Звідки береться самодискримінація?
Історія знає немало прикладів того, як люди з обмеженими можливостями робили нереальні речі, на які не здатні більшість маглів. Можна лише уявити, наскільки більше унікальних особистостей могло б бути серед нас, якби суспільство створило для них відповідні умови для самовдосконалення.
Це спало мені на думку десь 28 квітня, коли я була у Києві на заняттях для піарників, які проводила «Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ». Тренери ― Наталя Єгорова і Ганна Константинова. Ці жінки, мабуть, одні з найкращих піар-стратегів в Україні.
Наталя Єгорова
Більшість, хто прибув на тренінги, ― це новачки у піарі, представники регіональних осередків Мережі ЛЖВ. Крім мене, там була ще одна полтавка ― Крістіна Криженко, PR-менеджер БО «Світло надії». В цілому ж люди були різні, з більшості областей України, навіть з територій, на яких, здавалося б, людям в останню чергу думається про захист прав ВІЛ-позитивних: з Луганська, з Краматорська, з Криму. Нагадую, на окупованих територіях про ВІЛ-позитивних людей, а також про лікування наркозалежних, як осіб з найбільш уразливих груп, взагалі не думають.
На тренінгах нам розповіли про нову кампанію за права ВІЛ-позитивних людей. Все у ній, починаючи від ідеї та слогану і закінчуючи візуальним стилем, справді дуже привабливе. Втім, навіть при підготовці кампанії її менеджери зіткнулися з проблемами.
От наприклад, ви замислювалися, чому ВІЛ-позитивним людям так складно відрити свій статус? Проблема вже не стільки у тому, що вони відчувають дискримінацію з боку суспільства, ні! Нерозуміння, відторгнення ВІЛ-позитивних людей проникло навіть у їхні власні родини і, що вже геть жахливо, у їхній власний розум. Фахівці Мережі ЛЖВ тепер, крім дискримінації ззовні, говорять про САМОдискримінацію як одну з головних причин, чому ВІЛ-позитивні люди не можуть жити нормальним життям. І тут виникає питання: хіба відкидання самого себе народжується не через вплив ззовні?
Ганна Константинова
― Коли я була в Штатах, ― розповіла нам Ганна Константинова, ― то здивувалася, скільки у них на вулицях людей в колясках, взагалі ― з обмеженими можливостями. Лише потім, коли повернулася додому, так би мовити, «в реальність», зрозуміла: в Україні їх не менше. Просто в Штатах турбуються навіть про найслабшого американця, роблять світ максимально зручним. Через таке ставлення до них, самоповага і усвідомлення, що ти ― не гірший за решту, у американців з обмеженими можливостями принаймні Є. В Україні ж навіть пандуси зробили не всюди, і часто люди просто не можуть вибратися з дому.
Останнього дня ми всі разом переглядали короткометражку «Цирк Баттерфляй». Ця історія здалася б зовсім нереальною, якби не один факт: у головній ролі ― Нік Вуйчич, чоловік без рук і без ніг, який всі трюки у короткометражці виконував самостійно. Знаючи це, важко не повірити у його персонажа, важко не повірити у те, що рамки знаходяться лише у голові. Звідси і береться самодискримінація: зі стереотипів, зі зневіри («Навіть Бог відвернувся від нього» ― ну що за дурниця?), з очікувань, що світ буде тебе жаліти.
Цирк Метеликів / Цирк Батерфляй (2009)
