть картоплину, той дасть яйце, отак і виживали», - розповідав присутнім на урочистостях, в т.ч. й школярам. О.Гадяка роздав дітям печиво й цукерки, щоб вони пом’янули земляків, померлих від штучного голоду на найродючіших у світі чорноземах.
Супрунівський сільський голова Володимир Богатир у своїй промові сказав: «Багато трагедій пережив наш народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія України не знає. Непосильний план хлібозаготівель, оголошений Україні у жовтні 1932 року соратником Сталіна Молотовим був помстою українському селянству. Сталін вирішив голодом упокорити українців, котрі не сприймали принесену в Україну на багнетах радянську владу й за три роки (1929-1932) підняли понад 1500 повстань проти примусової колективізації.
Україну було переведно на блокадне становище. Продзагони проводили подвірні обшуки, забираючи не лише зерно й борошно, а й будь-які запаси їжі — суха¬рі, картоплю, буряки, сало, соління, фруктову сушку то¬що. Конфіска¬ція подавалася як кара за «куркульський саботаж» хлі¬бозаготівель. Де¬які села, які не виконували плану хлібоздачі, заносилися на так звану «чорну дошку». Це означало, що село щільно оточувалося військами, селяни не могли з нього вийти і населення вимирало. А щоб перешкодити самочинним втечам величезної маси голодуючих за межі України, на її кордонах бу¬ли розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ. Майже всюди органи ДПУ реєстрували випад¬ки людоїдства і трупоїдства. А через «Торгсини» (магазини торгівлі з іноземцями) з населення було викачано 90 тонн коштовностей і золота. Сталін оповив голодуючих завісою мовчання, заборонив будь-яку до¬помогу їм з боку міжнародної або радянської громадсь¬кості. Від голоду в Україні померло від 4 до 7 мільйонів чоловік, а втрати українців у частині ненароджених становлять понад 6 мільйонів людей».
Володимир Богатир зауважив, що на мітингу біля недавно спорудженого пам’ятника жертвам найжахливішого злочину тоталітаризму повинно б бути не кілька десятків людей, а хоча б тисяча з тих семи тисяч, що проживають на території сільради. Бо хто не знає й не враховує уроків минулого, той ніколи не збудує гідного майбутнього. І якщо займатимемо хатоскрайницьку позицію, то незабаром матимемо новітній тоталітаризм.
Новообраний народний депутат по 145-му виборчому округу свободівець Юрій Бублик знає про Великий Голод з розповідей своєї бабусі. Спочатку вона, згадуючи про 1932-33 роки, казала про недорід, а коли Юрко підріс, розповіла всю страхітливу правду. Як «буксири» (так у народі називали продзагонівців) щупами шукали зерно й борошно у хатах та коморах, як виливали чавун з борщем чи розбивали глечик з молоком, як їли дітей, як ще живих людей забирали на трупарські підводи («щоб завтра не їхати на цвинтар»). Сім’ю Юркового прадіда «розкуркулили», бо він мав коня й корову. Вже готували до відправки на Соловки, але надійшов якийсь циркуляр, що тих, хто не мав наймитів, не відправляти в трудові табори, а лише виганяти з хат. Більшовики їх вигнали, а потім змилостивилися й залишили півхати, а в іншій половині облаштували колгоспну комору – зсипали соняшник. То родина врятувалася тільки завдяки тому, що прадід соняшничиною продірявив глиняну стіну й ночами через її порожнину вони потроху цідили насіння й смажили. До ранку лушпиння прикопували, щоб, не дай бог, не побачило колгоспне начальство чи комсомольські й партійні активісти.
Учасники мітингу хвилиною мовчання вшанували світлу пам’ять загиблих у 1932-33 роках. Юрій Бублик разом з братом Олександром Бубликом, депутатом Полтавської районної ради від ВО «Свобода», поклали квіти до пам’ятника.
У Ковалівці, де сільським головою донедавна був Юрій Васильович, є невеликий пам’ятний знак жертвам геноциду на сільському кладовищі. Тож він запевнив, що докладе максимум зусиль, аби наступного року у центральній частині села був споруджений гарний пам’ятник невинно
убієнним голодом односельцям.