Влада Співак: «народи» програли «державам» боротьбу за свободу.

Лейтмотивом еволюції «2000-х» стала боротьба машин і штучного інтелекту проти людей за робочі місця та виживання.

Водночас ми пропустили іншу реальність: «тиранічні інститути» перемогли «людей», змусивши одні «народи» відмовитися від свободи, а інші — платити життям кращих з нас за примарний шанс її зберегти.

Держави-карцери, збудовані диктаторами, перемогли волю до свободи навіть у найрозвиненіших цивілізаціях.

Людина перестала бути суб’єктом і стала заручником «гарно цифровізованих диктатур інститутів», очолюваних лідерами з маніакальним бажанням встановити «оруелівський» світовий порядок. Їхній головний аргумент, а точніше прикриття: люди не здатні розпоряджатися життям, свободою, вірою, ресурсами, не можуть сформувати самодостатню суспільну угоду, дотримуватися гармонії та балансів у безпеці, екології, правах, справедливості й рівності.

Диктатури нав’язують зовнішнє управління кожному з нас. Якщо для українця «ніколи знову» — це маніфест опору, то для європейця, здебільшого, — оголошення готовності до будь-якого компромісу з диктатурами й агресорами.

Предметом цієї угоди з дияволом можуть стати свобода, суверенітет, а також гідність і сам факт існування держави та народу.

Це наслідок політики «моя європейська хата скраю» — сподівання, що проблеми за моїм дорогим, а часом лише уявним, фантомним парканом безпеки та цинічної ізоляції не переступлять поріг «європейського світу затишних кав’ярень, вина, бруківок, башт, середньовічної архітектури та солодкого «життя за планом».

Дехто з українців, які жили в містах із подібними ілюзіями, може поділитися з такими країнами своїм досвідом жахливого шоку від геноциду з боку ворога. Цей нічний кошмар може стати реальністю для Європи та інших. А формування міжнародної коаліції нового варварства лише наближає цю реальність. Вона вже на кордоні, на порозі Європи.

Чому це сталося, і яким може бути новий світовий порядок? Ці теми ми обговорили з людиною іншого світогляду — Олександрою Матвійчук.

Це була не просто зустріч, а запрошення взяти на себе відповідальність.

Сьогодні Україна — це серце змін. І ми маємо шанс збудувати майбутнє, у якому життя людини — не змінна змінних, а безумовна сталість.

Ми маємо шанс стати першими, хто розірве замкнене коло безкарності. Хто скаже: “Досить”. Хто збудує систему, у якій жертви не чекають десятиліттями на правду. Бо час не лікує. Лікує лише справедливість.

Ми не маємо права ілюзорно вважати, що свобода приходить назавжди. За неї борються в Ірані й Сомалі, у М’янмі й Білорусі. І ми зобов’язані бути поруч — словом, дією, солідарністю.

Україна переживає страшну війну, здавалося б, атипову для нашої цивілізації, для Європи. Ключі до порядку та миру саме в Європі, і наш народ має розбудити інших.

Ми віримо, що членство в ЄС та політична суб’єктність України врятує передусім саму Європу, а ми станемо локомотивом цих змін.

Скарбниця, де зберігається серце свободи, рівності та демократії, — це Європа. А ми охороняємо це серцебиття цивілізації ціною власного.

Європейський похід за захист свободи та повернення суб’єктності народам у протистоянні зі штучними злодійськими інститутами й тиранією — переможе.

Як депутатка Полтавської міської ради, я передаю голос жінок Полтави — матерів, дружин, сестер, які живуть між вірою та мовчанням. Вони не знають, де їхні рідні. Вони шукають їх у списках полонених. Вони прокидаються з одним запитанням: “Живий?” І я дякую команді Prisoners Voice, яка не дає цим голосам розчинитися в тиші.

Ми можемо змінити все. Якщо згадаємо, що громади — це не периферія, а і стрижень,  і фундамент . Що політика — це не лише центри ухвалення рішень, а тканина, зшита з людських історій. Що кожен, хто бере на себе відповідальність, — уже частина глобальної архітектури миру.

Я закликаю всіх, хто прагне змін, хто має сили додати свою цеглину до моста, що веде у новий світ, — приєднуйтеся. Це наша спільна справа. Це наша спільна надія. Це наша спільна перемога.

Бо світ, у якому право — це лише слово, приречений.